Режисер: Натан Морланда

Джонас, який живе далеко від міст, на батьківському ранчо, настільки завантажений роботою, що на розваги та інші дурниці у нього просто немає часу. Життя підлітка змінюється, коли в сусідній особняк переїжджають суворий шериф Уейн Кероуей і його дочка Кейсі. Незважаючи на спротив батьків, Кейсі і Джонас починають зустрічатися, знайшовши одне в одному те, чого не можуть дати батьки і матері, і ретельно маскуючи свої стосунки. Але хованки тривають недовго: батько Кейсі вкотре застає молодь разом, б’є обох і погрожує смертю. Підліткам не залишається нічого іншого, як втекти з рідних місць, прихопивши Уейнову сумку з мільйоном доларів, здобутим у брудних справах з наркоторговцями. Але зникнути з горизонту буде важко: по тривозі піднята поліція округу, а юні втікачі зовсім не готові до втечі і самостійного життя…

Давно відомо, що за допомогою сексу можна продати все, що завгодно – реклама з напівоголеними красунями завжди працює краще, ніж з добропорядними сім’ями, де герої ролика застебнуті на всі ґудзики. Але є і ще один вірний помічник маркетолога, за допомогою якого можна хоч біноклі сліпим продавати, – це смерть. На жаль, як би вульгарно це не звучало, померлий артист востаннє дає такий «вихлоп» торговцям всіх мастей, який за життя йому вдавався лічені рази. Згадайте, як підскочив продаж платівок Прінса, Джорджа Майкла і Девіда Боуї минулого року, варто було з’явитися їх некрологу. Що вже говорити про легенди на зразок Джона Леннона, Майкла Джексона або Елвіса, чиї записи після відходу артистів донині показують фантастичні результати продажу!

У кіно ця схема працює менш явно, все-таки кінематограф – мистецтво колективне, в якому чільну роль одній людині віддають рідко, але і тут не обходиться без пафосних приставок: «Останній фільм …», «Лебедина пісня …» або «Фінальний акорд … » на адресу акторів і режисерів, які пішли з життя під час зйомок або відразу після них. Згадайте галас навколо Джеймса Гандольфіні або Алана Рікмана – за право називатися останнім фільмом у кар’єрі цих артистів боролися відразу кілька проектів.

Не уникнув такої «посмертної уваги» і Білл Пекстон. Фактично останньою його роботою в кіно стала драма «Жорстокі мрії». На жаль, варто визнати, що навіть участь у картині актора, який запам’ятався мільйонам любителів кіно своєю роботою у доброму десятку знакових картин кінця ХХ століття, не робить «Мрії» видовищем, що не стирається з пам’яті. Це досить посередня стрічка, винесена на поверхню тільки у зв’язку зі смертю Пекстона, інакше побачити її вдалося б лише археологам від кіно, які перекопують тонни руди в бібліотеках онлайн-сервісів і стрімінгових гігантів. Картин, подібних до фільму Нейтана Морланда, на рік виходить добра сотня, і забуваються вони раніше, ніж глядач встигає натиснути кнопку «Стоп» або вийти з кінозалу.

Драматично «Жорстокі мрії» не показують нічого надприродного, хоча певні задатки фільм має. Починається він як сувора підліткова драма, щось у традиціях незалежного кіно про парочку юних героїв, які стикаються з нерозумінням дорослих. Потім стрічка робить кульбіт і перетворюється на трилер з пострілами, бійками, погонями і пограбуваннями. Показано це все, правда, через силу і з деякими істотними застереженнями, відчувається, що цей шар не дуже цікавий постановнику і акторам. А фінальний катарсис зовсім вилітає в трубу – авторам просто не вистачило сміливості довести жорстку лінію вселенської несправедливості до межі, сценаристи дали слабину і причепили картині хепіенд, настільки ж доречний, як різнокольорові кульки на могилі Пекстона.

До акторів претензій нема, втім Білл Пекстон давно не тягнув ті образи, які йому випадало створювати у XXI столітті – досить озирнутися на серіал «Тренувальний день», за який просто соромно. Ось і в «Мріях» актор не демонструє нічого нового, його Уейн – просто ще один безликий покидьок, у ролі якого міг бути будь-який інший артист третього голлівудського дивізіону. Але на захист Пекстона варто сказати, що й інші актори фільму його не перегравали – молодим Джошу Уіггінс і Софі Нелліса не вистачає хімії і бажання викладатися, а сценаристи і режисер не дають можливості грати хоч трохи більш глибоко, вважаючи за краще робити ривки і жирні мазки, які результату не приносять. Але це, може, тільки мені так здається…

ФЕЛІНСЬКИЙ