Жіночі сторінки історії

Жіночі сторінки історії… Таких сторінок немає в підручниках. Історія людства від давнини до сьогодення залишається історією чоловіків. Століттями суспільство замовчує ту роль, яку дійсно відігравала жінка, відводячи для неї сімейно-побутові та обслуговуючі сфери життєдіяльності. Скільки імен залишилися невідомими лише тому, що вони жіночі…

З історії жіночого руху в Станиславові

Наприкінці XIX – у першій половині ХХ ст. в Україні почав активно розвиватися жіночий рух. На землях Західної України, що входили до складу Австрії, першопрохідцем жіночого руху була відома громадська діячка й письменниця Наталя Кобринська. У грудні 1884-го в Станиславові (нині Івано-Франківськ) вона заснувала «Товариство руських женщин» (у 1922 р. перейменували на «Товариство українських жінок», а згодом – «Союз українок»). Наталя Кобринська була першим головою цього товариства, її заступницею – Аделя Желехівська (дружина першого голови «Просвіти» в Станиславові Євгена Желехівського). У виділі працювали Софія Бучинська, Катерина Винницька, Емілія Ничаївна, Іванна Остерман, Євгенія Порайко та ін.

«Ми мусимо бути горді, що саме в нашому місті постало перше жіноче товариство в Україні. Сталося це 8 грудня 1884 року, коли то Наталія Кобринська, з видатною допомогою Івана Франка заснувала «Т-во Руських Женщин», яке «блискуче і з тріюмфом» поклало твердий ґрунт для розвитку українського жіночого руху в Галичині. Його перші завдання – самоосвітня праця над жіноцтвом – дають дуже скоро гарні овочі. Не зважаючи на критичне ставлення чоловіків до «революційних діл» жінок, праця посилювалася…». (Ірена Книш, «Смолоскип у темряві»).

В анонімному дописі «Перші загальні збори руського жіночого товариства в Станиславові» І. Франко відзначив про дружину Є. Желехівського: «…Коли в р. 1877 зав’язалася в Станиславові філія «Просвіти», то між першими вступила до неї пані Аделя Желехівска, котра і донині бере живу участь в ділах тої філії». У цьому ж дописі І. Франко повідомив, що на установчих зборах товариства, що відбулися 8 грудня 1884 р. в українській читальні, його головою вибрано Н. Кобринську, а «на містопредсідательку – паню Аделю Желехівску» (тобто на заступницю голови).

Одначе стосунки І. Франка з подружжям Желехівських не склалися. Франко мав намір видавати од квітня 1885 р. літературно-науковий журнал як орган «Товариства руських женщин» (лист від 24 грудня 1884 р. до Олександра Кониського), але на перешкоді стали, зокрема, Желехівські, налаштовані суто на культурно-просвітницьку працю. Уже в листі до І. Франка від 3 січня 1885 р. Н. Кобринська з Болехова нарікала: «Найбільше боюся Желіхівского, бо, як знаєте, він страшний просвітник» (ІЛ. – Ф. 3. – № 1603. – С. 463). А в листі від 13 січня 1885 р. повідомляла: «Я з причини… видавання нашим товариством часописи під Вашим проводом маю велику неприятність. Тепер Желехівский пише мені послідні грубості, а Ничаївна помагає».

Учителька Емілія Ничай (її Франко також зарахував – у вищецитованому дописі – до тих станиславівських жінок, що «вже здавна працює щиро і ревно на народній ниві») сама охоче взялася б за редагування жіночого часопису, але за учителюванням не мала вільного часу, тому запропонувала Н. Кобринській до «того діла» «надуматися, розумієся, під єї і Желехівского світлим проводом».

Н. Кобринська пояснювала І. Франкові: «…Декотрі цілком з тим годяться, що над Вами повинен завше стояти якийсь практичний свічник педаґоґії, бо инакше Ви би пішли на бездороже» (ІЛ. – Ф. 3. – № 1603. – С. 472). Роздратовано нетактовний, як випливає з висловлювання Кобринської, тон листа Є. Желехівського був зумовлений, очевидно, його невиліковною хворобою (18 лютого 1885 р. він помер од раку).

В іронічно-гумористично-сатиричній поемі «Вандрівка русина з Бідою» (датовано: 20 березня – 13 квітня 1893 р.; зб. «З вершин і низин», 2-ге, доп. вид., Л., 1893) після розлогої хвалебної оцінки «Натальці» Кобринській як провідниці галицько-українського жіночого руху подано аж надто скупий відгук про Є. Желехівського, втім, із відданням йому належної шани:

Приїхали в Станіславів,

Русин Біду зіставив (залишив – В. Р.),

Поклонитись пішов сам

Желехівського кісткам…».

Український жіночий альманах. «Перший вінок» (1887)

Як тут не згадати спочатку про появу українського жіночого альманаху «Перший вінок» (1887) – першої у світі антології жіночої творчості, зібраної, відредагованої та виданої жінками. Альманах вийшов з друкарні Товариства ім. Шевченка у Львові коштом Наталії Кобринської та Олени Пчілки. Тандем двох жінок символізував єдність західних і східних українських земель, а головне – відображав близькість людей зі спільними цілями, задля досягнення яких вони поєднали свої зусилля. Його народження засвідчило, що літературний світ перестав бути монопольно чоловічим. Велику допомогу у випуску альманаху надали прогресивна газета «Діло» й особисто Іван Франко та Михайло Павлик.

У першому ряду (сидять): М. Павлик, Є. Ярошинська, Н. Кобринська, О. Кобилянська, С. Лепкий, А. Чайковський, К. Паньківський. У другому ряду (стоять): І. Копач, В. Гнатюк, О. Маковей, М. Грушевський, І. Франко, О. Колесса, Б. Лепкий. У третьому ряду: І. Петрушевич, Ф. Колесса, Й. Кишакевич, І. Труш, Д. Лукіянович, М. Івасюк. Львів, 1898 р.

Зі сторінок «Першого вінка» зазвучали голоси Ганни Барвінок, Дніпрової Чайки, Уляни Кравченко, Анни Павлик, Олени Пчілки, Михайлини Рошкевич, Софії Окуневської, Ольги Франко, Лесі Українки, Людмили Старицької, котрі через свої оповідання, вірші, етнографічні розвідки, статті відображали «вбоге й злиденне життя сільських жінок».

Художні твори, оригінальні чи перекладні, на думку Н. Кобринської, повинні сприяти не тільки пізнанню закономірностей суспільного розвитку, але й об’єднанню українських земель, поділених політичними кордонами. Вона виступає головним основоположником, ідеологом та організатором українського жіночого руху. Вказати на необхідність активної участі жінок у громадсько-культурній діяльності та одночасно викрити їх безправне становище в тодішньому суспільстві – це, як справедливо вважала Наталя Кобринська, диктувалося життєвою необхідністю. Адже селянки і робітниці, неписьменні й принижені, були позбавлені елементарних людських прав.

Не кращою була доля й жінки-інтелігентки, коло діяльності якої обмежувалося сумнозвісними «трьома К»: Кіrche, Kuche und Kіnder, що в перекладі з німецької означає «церква, кухня і діти». Проти такого принизливого становища представниць слабкої статі виступала письменниця, яка в грудні 1884 р. організувала «Товариство руських жінок», а через три роки видала жіночий альманах «Перший вінок».

А про коломийське віче, що стало передвісником українського жіночого руху, ніхто інший тільки Франко подав основний звіт у львівському щоденнику «Діло»: «…Серед галицько-руської суспільности прокинувся вже той самий поступовий дух, що на заході Европи покликає жіноцтво нарівні з мужчинами в перші ряди борців за людське добро, за просвіту й за народні права… Швидко наша Русь може надіятися, що і в руських жінках найде собі дуже сильну й тривалу підпору та що огнища руського демократичного та поступового руху, розпалені та піддержувані їх руками, освітять і огріють теж найтемніші закутини нашого життя та перетривають усякі ворожі напасті та незгодини…»

Після перших жіночих організаційних зборів у Станиславові 7 жовтня 1884 р., на яких схвалено статут товариства та вислано його намісництву до затвердження, знову Франко присвятив цій події передову статтю в «Ділі» й помістив статут. У цій статті Франко подавав освітню ціль товариства, що власним літературно-науковим видавництвом або з допомогою іншого, що вже існувало, мало пропагувати ідею освіти серед жіноцтва. До цього мали причинитися театральні вистави, відчити, дискусійні вечори тощо.

Про все це чітко мовила Наталія Кобринська на перших загальних зборах «Товариства руських жінок» у Станиславові. Розкриваючи завдання жіночої організації, Кобринська переконувала про важливу роль літератури й потребу доброго видавництва під керівництвом людей «з добрим літературним образуванням, що з умілим добором давали б нам речі правдивої вартости»… Присутній на цих зборах Іван Франко прочитував привітальні листи й телеграми, а згодом подав про них докладне повідомлення в «Ділі».

Сам вибір Станиславова як осідку товариства – «Чому не Львів?» – запитував свого часу Денис Лукіянович (Лукіянович Д. Трагедія Кобринської (з нагоди жіночого конгресу). – «Діло». – Львів, 24 червня 1934 р.) – перегукується з планами Івана Франка, що мав туди переселитися й перевести свою бібліотеку.

Ще 1882 року на запрошення Владислава Дзвонковського до Станиславова знову приїхав Іван Франко. Він мав намір купити клаптик землі й поселитися тут з Михайлом Павликом та його сестрою Ганною. Із цього задуму нічого не вийшло, та поет познайомився з Юзефою Дзвонковською, сестрою Владислава, яка стала його «гордою княгинею». Він присвятив їй кілька віршів та повість «Не спитавши броду». Франко хотів одружитися з Юзефою, та вона, знаючи, що невиліковно хвора, відмовила… (див. «Три любові та шлюб Івана Франка» в газеті «Галицький кореспондент» за 1 вересня 2016 р.).

З видавничими планами Франка пов’язалася і вся освітня програма новоствореного «Товариства руських жінок». Можна сказати, що всі початкові зусилля Кобринської йшли на здобуття признання в новому товаристві авторитету Франка. А він подавав вістки про новостворене товариство в статтях – у крайовій і закордонній пресі та навіть привітав його віршованою алегорією «Женщина»:

«Час довершить найбільшого з чудес! –

Сказав він. – З каменя зробить богиню –

Що се значило? Через те не щез

З землі роздор. Тепер я більш учиню!

Богиню людським духом я натхну,

З богині женщину зроблю, людину,

І з п’єдесталу божества зіпхну.

Зате у груди серце дам любляче

І в мозок вложу думку запальну.

Хай чоловік її своєю баче,

У всьому рівною собі, і к ній

Не молиться, та не клене й не плаче.

Нехай вона по стежці життьовій

Іде з ним спільно, думає і вчиться,

Учасниця всіх трудів, втіх, надій.

І хоч сльозами вмиються їх лиця,

Стрясе серця їх жаль, і біль, і страх,

Зате ж і щастям вік їх проясниться».

І все те він зробив у наших днях[1].

Так почалася боротьба «за піднесення свідомості українок», як писав Іван Франко, за їх участь у громадсько-культурному житті рідного народу, за нове виховання дітей. Він підкреслював, як тяжко відчуває жіноцтво економічну неволю. «Ми бачили, як жінка плаче і жалується перед матір’ю на то, що чоловік взяв її віно та пропив і протратив. Жінка працює у чоловіка гірш наймички, бо наймичці треба платити, а жінці ні; наймичка не схоче бути, то геть іде, а жінка ні. Та й ще жінці приходиться на своїх плечах зносити всякі мужикові примхи, невдоволення, всякі хиби його характеру, а крім того головно на ній лежить обов’язок – годувати та пильнувати дітей» (Франко І. Твори в двадцяти томах. – К., 1956. – Т. ХVІ. – С. 85).

У спогадах Дарії Бойчук читаємо: «Роки діяльности після участи станиславівського жіноцтва при видаванню «Першого вінка» – ніде і ніхто не зареєстрував, принайменше я цього не могла знайти. Моя пам’ять реєструє головство в Товаристві «Руських Женщин» Антонії Кульчицької, жінки пароха з Підпечар. Пам’ятаю навіть печатку Товариства, яка була довгі роки в моєї мами, як секретарки. А. Кульчицька, їдучи бричкою на засідання, не раз забирала мою маму. І я тоді малою ще, впрошувалась їхати з ними…

В ті роки було багато замітних, жертвенних жінок, членок Товариства. Пані Ольга Шипайло з Кульчицьких, дочка Антонії Кульчицької писала мені з Торонто про них. Були це: Софія Баришева – дружина пароха з Угринова, Тереса Паньчак. Її дочка Лідія з Паньчаків-Белей писала мені з Чікаґо: «Пригадую добре, тоді працювали такі пані як Антонія Кульчицька, Надія Мардарович, Марія Скочдополь, Ольга Рубчак, Тереса Паньчак (моя мама), Евеліна Березовська, Емілія Сабат, Іваницька і її дочка, Текля Навроцька, Вашкевич. З упадком Австрії пані провадили кухню, як в день так в ночі на подвір’ї Т-ва «Бесіда», приходили там харчуватись вояки-поворотці з війни і найбідніше населення міста. А ми молоді дижурували тоді на залізничому двірці і як приїздив поїзд з раненими вояками, то ми давали їм перекуску і відсилали до лікарень, де пані, членки Товариства далі займалися ними… Моя мама і Тереса Паньчак були довгі роки у Виділі Т-ва «Руських Женщин», пізніше «Українських Жінок». Опікувалися все бідними, як тільки вчули, що в когось є біда, чи нещастя, зараз спішили з поміччю. Самі фондів на це не мали, а збирали на бідних між сусідами й знайомими…

У той час були діяльними в Т-ві «Руських Женщин» Марія Рибчук, дружина гімн. учителя, що був опікуном хлоп’ячої бурси Українського Педагогічного Товариства, при вул. Пелеша, Євгенія Яцикевич, вдова по священику з Креховець коло Станиславова, Ірена Дрогомирецька, дружина радника суду, Янович, дружина місцевого лікаря д-ра Володимира Яновича, громадського діяча і довголітнього голови Т-ва «Просвіта», Л. Турчманович, дружина священика, Меланія Грушкевич, Марта Даниш, Стефанія Барановська, Марія з Котилів-Щирбова, Ванда Шмериковська, дружина пароха Угорник, Антонія Кичун. Останні дві пані займались спеціяльно дитячими імпрезами. Працювали теж пані: Володимира Ясеницька, Михайлина Кушнір. Клопоти з удержанням дівочої бурси були великі. Був на бурсі якийсь досить великий довг, який треба було ввесь час сплачувати. Коли вибухла І-ша світова війна, бурса не діяла, то тодішня голова Емілія Сабатова продала бурсу своєму синові, щоб позбутися довгу. Тоді сплатила той довг, мабуть в сумі 9.800 корон. За хронікою А. Рублевої було це в 1918 і 1919 роках. Одначе був це неправильний крок, бо продаж вирішило кілька осіб з Виділу, а не Загальний Збір, як було передбачено статутом. В пізніших роках, уже за Польщі, відпроцесувало Товариство цю садибу на власність СУ («Союзу українок» – В. Р.)».

Українське жіноцтво Станиславова в роки Першої світової війни

З хроніки А. Рублевої дізнаємося: «В 1922 році Товариство змінило свою назву на «Товариство Українських Жінок». Головою була тоді Мелянія Грушкевич, а секретаркою – Ярослава Мурин-Мірчук.

У виділах довгі роки були Ольга Рубчак, Марія Скочдополь, Тереса Панчак, Наталія Бачинська, Надія Даниш, М. Никифорук, Стефанія Чайківська, Білобрам, Ніна Паранкевич, учителька в Т-ві «Сокіл», Лідія з Григоревичів-Чубата, Стефанія Барановська, Теофіля Соколовська – пізніша Кабаровська, Крупкова, Ярослава Горницька, Олександра Олесницька, Софія Олесницька. Із різних джерел я довідалась і я вже пам’ятаю, що в різних роках були у проводі ще такі жінки: Гаврилова, Стрийська, М. Грабовенська, Ольга Мацькова, Оксана Залізняк, Ґізеля Каратницька, Пракседа Повх, Марія Олексин, М. Веселовська, Марія Коритовська, Головата, Недільська, Марія Дмитрак, Михайлина Ставнича, Костецька, Надія Левицька, Марія Дворянин, О. Білинська, Анна Тимків, Стефанія Литвинович». (Див. світлину «Литвиновичі на Першому українському жіночому конгресі в Станиславові»).

[1] Нове Зеркало. – 1884 р. – №23, 13 грудня. – С. 1.

23-27 червня 1934 р. у Станиславові проходив Перший світовий жіночий конгрес[1], у якому взяли участь С. Русова, М. Рудницька та М. Кисілевська. А 4 червня 1939-го заходами «Союзу українок» у Станиславові відбулася академія на честь геніальної дочки українського народу Лесі Українки за участю хору цього товариства (диригент композитор Ярослав Барнич) та оркестру «Зоря» (диригент композитор Михайло Магдій[2]).

Рівно через 47 років після виходу друком альманаху «Перший вінок» газета «Діло» за 23 червня 1934 р. подала матеріал інформаційного характеру під заголовком «Перший Український Жіночий Конгрес у Станиславові». Тут вказано, зокрема, скільки учасників конгресу з усієї Західної України та з-за кордону (із Праги, Будапешта, Варшави, Канади, «Злучених держав») прибуло від філій «Союзу українок» на це зібрання. У наступному своєму номері «Діло» надрукувало повідомлення «Станиславів вітає конгрес» і «Резолюції Українського Жіночого Конгресу, ухвалені у Станиславові 27 червня 1934 р.» (Резолюції Українського Жіночого Конгресу, ухвалені в Станиславові 27 червня 1934 р. // Діло. – 1934. – Ч. 172. – С. 4).

Наведемо коротеньку цитату з передової статті «Привіт Вам у Станиславові», вміщеної в цій газеті: «Вітаємо Вас, Українська Жінко, з великим святом п’ятдесятиліття Вашої організованості… Вітаємо Вас, Українські Громадянки, при важких зусиллях і праці над кращим теперішнім і майбутнім Українського Народу».

У часописі «Жіноча Доля», в якому була велика стаття про конгрес, кореспондентка І. В. пише про «День селянки»: «Не можна описати. Треба було це бачити й чути. Великий майдан залитий нашим сільським жіноцтвом, як квіттям. Скільки його було? Офіційно подано: 6 000. Але хто ж міг дочислитись цього квіту з усіх закутин нашої землі, що як море розіллявся по майдані… По Архиєрейськім Богослуженню, яке відправив Преосвященний Іван Лятишевський в асисті ректора духовної семінарії о. д-ра Аксентія Бойчука та о. канцлера Романа Лободича, відбулась дефіляда. Під звуки двох дутих орхестр маршувало зорганізованими лавами понад 2 500 сільських жінок. А все в прекрасних, що раз то інших (до стрічечки однакових з даного села) одягах. Хто міг, бив з радости в долоні, а хто зі зворушення не міг й слова промовити…»

Богослужіння преосвященного Івана Лятишевського перед початком Українського жіночого конгресу в Станиславові. 27 червня 1934 р.

Театралізоване дійство українських дівчат із серпами. Станиславів, 27 червня 1934 р.

«1 500 здисциплінованих дівчат, під звуки українських пісень, стало до вправ з вінцями і серпами… А над морем цих імпровізованих женців, над сотнями дівчат, молоденька провідниця панна Нуся Безушківна».

Газета «Жіноча Доля» присвятила багато місця на опис тих великих днів українського зорганізованого жіноцтва. А «День селянки» був завершенням невсипущої праці молодого жіноцтва – української жіночої молоді, зглядно організаційної секції при філії «Союзу українок» у Станиславові.

Відкривала академію А. Рублева, а після неї говорила сенаторка О. Кисілевська[3]. Злучений хор жінок з кружків із сіл Микитинці, Побереже (Побережжя. – В. Р.) і Загвіздя співав гимн «Союзу українок» під дириґентурою Ірени Сулими. Оксана Лемеха деклямувала «Contra spem spero!» Лесі Українки, другу рецитацію виконала Ярослава Барнич (Званич. – В. Р.). Фортепіанове соло відіграла Тетяна Лепківна. В одній залі скрипкове соло виконувала Ірина Бойко, а в другій – Галя Дрогомірецька, сопранове соло співала Ольга Трач. Обидві академії відбувались при вщерть заповнених залях. Були дуже успішні і програмово й організаційно.

Крім тих імпрез філія підготовила виключно своїми силами равт (бенкет) для прибулих гостей і представників організацій. Господарською сторінкою займалися членки філії О. Рубчак, І. Лепкова, Ґ. Каратницька, С. Чайківська, В. Аксентій і М. Курило під вмілим керівництвом Амалії Рубель.

У часописі «Свобода» (1934 р.), українському щоденнику в США, редакторка «Нашого Життя» Лідія Бурачинська в статті про Амалію Рублеву (тоді голову філії «Союзу українок» у Станиславові) пише: «…Встрявання польської влади коштувало багато зусилля і залежало передусім від дипломатичного хисту голови філії. Велика в тому її (А. Рублевої. – В. Р.) заслуга, як також нескінчені ряди сільського жіноцтва, що промаршували у своєму народному вбранні перед трибуною Конгресу. Станиславівська філія здала свій іспит громадської готовости на цьому Конгресі».

На Першому світовому жіночому конгресі у Станиславові. 27 червня 1934 р.

Перший світовий жіночий конгрес 1934 року в Станиславові приніс «Союзу українок» як його організатору міжнародне визнання, про що писали періодичні видання Галичини, Європи і світу. Конгрес прийняв Ухвалу про створення Всесвітнього союзу українок, який юридично почав діяти від 1937 року. Першим його головою була обрана Мілена Рудницька, почесним головою – Софія Русова.

«Кожна жіноча організація, будь-яка її ціль і круг діяльності, є виявом тої суспільної течії, що на цілому світі називається жіночим рухом, – говорила Мілена Рудницька на відкритті українського жіночого конгресу 23 червня 1934 р. у Станиславові. – Найдете серед нашого громадянства й таких, які розуміють вагу жіночого руху, але для яких слово «фемінізм»[4] є синонімом всього зла. Хіба ж вони не знають, що жіночий рух і фемінізм – це два ідентичні поняття».

Тут, у Станиславові жінки показали свою зрілість для участі в організаційному житті, в громадських справах, у праці для свого народу, своєї нації, у праці, яка виходила далеко поза межі домашніх щоденних завдань.

На свято на честь жіночого конгресу масово прибули члени кружків «Союзу українок», кількість яких сягала трьох тисяч. Підготовлена їхніми стараннями урочиста програма «Для селянок» справила велике враження на учасників конгресу та гостей міста. В організаційних вправах та маршах брали участь жінки різного віку – від бабусь до підлітків. А їхній похід вулицями Станиславова з піснями на устах справив на місцевих жителів і приїжджих сильніше враження, ніж усі інші заходи конгресу.

Виступ жінок-селянок у їхніх барвистих строях перетворився на справді могутню маніфестацію. Подібний захід згодом влаштували у себе більшість філій «Союзу українок». Серед учасників конгресу виникла думка створити Світовий союз українок, який став би централлю всіх українських жіночих організацій, що й було здійснено згодом, 1937 року, на з’їзді у Львові, але через воєнні події розгорнути працю не вдалося…

Литвиновичі на Першому українському жіночому конгресі у Станиславові. Стоять (зліва направо): Володимира, Ольга та Мирослава, сидить їхня мама Стефанія (дочка Ольги Стефанович). 27 червня 1934 р.

Варто зазначити, що родина Стефановичів-Литвиновичів (про цю родину ми вже писали у попередніх номерах нашої газети. – В. Р.) активно підтримувала жіночий рух у Галичині, діяльно працювала в «Союзі українок». На Першому українському жіночому конгресі у Станиславові вони демонстрували український народний одяг, конопляну та лляну пряжу, килими та вишивки власної роботи. Представниці цієї родини вдягли жіночі сорочки, вишиті квітковим візерунком. Поверх сорочок мали запаски двох видів – з одного або двох шматків тканини.

Участь у зборах взяли представниці різних жіночих організацій з усіх українських земель поза межами СРСР (там жіночий рух нарівні з чоловічими організаціями було заборонено) і з еміграції, які підкреслили своє прагнення до єдності українок. Головним результатом проведення конгресу стала ініціатива щодо створення 1937 року Всеукраїнського об’єднання жіночих організацій у Світовому союзі українок з центром у Львові.

Менш як через чотири роки, 6 травня 1938 р., польська влада забороняє «Союз українок». Цю організацію звинувачують у політичній діяльності (через зв’язок деяких учасниць з ОУН), втручанні у внутрішню політику держави, пропаганді ненависті до польського суспільства, поширенні гасел націоналізму й сепаратизму. Усе майно організації конфіскують. На той час членкинями «Союзу українок» було близько 60 тис. осіб. Пропорційно до кількості населення це було найбільше жіноче об’єднання в тогочасній Європі.

Щоправда, вже у жовтні 1938-го під тиском громадськості організація відновила свою роботу. Перед війною Станиславівська філія «Союзу українок» нараховувала 100 учасниць, чотири гуртки, захоронку, бібліотеку, хор та аматорську трупу.

У 1939 р. на Зелені свята в Станиславові відбувся урочистий похід на міський цвинтар для вшанування полеглих за волю України. У цьому поході брали участь 23 тис. осіб, було близько півтисячі вінків (419), різнобарвних шалів, оригінальних вінків з дубового листя, соснових шишок, колосся…

Стрункі ряди «соколів» під проводом сотні впорядників утримували лад і порядок. На міському цвинтарі під великим символічним хрестом поставили престол, біля якого кругом стали священики, учасники Першої світової війни, а довкола – делегати, хори й оркестри, фоторепортери… На панахиді співав чоловічий хор «Думка». Піднесену промову виголосив о. Константин Добрянський.

Українське жіноцтво на Зелені свята в поході на міський цвинтар для вшанування полеглих за волю України. Станиславів, 1939 р.

«Червоні визволителі» розпочали своє панування на Західній Україні з репресій, під жорна яких потрапили й жінки. А ось німці поводили себе куди толерантніше. За німецької окупації союзянки чергували у безкоштовних їдальнях для біженців, сирітських дитячих садочках, організовували передачу посилок українським працівникам у Німеччину, опікувалися заарештованими, шили білизну для Вермахту.

Українське жіноцтво на святі обжинок у Станиславові. 1942 р.

Українські дівчата йдуть походом вулицями Станиславова з нагоди свята дивізії «Галичина». 1943 р.

Отож, з приходом «червоних визволителів» у вересні 1939 р. заборона національно-патріотичних організацій спричинила 50-річну перерву в роботі жіночих організацій в Україні, за винятком «женсовєтів», які діяли як складова КПРС. Та вже 1948 року частиною інтелекту України, яка змушена була покинути рідну землю через нищення комуністичним режимом, було створено Світову федерацію українських жіночих організацій, яка об’єднала українські жіночі організації світу, що функціонували поза межами України, активно і жертовно працювали на збереження національної ідеї, мови, традицій, звичаїв, були активними учасниками політичних акцій із захисту прав українців: політв’язнів, репресованих…

Зі спогадів Дарії Бойчук: «…Ми всі добре знаємо, що собою уявляє большевицький «рай», бо він всюди однаковий. Але для загального образу того, що було в Станиславові, я наведу частину зі статті бл. п. А. Рублевої, що її написала вона 1951 р. по приїзді до Америки, в жіночім журналі «Наше Життя». Заголовок статті є «Десять літ тому»: Жіноча служба Україні в Станиславові».

«Описати перебіг тих двох літ, що слідували, дуже важко. Постійна тривога, переслідування близьких, розгром молоді – все це сковувало думки і волю. Сходилися тільки найближчі друзі, і то не надто часто, бо й часу не ставало на те при невпинній гонитві за працею і хлібом. Коли нарешті сталося те страшне, чого ми сподівались – переслухи й допити, знайшлись несподівано нові сили в кожної з нас. Треба було дати знати й остерегти, треба було й на село до одних чи других членів Кружка вістку передати. Та коли по декількох допитах нас попередили, що ми на «листі», то треба було сягнути за єдиним тоді можливим виходом: виїхати, скритися. Це теж було трудне й ризиковне, але давало хвилину передишки і надію на зміну».

«І ця надія не завела: день 21 червня 1941 р. глибоко потряс усіми мешканцями Станиславова й околиці. Гудіння літаків і вибухи повідомили всіх про початок війни. Радість і жах на переміну непокоїли душу. Майже в кожній родині когось бракувало. Де вони, що буде з ними? Чи може з тюрми вивозять в’язнів? Біль рве душу, але ніхто не відважується піти під тюрму, бо патрулі снуються містом…»

Відродження «Союзу українок» на Івано-Франківщині відбулося 1990 року. А 2014-го Прикарпаття втретє приймало прогресивне жіноцтво світу. В суботу, 6 вересня, в Івано-Франківську відбулися урочистості з нагоди 80-річчя Першого українського жіночого конгресу, який проходив у Станиславові в 1934 р., і 20-річчя Другого світового конгресу «Союзу українок», який був організований тут у липні 1994-го.

Тоді на Прикарпаття з’їхалися представниці цієї жіночої громадської організації з усієї України, Канади, США, Франції. Приємно було бачити в залі й зі щемом у серці слухати виступи голів організацій «Союзу українок» світу.

Союзянки та гості Третього світового конгресу «Союзу українок». 2014 р.

6-7 вересня 2014 р. Івано-Франківськ втретє приймав делегаток та гостей світового конгресу «Союзу українок». Конгрес привітали представники влади, гості та союзянки.

У рамках конгресу відбулася презентація виставок архівних матеріалів з історії діяльності Всеукраїнської організації «Союз українок», нових видань жіночих організацій, обговорення доповідей щодо діяльності цього форуму.

За словами голови Світової федерації українських жіночих організацій Орисі Сушко, яка приїхала на Конгрес з Канади, основною метою конгресу передусім є спроба донести суспільству інформацію про важливу роль жінки у контексті сьогодення. На її думку, діяльність жіночих громадських організацій має вагоме значення, адже вона впливає на перебіг подій, виконуючи свою історичну місію. Роль жінки у світі, і в Україні зокрема, є надзвичайно важливою, тому що протягом віків жінки віддавали свої життя за державу. А інколи жінка може бути сильніша за зброю: слова молитви, яку вона промовляє, мають величезну силу.

«Жінка – це сила, особливо в нинішній тяжкий історичний час. Адже вона – і вихователька дітей, і берегиня сім’ї, а разом з тим і всієї України», – наголосила Орися Сушко.

О. Сушко виступила з промовою на святі й сказала, що у боротьбі з російським агресором українці відчувають плече українського світового жіноцтва, яке збирає пожертви для українського війська. Нині наші дівчата та жінки пліч-о-пліч із чоловіками захищають Україну на передовій лінії війни.

Василь РОМАНЮК

[1] 24 червня 1934 р. у залі «Сокола» на концерті, що відбувся в межах Першого українського жіночого конгресу в Станиславові, виступила Т. Лепка.

[2] Михайло Магдій (1906-1983) – диригент, музикант, фольклорист, самодіяльний композитор. Заслужений артист України (1956).

[3] Олена Кисілевська (дівоче прізвище: Сіменович, псевдоніми: О. Галичанка, Калина, Незнана; 1869–1956) – українська письменниця, журналістка, редактор і видавець, громадсько-політична та культурно-освітня діячка. Сестра Володимира Сіменовича.

[4] Фемінізм (англ. Feminism, від лат. femina «жінка») – низка політичних, суспільних рухів та ідеологій, які поділяють спільну мету: визначити, встановити і досягти політичної, економічної, культурної, особистої та соціальної рівності жінок із чоловіками.