Стефанії Костюк з Івано-Франківська минуло 90 років. В юності вона була кур’єром для спецзавдань при крайовому проводі ОУН-УПА, розвідницею, зв’язковою, мала псевдо Марта. Як наслідок, зазнала переслідувань, отримала важке поранення, 9 років провела у таборах. Пані Стефа нині пише спогади про підпілля, хоче зібрати їх у книгу, щоб молоде покоління знало правду про ті страшні часи. Дещо зі свого минулого вона розповіла і нам.   

Жнива смерті

Коли почалася Друга світова війна, сім’я Стефи виявилася розділеною: батько – у Відні, а вони з мамою Євдокією Процак – у Станіславі. Життя було дуже складним. Щоб якось звести кінці з кінцями, мати Стефи взяла квартиранта. Як з’ясувалося через багато років, це був Михайло Хміль, окружний ОУН. Одного вечора він сказав: «Є інформація, що зі станіславської тюрми вивозять в’язнів до Тисмениці». Вночі Стефа з товаришкою Олею Левицькою затаїлися на розі однієї з вулиць і почали стежити. Аж ось о першій ночі виїхали вантажівки, по чотирьох кутах кузовів стояли військові з автоматами. В одній з машин Стефа нарахувала 20 в’язнів, а Оля налічила 12 машин. А через дві години машини повернулися порожні…

У червні 1941 року, коли оунівці захопили тюрму, Михайло попросив Стефу і Олю відвезти їм поїсти. Хлопці впустили дівчат на територію і сказали, що хочуть щось показати. Повели в одноповерховий будинок на вісім кімнат, за Польщі то була тюремна лікарня. Найбільша кімната була вщерть закидана чоловічою і жіночою одежею, здебільшого гуцульськими строями. А потім показали мур, залитий кров’ю, сказали, що тут розстріляли багато людей. «А де ж поховані ці люди?» – запитали дівчата. «Поруч. Ось щойно висаджений сад, під цими свіжими деревцями морви поховані люди», – відповіли хлопці. Коли прийшли німці, то з тієї могили дозволили розкопати верхній шар, і людей перепоховали на цвинтарі, де тепер Меморіальний сквер (позаду драмтеатру).

Директор торговельної школи Роман Савицький порадив мамі Стефи віддати її на навчання до Львова. Стефа з подругою поїхали здавати документи, і коли поверталися додому поїздом, то в Ямниці на зупинці їх перейняли однокласники й сказали негайно сходити. Мовляв, німці вночі провели у неї на квартирі обшук і наказали з’явитися в гестапо. А виявляється, що один мельниківець надав гестапо список 25 учнів старших класів, які мали зв’язок з бандерівською ОУН. Серед них було і прізвище Стефи. За словами жінки, тільки п’ятьом з того списку вдалося врятуватись. А 20-х її ровесників німці заарештували і розстріляли в Єзуполі. Стефа почала переховуватись у квартирі євреїв Геслів, які мешкали біля залізниці. Старших Геслів заарештували німці, їхні діти виїхали до Варшави, а в помешканні жила покоївка, яка доглядала за двоповерховим будинком.

Стрибок з поїзда

Стефа стала провідницею юнацтва ОУН у торговельній школі, куди вступила після гімназії. Одного разу, це вже був 1942 рік, прийшов Хміль і сказав, що зі Львова їде чоловік, якого треба супроводити до Делятина. Це доручили Стефі з двома юнаками. Їхали вони поїздом через Хриплин, раптом хтось гукнув: «Тривога! В поїзді – німці, провіряють документи!» «Подруго Марто, ви стрибати з поїзда вмієте?» – запитав чоловік. «Нас того у школі не вчили», – відповіла вона.

Чоловік вискочив перший, а Стефу виштовхнули хлопці – вона лише скотилась насипом униз. Далі повзли по-пластунськи зораним полем зо два кілометри. Був березень, пройшли дощі. У Цуцилові дівчина мала знайомих з ОУН, які їх прийняли, дали помитися та обсушитись. У Стефи було побите коліно, яке почало розпухати, підводою її відправили додому. Через травмовану ногу вона місяць не ходила до школи. Після цього, у березні 1942 року, дівчина була переведена до дорослої сітки ОУН.

Аж у 1992 році пані Стефанія дізналася, кому вона тоді допомагала. Це сталось у Львівській опері, де відбувався збір політв’язнів. Її покликали у фойє, сказали, що якийсь пан хоче її бачити. Старший невідомий чоловік запитав її: «А вас що, у школі стрибати з поїзда не вчили?» Жінка зойкнула. Виявляється, це був провідник СБ ОУН Микола Лебідь. І в той час, коли юна Стефа супроводжувала Лебедя до Делятина, його шукали німці скрізь, де тільки могли, навіть в Іспанії та Італії, але так і не знайшли.

30 червня 1941 року увечері до родини  прийшов Михайло Хміль. Прийшов веселий, усміхнений і з квітами. Привітався з мамою, а дочці подарув квіти із словами: “Вітаю тебе з перемогою”. Він завжди був суворий, часом дуже похмурий, тому вона не зрозуміла, в чому справа. Тож він пояснив: “Сьогодні по радіо передали, що у Львові проголосили Акт віднови Української Держави, створено український уряд”. Стефа з мамою розплакалися, він запитав: “Ви чого плачете, що жалуєте за “совітами”? ”. Та за хвилину вже зрозумів, що були це сльози радості.

Розпізнати ворога

У 1943 році за наказом окружного провідника СБ Яра дівчина була зарахована на вишкіл розвідки і контррозвідки в Старому Угринові. Викладачами там були офіцери армії УНР. Один з них – Костянтин Петер на прізвисько Сокіл – розповідав про роди військ, методи ведення розвідки, навчав користуватися зброєю. Коли вишкіл закінчився, сотник Сокіл, якого призначили керівником розвідки ОУН Карпатського краю, викликав Стефу і сказав, що вони разом ще з одним підпільником мають організувати розвідку на території Коломийського, Косівського, Снятинського районів та Станіслава.

Над Богородчанами є полонина Малиновище, там у 1944 році був штаб УПА-Захід. Командир Микола Твердохліб (Грім) дав Стефі завдання провірити сотню, що прибула з Волині. У супровід їй дали дівчину, але говорити мала тільки Стефа. У лісі дівчата побачили трьох хлопців у мазепинках УПА з нашитими тризубами, дуже красивих вишиванках та нових строях. Дівчина запитали їх, хто вони і звідки. «Ми з Волині, боролися з німцями, вирішили приєднатись до вас. Я – сотенний Іскра, – відповів один.

Весь час говорив тільки він, а решта лише усміхалися. Стефа сказала, що командир зайнятий і два тижні не зможе їх прийняти. Дівчата почали жартувати з хлопцями, але ті мовчали. Тоді Стефина подруга ніби випадково стала одному на ногу, а він тихенько сказав: «Ізвінітє». Іскра розлютився, почервонів, але дівчата не подали вигляду, що щось запідозрили. Домовилися, що зустрінуться ще раз і організують зустріч з Громом. Командир, вислухавши розповідь про цей випадок, дуже зрадів: «Подруго Марто, ви зробили величезну справу!»

Пізніше оунівці довідалися, що під Москвою було селище, де вишколювали агентів для всього світу. І там був відділ шпигунів, яких вчили говорити галицькою говіркою, пояснювали місцеві звичаї. Під видом вояків УПА вони проводили таємну боротьбу, грабували та вбивали, особливо на Тернопільщині, щоб налаштувати населення проти повстанської армії.

Ходіння по муках

У 1946 році Стефа була поранена. Зірвалася граната в хаті в одному з сіл Жаб’євського (нині Верховинського) району, куди вона прийшла. Стефі перебило руки, розірвало груди, осколок потрапив у печінку. Два місяці вона пролежала в бункері. Нічого не могла їсти, тільки гогодзи (брусницю) і сухі коржі. Коли більшовики почали прочісувати довколишній ліс, пішла до знайомого ватага з полонини Замагура. Він відвів її до хати свого батька, де були дві його сестри, хворі на тиф, а звідти її таємно мали перевезти до Ворохти. На свято Миколая Стефу поклали на підводу, притрусили сіном, а зверху встановили лавку, на котру сів фірман і дві жінки. Був густий туман. Та як тільки вони виїхали з двору, почулися вигуки більшовиків: «Де поранена?» Стефу викрили, бо хтось її зрадив.

Дівчину завели в якусь хату, де було багато жінок з дітьми. Всі плакали і кричали. Потім її повезли в Жаб’є. По дорозі вона замерзла і знепритомніла, її відправили в лікарню. Лікар (родом з Кубані) протримав її там два місяці, не віддавав більшовикам, казав, що до Станіслава не довезуть. Але навесні 1947 року Стефу таки привезли в тюрму та засудили на 20 років заслання. На суді вона заявила, що не ОУН і УПА є бандитами, а навпаки – більшовики. За ці слова їй дали ще 10 днів карцеру. У матері конфіскували квартиру. Мати передала листа, в якому писала, щоб дочка подала касацію. Через місяць прийшло повідомлення, що київський суд знімає зі Стефи 10 років каторги, але її 20-річну все одно відправили в Сибір.

Разом із сорока хлопцями, яким відмінили смертну кару, вона прибула в табір на болотах далеко за Кемерово на Кузбасі. Начальник табору Денисенко два роки кликав Стефу тільки «Ей ти, сволочь!» Дівчина з карцеру майже не виходила. Їла по 300 грамів хліба та пила склянку води на день. Мала відкриту рану під грудьми. Жінка згадує, що багато хлопців там загинуло. Бо їх по два тижні не годували, а відтак давали багато хліба – скрут кишок призводив до смерті.

Повернення

Після смерті Сталіна 1953 року Стефі скоротили термін покарання на рік, у таборі вона відбула повних 9 років. У той час у Казахстані вибухнуло велике повстання в’язнів, було багато вбитих, в’язнів почали розселяти по різних таборах. Стефу перевезли з Кузбасу в Мордовію, вона влаштувалася медсестрою в лікарні. Головний лікар допомогла їй виробити документи і повернутися у Станіслав.

Цілий рік працівники КДБ не знали, що Стефа приписалася і мешкає в рідному місті, аж поки вона не пішла на курси бухгалтерів у 1956 році. Дівчина з матір’ю, яка довгий час мешкала в чужій коморі, вирішила виїхати до Казахстану. Але саме тоді зустріла свого нареченого Осипа Костюка. Вони одружилися, народили і виховали троє дітей. Зараз пані Стефанія має шестеро онуків та троє правнуків.

90-річна Стефанія Костюк дотепер співпрацює з молодіжним осередком Центру патріотичного виховання учнівської молоді ім. С. Бандери. Живе на скромну пенсію – 1300 грн., а на 900 грн. президентської пенсії, отриманої за часів Ющенка, передплачує кілька видань. Газету «Україна молода» вона віддає Центру, а часописи «Шлях перемоги», «Нація» і «Держава» передає воїнам в зону АТО. Пані Стефанію хвилює те, що воїни ОУН-УПА досі не визнані воюючою стороною, і у своїх 90 вона і далі, як може, бореться за щасливе майбутнє України.

Юлія БОЄЧКО