Іноді увечері дивлюся новини, що відбулося у Швейцарії за минулий день. Ось приблизний «вміст» одного з випусків новин: чоловік, засуджений до шестирічного ув’язнення за шахрайство й фінансові махінації, утік із в’язниці, залишивши листа, в якому пообіцяв повернутися через кілька днів. Дивлячись на добродушний і відкритий погляд в’язня, а також на в’язницю, яка радше нагадує затишний інтернат або будинок престарілих, я схильна була йому повірити. До речі, кілька днів керівництво в’язниці теж не втрачало надії.

Другий сюжет: перевдягнувшись в костюм якогось голлівудського супергероя, чоловік несповна розуму напав на салон краси, оголосивши напад терактом… Ніхто не постраждав.

І на завершення: шість стареньких монахинь змушені переселитися зі свого монастиря, в якому більшість з них провели понад сорок років життя. Споруда занадто велика для шістьох немічних жінок, тому вони переїжджають кудись до Німеччини. Було видно, як нелегко їм це дається…

Я б дуже бажала таких новин Україні.

Мені здається, для того, щоб наші випуски новин вичерпувались подібними подіями, нам треба повертатися до азів. Займатися просвітництвом, пояснювати людям елементарні, але такі підставові речі. Дітей у школах навчати засадам співжиття, жертвуючи вищими матеріями. Вчити правильно взаємодіяти: не лише правильно працювати й правильно любити, але й правильно обурюватися, правильно гніватись, правильно сваритися. Не переходячи меж, за якими ентропія стає незворотною.

У Швейцарії я маю змогу трохи з іншого ракурсу спостерігати, наскільки важливою є взаємодовіра в суспільстві. На суспільному рівні вона важить не менше, ніж на приватному. Бачу, наскільки конструктивним і продуктивним для соціуму є стан, коли люди в ньому довіряють одне іншому, коли кожен окремий член суспільства з певністю може покластися на будь-яку організацію, фірму, інституцію. Без страху бути знехтуваним, зневаженим, обдуреним, використаним. Як полегшує життя усвідомлення того, що з твоїми інтересами рахуються, їх поважають. Як добре, коли чиновники не демонструють пихи й зверхності. Чесно кажучи, я легко готова не заглиблюватися у те, щира їх усмішка чи ні, а їх привітність і коректність справжня, чи «службова».

В Україні мені б вистачило і «службової» коректності. Я б виміняла половину української спонтанності, відкритості й щирості за повагу до людської гідності. Бо цієї поваги у нас дуже бракує на будь-якому рівні. І це, на жаль, дуже зближує нас з тими нашими сусідами, від яких ми воліли б триматися подалі. Боюсь навіть, що через цю наскрізну, системну неповагу до людської гідності наша ментальна близькість до північного сусіда є набагато більшою, ніж близькість до Європи завдяки нашим щиро декларованим спільним з Європою цінностям.

З іншого боку, в Швейцарії видно, що увесь триб тутешнього життя – не чудо, а просто результат правильних дій. Адже людська природа загалом далека від досконалості. Рай на землі неможливий, принаймні люди, якими вони є зараз, незалежно від того, якої вони національності, влаштувати його не зможуть. Але в будь-якій країні люди можуть дотримуватися правил. Для цього потрібні три речі: знати ці правила, визнати необхідність їх дотримання, дисципліновано й неухильно їх дотримуватись.

Хоча стовідсотковості в цьому теж ще ніхто не досягнув. Але навіть її не потрібно. Достатньо було б більше-менше, як кажуть на Гуцульщині. Але «більше» все ж має переважати. Бо коли переважатиме «менше», годі очікувати нової якості. Емерґентність потребує достатньої кількості певних передумов. У нашому випадку емерґентність потребує свідомих зусиль переважної кількості  людей, які живуть в Україні. Тільки свідомі систематичні конструктивні дії переважної кількості громадян покращать життя української спільноти. Звучить нудно, але нічого не вдієш.

Вдалася до теоретичних узагальнень, хоча мала намір просто розповісти про щось конкретне зі швейцарського життя. Наприклад, як організовано вивіз сміття в тутешньому селі. Отож, по-перше, сміття сортують, відділяючи скло, пластикові пляшки й бляшанки. Кожна родина самостійно транспортує все це у центр села, до контейнерів, які стоять в закритому приміщені. Для решти сміття в сільському супермаркеті треба купити спеціальні пластикові мішки на 35 літрів, які коштують недешево – 2 франки за один мішок, що складає приблизно 60 гривень. Їх ціна включає в себе плату за вивіз сміття. Раз на тиждень у відомий мешканцям села час біля кожного двору зупиняється сміттєзбиральна машина. Вона забирає сміття, попередньо виставлене господарями в санкціонованих і оплачених мішках. За функціонування системи відповідає сільська рада. Усе працює без збоїв.