Івано-Франківськ – Донецьк – Івано-Франківськ. Осінь, 2007 рік

 

З Івано-Франківська до Донецька виїхали декілька автобусів, битком набиті людьми. Здебільшого це була молодь та люди середнього віку. Вони вирушали до самого Донецька. З єдиною місією – не допустити фальсифікації на виборах до парламенту наприкінці минулого десятиліття.

Вперше таку немалу відстань мені довелося подолати автотранспортом. Та це для молоді не було проблемою. Гірше розпочалося вже там.

Спочатку обіцяли розселити нас в самому Донецьку, але не так сталося, як гадалося. Тому жили ми на відстані 60 кілометрів від дільниць, тобто далеко за містом. Поселили нас у якомусь чи то колишньому гуртожитку, чи інтернаті. Двері в кімнатах не закривалися, гарячої води не було. Половина дільничних працівників, оцінивши ситуацію, вирішила за власний кошт повернутися додому. Любителі гострих відчуттів залишилися.

Щоранку і щовечора нас довозили до дільниць і назад. Разом це 120 кілометрів. Вирушали на дільницю ми вдосвіта, поверталися опівночі. Мені випала дільниця, розміщена в самому центрі Донецька. За 5 хвилин від пам’ятника Леніну. Вона розташовувалася в загальноосвітній школі. Там головою комісії була вчителька середніх років. З Франківська до неї потрапило двоє людей.

Побачивши нас, жінка точно не зраділа. Познайомилася і спитала, з якою метою ми приїхали. На диверсантів ми не змахували. Намагалися триматися купи.

В комісії у нас були і регіонали, і комуністи, і інші, які нічим не відрізнялися у поглядах від попередніх. На стінах – портрети Маяковського, Чехова, Пушкіна. Школа, хоч і під опікою Рината Леонідовича, але в жалюгідному стані.

Нам там довіряли чорнову роботу. Довелося розносити запрошення незнайомими донецькими вулицями та провулками. Багато з ким я й познайомився. Дехто навіть вітався, коли приходив голосувати.

Під час виборів мене ледь не виключили з комісії. Бо вийшов в туалет. Без попередження. За той день і ніч я наслухався і про бандерівців, і про западенців, які приїхали завойовувати не рідний їм край.

Найбільше здивувала агресія. Частіше вона проявлялася не тільки в політичних, але й у побутових ситуаціях. У спілкуванні з людьми старшого віку. Молодь була цікавішою і лагіднішою до нас, гостей, що вселяє надію.

Висновок загалом такий: народ там злий, бо працює, та, попри це, бідний. Ну, і особливість краю не може не вплинути. Тут виживає сильніший.

Наступного дня після голосування ми прийшли попрощатися. Але не було з ким. Хотіли навіть обмінятися контактами, щоб привітати один одного зі святами. Але для місцевих двоє молодих людей, які приїхали на тиждень до Донецька, залишились чужаками.

По дорозі додому, коли звідкись повертаєшся, інколи виникає бажання побувати там ще раз. У цьому разі його не виникло. Проте продовжую вболівати за донецький “Шахтар”.