Що робити і чого категорично не можна робити, коли отримуєш повідомлення, що рідна людина зникла безвісти у бою. Після подання всіх необхідних заяв, запитів і документів родичі зниклих починають жити в сліпому очікуванні, коли здається, що ніхто нічого не робить, аби знайти і врятувати, пише Галицький кореспондент.

«Він живий, але сказати не може»

Шостий місяць прикарпатка Наталя Данилюк живе ніби в паралельній реальності. З листопада 2024 року її чоловік вважається зниклим безвісти у бою. Коли востаннє розмовляли по телефону, він сказав, що на кілька днів їде на завдання. Це було його перше завдання на «нулю».

Наталя розплакалася і просила написати відмову.

«Більше не кажи такого. Я не ховатимуся за спини 20-річних хлопчиків, – відповів тоді чоловік. – У нас син росте. Хочу бути для нього прикладом».

О другій ночі він ще надіслав повідомлення в сімейний чат: «Я вас люблю».

Через п’ять днів з військової частини повідомили: по рації сказали, що він – «триста». Більше ніякої інформації. Жінка телефонувала на гарячу лінію, там лише відповіли, що «у поганих списках його нема». Але й серед «трьохсотих» теж відсутній. Можливо, у якійсь із лікарень Дніпра.

Наступного дня дружина поїхала у Дніпро. Обходила всі місцеві лікарні. Обдзвонила лікарні Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Черкаської областей. Це було якраз на день народження чоловіка, йому сповнилося 39 років. Каже, як тільки наближалася до кожної наступної лікарні, відчувала – його там нема. А в голові щоразу неслася одна й та ж думка: «Він живий, але сказати не може».

Наталя розпитувала усіх, кого могла: евакуаційна група, стабпункти, штаб, побратими…

«Не знаю, як я познаходила їхні контакти, тоді мені здавалося, що якщо треба, переверну весь світ догори дригом, – каже прикарпатка. – Вдалося з’ясувати, що чоловік був травмований, непритомний, хлопці надали першу медичну допомогу, встигли повідомити по рації, а тоді по них прилетіло. Всі поранені, поповзли. Чоловіка вже не змогли забрати».

Далі додому прийшли працівники ТЦК, аби вручити повідомлення, що він зник безвісти за особливих обставин. Наталя діяла за розробленим алгоритмом: написала заяву в поліції, подала інформацію в різні структури: Координаційний штаб, Національне інформаційне бюро, Міжнародний комітет Червоного хреста, ООН. Приєдналася до телеграм-каналів, де російська сторона публікує відео і світлини з українськими полоненими.

Потім вона почала чекати.

«На початках ти метушишся, літаєш по інстанціях. А коли паперові справи вирішені, всі заяви подані, з усіма переговорила, настає страшна тиша, – говорить Наталя. – Здається, що ніхто нічого не робить, аби знайти твого чоловіка. Здається, що нічого не просувається. Насправді просувається, але не тими темпами, як хотілося б. І це нормально. Треба час і терпіння. Прогрес залежить не тільки від української сторони. Багатьох полонених російська сторона взагалі не подає в офіційні списки».

Кілька разів Наталі вдалося поспілкуватися з декотрими бійцями, які вернулися з полону. Зконтактувалася з ними через знайому волонтерку. Питала, чи часом не бачили там її чоловіка, можливо, чули прізвище. Поки без результату.

Довгий час жінка взагалі не плакала. Не дозволяла собі. Хотіла, щоб син і донька бачили – мама тримається.

«Діти знають, що для їхнього тата немає нічого неможливого, що він може все на світі, тому  обов’язково повернеться, – ділиться Наталя. – Але іноді мене все одно накриває. От як зараз. У доньки завтра день народження, десять років, а його з нами не буде. Весь час живу вірою і надією, але найстрашніші моменти, коли розум по-зрадницьки починає щось нашіптувати. А розум ніколи не малює гарні картинки. Недавно телефонував його побратим, запитав як я. Відповіла: «Я є. Я просто є. Живу і чекаю».  

Щовечора в один час вся родина молиться за свого воїна. Син цьогоріч вступає до університету. Відколи батько зник на війні, Максим взяв на себе роль родинного захисника і помічника. Донечка стала більш емоційною, може розплакатися через найменшу дрібничку.

«Я почала їм більше всього дозволяти, стало важко сварити їх, розумію, як їм складно, – ділиться Наталя. – Мій батько трохи дратується через це, каже, що я розпустила дітей, і коли чоловік вернеться, то ми всі отримаємо від нього на горіхи».

Наталя бере участь у всіх вуличних акціях на підтримку полонених і зниклих безвісти, в офіційних зустрічах, які організовують для родин зниклих безвісти: і в Івано-Франківську, і на всеукраїнських. Кожна зустріч дає їй нову і потрібну інформацію. Каже, останні кілька місяців відчутно пожвавилася робота всіх структур у цьому керунку, помітний прогрес, покращилася комунікація між родичами і посадовцями.

«Дуже важливо, аби об’єднувалися рідні зниклих безвісти, – продовжує Наталя. – Саме так зробили у бригаді мого чоловіка. Наша координаторка постійно показує вектор руху – так легше для всіх».

Як діяти?

Після зникнення військового у бою командир подає відповідний рапорт до військової частини, де формують сповіщення для родини і призначають службове розслідування. По його завершенню родичі мають право ознайомитись із витягом зі службового розслідування і отримати копію.

Про зникнення безвісти родині повідомляють за місцем проживання співробітники територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК і СП). Вони надають інформацію про подальші дії родичів і про право на отримання грошового забезпечення та інших соціальних гарантій. Також там можна подати заяву на грошові виплати, які розпочнуться після завершення службового розслідування.

Як пояснює адвокат у сфері військового права, ветеран Сергій Галкін, з 1 лютого уряд змінив порядок виплат рідним військових, які зникли безвісти. Якщо військовослужбовець не склав особистого розпорядження, то 50% виплат має бути розподілена рівними частками між представниками першої черги: дружина/чоловік, батьки, неповнолітні діти, діти з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їхні законні представники.

Якщо представників першої черги немає, 20% отримають родичі другої черги (повнолітні діти, брати, сестри). Решта грошей, 50% або 80%, зберігатимуться на окремому рахунку. Їх виплатять військовому після повернення. У разі смерті вони стануть частиною спадщини.

Далі рідним необхідно звернутися до найближчого територіального органу Національної поліції України, аби подати заяву про розшук особи, зниклої безвісти за особливих обставин. Розшук людини триває поки не встановлять, де вона перебуває або де поховане її тіло.

Після внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР), як зазначає адвокат, треба зафіксувати реєстраційний номер заяви, а також через 24 години забрати витяг із ЄРДР, де буде вказано ПІБ слідчого. Відомості, зазначені у заяві, мають бути внесені до Єдиного реєстру осіб зниклих безвісти за особливих обставин. Надіслати заяву на отримання витягу з цього реєстру можна письмово: вул. Богомольця, 10, м. Київ, 01601, або ж на електронну адресу: pgmia@mvs.gov.ua. Форма заяви на отримання витягу.

Опісля правоохоронці дають направлення на здачу генетичного матеріалу для експертизи ДНК. Його має здавати кровний родич військового. У подальшому цей біологічний матеріал можуть використати під час генетичної експертизи.

Далі варто зателефонувати на гарячу лінію уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин за номером 1698 і туди також подати заявку на розшук.

Потім необхідно зареєструватися в особистому кабінеті інформаційної системи Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Після підтвердження заявки там можна надати всю інформацію про зниклого бійця і далі відстежувати зміни його статусу в особистому кабінеті. Також там можна отримувати онлайн-консультації фахівців Координаційного штабу, а ще додавати фото, відео і посилання на матеріали, у яких впізнали полоненого.

На сайті штабу можна дізнатися покрокову дорожню карту  для родичів зниклих безвісти військових та військовополонених.

Також потрібно зареєструвати зникнення у Міжнародному комітеті Червоного Хреста в Україні. 

Ще необхідно звернутись на гарячу лінію Національного інформаційного бюро за телефоном 1648 та надати всю наявну у вас інформацію про зниклу людину. 

Також можна зареєструвати зникнення в Об’єднаному центрі СБУ.

Коли змінюється статус

Статус безвісти зниклого можуть змінювати в кількох випадках. Наприклад, коли полон підтверджує Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ). Відповідно до Женевських конвенцій, МКЧХ – це посередник у передачі інформації між українською і російською сторонами. Тим не менше, незалежно від того, підтверджений статус полоненого чи не підтверджений, військові, які вважалися «зниклими безвісти», часто опиняються у списках на обмін, які подає російська сторона.

Також Координаційний штаб може змінити статус, якщо українські воїни, які перебували в полоні, впізнали по фото того чи іншого зниклого безвісти. Якщо впізнали когось у конкретній колонії, то ще опитують інших людей, які перебували саме там.

«За підсумками підтверджень Координаційний штаб може змінити статус зі «зниклого безвісти» на «полонений». Рідні в Особистих кабінетах будуть бачити зміну статусу, – каже керівниця відділу у справах ветеранів Тлумацької міської ради Леся Грабовецька, в якої з 2022 року брат вважається безвісти зниклим. – Я сама кожного разу після чергового обміну ще протягом місяця тричі на день перевіряю, чи не змінився статус. Сподіваюся, може хтось зі звільнених бачив мого брата».

В Олени Завгородньої, яка під час повномасштабного вторгнення переїхала з Херсонщини на Франківщину, син спершу вважався зниклим безвісти на війні. Потім підтвердили, що в полоні. Чекала його майже три роки. Коли повернувся, одразу почав телефонувати і шукати в телеграмі контакти родичів побратимів, з якими перебував у полоні. Повідомляв, що їхні близькі там живі-здорові. Бійцю вдалося втримати в голові дуже багато контактів. У неволі вивчив напам’ять десятки телефонних номерів, прізвищ, адрес.

«З однією з матерів досі переписуємося, дружимо, – розповідає Олена Завгородня. – Ми тепер – родина. Мій Євген з її сином у полоні стали найліпшими друзями. Він уже теж вдома».

Самі рідні зниклого безвісти також можуть впізнати його серед полонених на світлинах чи відео в телеграм-каналах. Це треба фіксувати й передавати у Нацполіцію, Координаційний штаб, Об’єднаний центр СБУ, МКЧХ в Україні та решту структур, які опікуються військовополоненими.

Як розповідає Леся Грабовецька, психологічно дуже важко щодня «сидіти» в телеграм-каналах з полоненими, вишукуючи свою рідну людину.

«Ми з родичами розділили обов’язки, – каже вона. – Одна сестра переглядає російські телеграм-канали. Інша – українські. Загалом десь два десятки онлайн-ресурсів, які ми відстежуємо постійно».

Але варто розуміти, що фото чи відео не можуть слугувати стовідсотковим підтвердженням, як зазначає Сергій Галкін.

«Причин багато, – пояснює адвокат. – Як світлини, так і відео можна сфальсифікувати. Родичі можуть помилитися. Щодо свідчень побратимів, то в бойових умовах часто складно точно визначити ситуацію. Боєць, якого вважали «двохсотим», може вижити і потрапити в полон. Або ж може бути живий, коли його востаннє бачили побратими, але потім померти в полоні. Так само свідчення звільнених з полону воїнів не завжди точні. Вони можуть просто переплутати».

Допомога родичів – не завжди допомога

Сергій Галкін застерігає, аби родичі зниклого безвісти в жодному разі не писали про зникнення у соцмережах, не публікували фотографії, місце зникнення, номер військової частини тощо. Адже це може загрожувати життю бійця – якщо він потрапив у полон чи ховається. Військовий може видавати себе за цивільного або ж називати геть іншу посаду у війську, наприклад, кухаря чи водія.

Адвокат пригадує історію прикарпатського бійця, який зник безвісти. Його сестра, ні з ким не порадившись, почала активно публікувати у соцмережах, месенджерах фотографії брата, при цьому вказувала посаду, військову частину і т. д. Під час чергового обміну повернулися хлопці, які перебували разом з ним у полоні. Бійці розповіли, що брат довгий час видавав себе за цивільного електрика. Але одного дня росіяни вивели його з камери і більше не повернули.

«Всі військові, з яким той боєць перебував у полоні, повернулися додому, а його ще нема, – продовжує Сергій Галкін. – Невже хтось досі не розуміє, що росіяни теж ретельно відстежують усі соцмережі?».

«Публікуючи інформацію про зниклого бійця, його рідні стають ще й ціллю для шахраїв, які можуть телефонувати від імені військового, вимагати викуп, гроші на його лікування, погрожувати катуванням, обіцяти звільнення тощо, – додає Леся Грабовецька. – Так само російські спецслужби можуть збирати особисті дані родичів, аби потім, наприклад, шантажувати чи вербувати».

Якщо отримали повідомлення від шахраїв чи пропозиції співпраці з окупантами, обов’язково треба повідомити поліцію, СБУ, Координаційний штаб.

«Щасливе місце»

Недавно в Тлумацькій громаді військовослужбовець Василь Казимірко, який понад два роки вважався зниклим безвісти, повернувся додому під час обміну. Він зняв банер зі своєю фотографією на Алеї зниклих безвісти у Тлумачі. Про це писали всі прикарпатські ЗМІ. Наразі боєць повернувся до служби у війську.

Як розповідає Леся Грабовецька, після цього випадку декотрі жителі громади захотіли, щоб банери їхніх рідних, які зникли безвісти, також розмістили на Алеї. Хоча до того відмовлялися. А дехто навіть питав, чи можна встановити банер саме на тому місці, де було фото Василя Казимірка. Мовляв, це місце, яке приносить удачу.

Наталя МОСТОВА