Самотужки застелити ліжко, сходити в туалет, почистити зуби, надягнути шкарпетки, поголитися, приготувати яєчню… Киянин Олександр Терещенко, який вже 11 років живе з протезами, мандрує Україною, щоби мотивувати побратимів не здаватися і не опускати руки навіть, якщо замість них протези. На власному досвіді показує, як люди з ампутацією кінцівок можуть самостійно давати собі раду у повсякденному житті, пише Галицький кореспондент. 

У просторі для захисників і захисниць «МріяДія», що в обласній лікарні, Олександр провів майстер-клас для ветеранів «Життя після ампутації: побутова самозарадність та адаптація». Він розповів про адаптацію не в теорії, а в реальному житті, практичні побутові навички після ампутації та як обрати протез – що важливо знати на старті.

Життя після ампутації, звісно ж, буде іншим, ділиться ветеран. Але не обов’язково гіршим. Від чогось доведеться відмовитися, щось більше не зможеш робити. Проте також з’являються і нові можливості. Життя Олександра після поранення стало більш яскраве і насичене.

Сверблять протези

Терещенко захищав Донецький аеропорт у жовтні 2014-го. У своїй останній битві втратив обидві руки, отримав мінно-вибухове поранення, травму ока.

«Після повномасштабного вторгнення дуже сверблять протези, що не можу приєднатися до війська, тому намагаюся допомагати як можу», – каже він.

Ветеран заснував благодійний фонд, який підтримує ЗСУ. Ініціював проєкт з соціальної адаптації людей, які мають ампутацію кінцівок «Я зміг – і ти зможеш!». Це відеопоради для людей з інвалідністю у виконанні побутових справ: як застелити ліжко, почистити зуби, голитися, самостійно митися у душі, закрапати очі, приготувати каву без протеза, приготувати сніданок з протезом, кермувати автомобілем без рук та інші.

«Смажена яєчня з-під кукси – це особливий вид самоповаги. А кава, зроблена за допомогою протеза, – краща, ніж будь-яка з кафе», – усміхається Олександр.  

Від краси до функціональності

Ветеран спершу протезувався у 2014 році за кошти, які зібрали люди. Це були механічні протези, які не дуже підійшли. Наступного року протезувався в Німеччині за держпрограмою. Тепер у нього біонічні протези.

«Цей протез, можливо, виглядає страшненько, бо це гачок, – усміхається ветеран. – Він також має кисть, схожу на людську, але гачок у випадку подвійної ампутації виявився більш функціональним. Також я сьогодні привіз механічний протез – він корисний і чудово працює в екстремальних умовах. Я відійшов від краси до функціональності».

Олександр самостійно подорожує: Україною і за кордоном. Стрибав з парашутом. Любить мандрувати з наплічником у довгі піші подорожі. Позаторік сам подолав піший паломницький шлях святого Якова протяжністю 280 км. Наступного року хоче пройти такий самий шлях, але вже на 800 км.

Ніхто не навчив як ходити в туалет

Коли Олександр отримав поранення, то розповідає, що не було розвинутої ерготерапії. Ніхто не навчив його, як самостійно сходити в туалет, помитися, надягнути шкарпетки, застелити ліжко тощо.

«В Німеччині мене вчили перекладати пластикові стаканчики, кубики, прищепки – тоді мені здалося, що вони готують мене до місії розвішувати білизну все життя», – сміється ветеран.

Травмоване око потрібно було закрапувати двічі на день – Олександр був переконаний, що ніколи не зможе зробити це самотужки. Тому постійно просив допомоги, зокрема й у незнайомців, які опинялися поруч: в автобусі, готелі чи просто на вулиці. Але через чотири роки Терещенко спробував сам, і виявилося, що може це зробити і з протезом, і навіть без нього.

«Торік навчився голити вуса і бороду, – продовжує ветеран. – Головне – пробувати і не давати собі послаблення. Якщо з першого разу не вдається, робити це знову і знову. Завжди раджу хлопцям обрати собі якусь одну побутову справу, яку обов’язково треба виконувати щодня. Без пропусків. У мене це ранкове застеляння ліжка. Просто знаєш, що назважаючи ні на що, ти зробив це. І поважаєш себе за це».

Кожного року Терещенко намагається опановувати нові навички – щоразу складніші. До прикладу, зараз хоче навчитися зварити борщ, але ще вагається, бо ж дружина посмакує і йому доведеться це робити постійно.

“Якось я вже покосив газон удома газонокосаркою – тепер це мій обов’язок, – сміється ветеран. – Хоча завдяки пораненню мені нарешті вдалося відмахнутися від ненависного вибивання килимів».

Найгірше – співчуття

Після поранення Олександр був переконаний, що в нього все буде добре. Дружині і дітям заборонив жаліти його.

«Найгірше для ветеранів – це співчуття, – каже він. – Ті, які пішли воювати, – це вже сильні люди. Співчуття краще замінити на співпереживання. Розумію, що люди дійсно щиро хочуть якось допомогти ветерану, але часом просто не обізнані в цих тонкощах. Коли намагаєшся допомогти людині, подумай, чи не зробить це її слабшою. Тому більше поваги і менше жалості. Якось у метро мені хтось запхав у кишеню двісті гривень, хоча на той момент я працював заступником начальника Академії патрульної поліції і мав хорошу зарплату, можливо, навіть більшу, ніж у того, хто запхав гроші. Друзі мене тоді заспокоювали, що українці так виявляють свою вдячність. Особисто для мене прийнятний формат подяки – прикласти руку до серця. Якщо, наприклад, десь у дорозі, то можна просто сказати ветерану, що він може на вас розраховувати у разі потреби».

Після ампутації Олександр одразу почав мислити, як навчитися самотужки себе обслуговувати. Чоловіка дуже дратувало, коли його годували, як дитину. Він вигадав як пришити ложку до кукси, і так почав сам їсти. Крок за кроком чоловік розширював свої можливості. Надягнув шкарпетки – перемога. Приготував яєчню – ще одна перемога. Заварив каву – взагалі щастя.

«Найголовніше досягнення – дати собі раду в туалеті, – каже Терещенко. – Неймовірне випробовування – просити когось допомогти тобі в туалеті. Навіть рідних. Вони, звісно, все зроблять, але морально це дуже складно для людини з ампутованими кінцівками».

Аби бути готовим

Наразі Олександр їздить містами України, аби ділитися досвідом і проводити майстер-класи для поранених військових. Також зустрічається з ерготерапевтами, бо «ерготерапевт, як і протезист, – одна з ключових постатей у житті ветерана після ампутації».

«Людина, яка втратила кінцівки, як правило, нічого не знає про протези, – говорить Терещенко. – З протезами треба посилено працювати. На жаль, не всі протезисти – совісні. Пропонують, аби поставити що-небудь. Тому намагаюся пояснювати хлопцям які бувають протези, слабкі і сильні сторони. Аби людина була готова до того, з чим зіштовхнеться, і могла обрати найліпший для себе варіант. Бо немає універсального протезу. Навіть найдорожчий у світі не підійде кожному».

Під час однієї із зустрічей з ветеранами до Олександра підійшов чоловік з протезами і подякував, бо саме завдяки його відеопорадам навчився самотужки чистити зуби. Терещенко каже, для нього це величезна перемога.

Наталя МОСТОВА