У 2014 році нинішній голова Держприкордонслужби України Сергій Дейнеко керував Луганським прикордонним загоном, що в червні прийняв бій з російсько-терористичними військами. Згодом прикордонникам довелося відступити, а частина близької до Дейнека Луганщини на роки залишилася під окупацією. Бійці Луганського прикордонного загону 24 лютого минулого року першими зустріли повномасштабне російське вторгнення.

Саме через українських прикордонників з’явився перший символ цієї війни – напрямок, який вказали «русскому военному кораблю», повідомляє УП.

– Ми зустрічаємося напередодні річниці повномасштабного вторгнення. Прикордонники точно володіли своїми даними і точно мали на ці сигнали реагувати. Як ви готувалися до наступу росіян у лютому 2022-го року?

– Так, попереджали західні розвідки. І ми уважно ставилися до цієї інформації. У нас є своя прикордонна розвідка, яка дуже ефективно працює, насамперед по наших суміжних країнах: Російській Федерації та її сателіту – Білорусі.

Ми знали про вторгнення, яке планується. Звичайно, зараз є багато інформації, що «всі знали», «всі готувалися». Проте Прикордонна служба інформувала вище військове керівництво держави. Я доповів президенту за 2 тижні до початку повномасштабного вторгнення про те, що війна буде, що Росія неодмінно нападе на територію України з республіки Білорусь по Чорнобильській зоні.

У нас була ця інформація, ми протягом тривалого часу повністю контролювали окремих представників військово-політичного керівництва РФ. У нас були відеоматеріали, фото, ми знали детально план. Тому це дало можливість і нам якісно готуватися.

За два тижні до початку повномасштабного вторгнення ми повністю евакуювали всю таємну документацію особових і житлових справ нашого персоналу з Маріуполя, Краматорська, Лисичанська, Харкова, Сум, Чернігова, Житомира…

Я вагався і думав, чи проводити евакуацію цієї документації саме з Кримського напрямку, тому що до останнього не вірив, що може бути вторгнення саме з Криму.

Ми ж знаємо Путіна і його слабкість до використання «чужих прапорів», шахтарів і таке інше. Ми чітко розуміли, що вторгнення буде з території Білорусі, по Чорнобильському напрямку. Чітко розуміли, що буде на кордоні Харківської і Луганської областей, де ворог повинен був зайти на територію України з метою оточення і ліквідації нашого угруповання в зоні Операції об’єднаних сил.

Тому ми, наскільки могли, реагували нашими бойовими резервами, переміщали бойові прикордонні комендатури швидкого реагування.

Проте, якщо бути відвертими, то Збройні сили до нас не встигли вчасно дійти, як не дійшли вони на кордон і в 2014-му.

– Ви сказали, що очікували наступу росіян через Чорнобиль, але не очікували, що вони підуть з Криму. Зрозуміло, що з Донбасу можна було наступати під «чужими прапорами». Але з Білорусі?

– З Донбасу по лінії зіткнення це було абсолютно зрозуміло. З території Білорусі вони могли піти не як російська армія, а з шевронами Білорусі, в білоруській формі. А іти з Криму – там є тільки росіяни, більше нікого. Тому я до останнього мав сумніви щодо заходу з Криму. На жаль, я помилявся.

21 лютого я письмово поінформував всі вищі органи про те, що війна буде. Так, дата повномасштабного наступу переносилася. Спочатку це було 19 лютого, потім 22-ге і остання – 24 лютого.

– А ви розумієте, чому переносилася дата?

– Ворог вичікував. Він був у готовності. Ми фіксували, що військовослужбовці російських військ, які перебували на території Білорусі «на навчаннях» так званих, почали телефонувати своїм рідним і фактично прощатися з ними ще з 12 лютого.

Ми перехоплювали ці розмови, і по їхньому тексту та характеру було чітко зрозуміло, що до вторгнення залишалися лічені дні.

– І тому напередодні вторгнення ви мали розмову з білоруським колегою?

– 19 лютого я за командою президента зустрічався зі своїм колегою, це була зустріч на кордоні.

Я довів йому нашу інформацію, попросив передати її самоназваному президенту Лукашенку, тим більше, що той теж є прикордонником. Лукашенко ж проходив строкову службу в прикордонних військах КДБ СРСР. Тому він повинен був розуміти, що прикордонники мають запобігати порушенню кордону, а не влаштовувати і сприяти йому.

Мій колега запевнив, що цього «точно не може бути». Але по його реакції я бачив, що він бреше. Це була остання зустріч і остання розмова з ним.

Я дав йому послухати деякі матеріали, перехоплення розмов російських військовослужбовців. Він зблід, потім став червоним, потім зеленим, обіцяв, що доповість цього ж вечора Лукашенку. Ну, а далі ми вже бачили, що відбувалося.

Що допомогло нам в Україні втримати ситуацію, особливо в перші дні – це те, що ЗСУ провели навчання у лютому, на противагу навчанням так званої союзної держави Білорусі та Росії.

Мав розмову з міністром оборони Резніковим, з головнокомандувачем Залужним. Я дуже радий, що ці навчання були проведені, наші військові частини були підняті, розгорнуті і під час збройного вторгнення Росії вони вже могли протистояти і завдавати вогневе ураження.

– Це ви говорите про ті навчання в Рівненській області, куди президент приїжджав?

– Президент був у Рівному, і ми разом з ним 17 лютого, рівно за тиждень до вторгнення. Перед тим в Херсоні навчання були. А потім, в цей же день, президент проводив зустріч із послами. Якраз ми були в Маріуполі у військовій частині Нацгвардії.

– Саме прикордонники першими зустріли російську навалу 24 лютого. Можете згадати, як ви повідомили вищому політичному керівництву про те, що вторгнення почалося?

– Всі вважають, що вторгнення почалося о 4-ій. Це не дуже коректно.

Вторгнення почалося о 3:40 на ділянці Луганського прикордонного загону, це Міловський район.

– Це загін, яким ви керували у 2014-му?

– Так, це мій загін. Населений пункт Зоринівка. Там диверсійно-розвідувальна група російських військ напала на прикордонний пост, зав’язався бій. Одразу ми мали першого загиблого воїна в цій повномасштабній агресії.

Прийшли доповіді, і близько четвертої ранку я доповів міністру внутрішніх справ Денису Монастирському про те, що на трьох напрямках мої підлеглі уже ведуть бої, що насуваються колони. Я так зрозумів, що він уже доповідає президенту.

Особисто Зеленському я відправив sms о 5 годині 17 хвилин, коли вже практично по всьому державному кордону йшло вторгнення.

– Що було в цьому sms?

– Ви ж розумієте, чому багато людей не сприймали цю загрозу війни як реальну? Тому що жодна адекватна людина не могла повірити в те, що в 21 столітті в центрі Європи можлива така війна. Коли абсолютно без жодних передумов для цього велика держава, якою є Російська Федерація, в такий брутальний спосіб нападає на абсолютно миролюбну державу, як Україна.

Що можуть бути застосовані ракети, що можуть заходити тисячі танків, що мирні міста можна обстрілювати з території РФ «Градами» й іншим важким озброєнням. Хто в це міг повірити?

– То що ви написали президенту?

– Зараз знайду. Я йому доповів, що це повномасштабне вторгнення. От, знайшов:

«Доброго ранку, шановний пане президенте. Дозвольте доповісти. Це – повномасштабна військова агресія з боку Російської Федерації. Обстріляні ряд пунктів пропуску на кордоні з РФ, ведеться вогонь «Градами» з їх території. Над Чорнобильською зоною чутно проліт реактивної авіації. Також «Гради» б’ють з Криму. На даний момент 5 поранених. Мої підрозділи займають позиції».

Це 5:17 ранку. Тобто я доповів, що це не провокація, що це дійсно повномасштабне вторгнення.

– Зараз є багато розмов про можливе повторення наступу з Білорусі. Ми будуємо якісь фортифікаційні споруди. Чи готові ми до наступу з того боку, якщо він станеться?

– Давайте відверто: жодні фортифікаційні споруди не зможуть повністю зупинити ворога. Вони зможуть призупинити і уповільнити темпи його наступу. От з цією метою вони і будуються. Щоб у той час, коли ворог підійде до наших фортифікаційних споруд і буде змушений провести відповідну роботу, ми могли завдавати по ньому удари і зривати його плани.

Якщо взяти те, що зроблено за цей рік, то ми набагато краще готові до можливого повторного вторгнення з території Білорусі, причому на будь-якому напрямку.

– А ви особисто вірите в такий наступ?

– Станом на сьогодні я не бачу загрози з боку Білорусі. Якщо ви попросите дати гарантію, що цього не відбудеться, то я не можу. Бо я не розумію, що буде за два тижні. Якщо за два тижні я побачу розвиток ситуації, спрацює наша розвідка, отримає плани противника, карти, схеми, задум на проведення наступальної операції, то я буду змушений довести свої висновки вищому військово-політичному керівництву.

Але станом на сьогодні немає у них там наявних сил для того, щоб успішно провести наступальну операцію на нашу державу. Якщо вони спробують з Білорусі сюди зайти, то тут всі і залишаться, жодних сумнівів немає.

– Це може бути відволікаючий маневр?

– Може. Всі їхні навчання, навчання авіації – це демонстраційні дії для того, щоб ми утримували наші резерви саме тут, на північному кордоні, і не могли їх перемістити на східний фронт.

– Прикордонники в перший же день стали героями спротиву, йдеться про історію острова Зміїний. І один із ваших підлеглих сказав відому фразу, яка у вас теж тут є (на стіні в кабінеті висить фото Зміїного із посилом крейсеру «Москва» – УП).

– Ця картинка висить з першого дня. Я сказав, що зніму її після нашої перемоги або хай зніме її той, хто поміняє мене в цьому кріслі, якщо зможе це зробити.

– Спочатку казали, що «Москву» послав морпіх, навіть назвали його прізвище. Потім виявилося, що все ж таки це був прикордонник. Ви тривалий час мовчали. Чому стільки було незрозумілості стосовно цього моменту?

– Дивіться, найбільша цінність для мене – це людське життя. Я почну з останнього питання, чому країна не знає героя. Справа в тім, що відносно цього хлопця, який здійснив, можливо, хуліганський вчинок, залишаються певні безпекові моменти.

І в мене є домовленість з ним, що поки вони не вирішаться, я не зроблю нічого, що поставило би його безпеку під сумнів.

Радіоканал цей був наш, і не було можливості у жодного представника інших служб вийти на цьому каналі обміну в ефір. Тому те, що відбувалося з Романом Грибовим… Я коли побачив у фейсбуці цю інформацію, ми прийняли рішення спершу взагалі не втручатися. Потім побачили, що Роман попав у перший обмін, і почалася ця епопея, коли суспільству подали відомості про те, що саме Грибов є тим героєм.

Нам довелося провести навіть експертизу і довести, що автором фрази є зовсім інша людина.

– А ви отримали цей відомий аудіозапис?

– Так, цей аудіозапис мені скинув мій начальник регіонального управління, якщо я не помиляюся, о 17:58. І фото «Москви», яке було зроблено о 3 годині дня з острова. Це останнє фото ще надводного, а не підводного крейсера “Москва”.

– Тоді в полон потрапило багато прикордонників? Чи всі вони звільнені?

– Тоді в полон потрапило всього 80 захисників України та цивільних, 28 з них були прикордонники. На даний момент 12 звільнено, 16 ще в полоні.

На жаль, ми не можемо впливати на ці списки жодним чином. Росія кого хоче, того і віддає. Жодної логіки не бачу. Є люди, які з першого дня війни перебувають у полоні.

– В перші дні було дуже багато геройства з боку звичайних військових. Але тоді ж країну залишила велика кількість людей, зокрема були зафіксовані незрозумілі випадки перетину кордону – чоловіки призовного віку, з великими сумами готівки, без позначки перетину кордону. Чи були зроблені якісь висновки з тих ситуацій?

– В перші дні ми дійсно на кордоні спостерігали величезне накопичення в першу чергу жінок і дітей – біженців, які залишили територію України, рятуючись від війни.

Що стосується таких ганебних випадків, про які ви кажете, про чоловіків, які намагалися незаконно потрапити за кордон – звичайно, вони були. Звичайно, знаходилися і прикордонники…

Ми – частина суспільства, і серед нас є і герої і, на жаль, є й злочинці. Всі, хто були виявлені нами або іншими правоохоронними органами, повірте, по всіх є кримінальні провадження.

Я в перший же день попередив увесь підпорядкований особовий склад: хто буде виявлений – розмова буде коротка. Службу проходити не буде ніхто на кордоні, всі пройдуть через участь в активних бойових діях.

Я не караю фронтом, тому що захищати свою державу – це почесний обов’язок. Просто я хочу, щоби ті, хто перебуває у більш комфортних умовах, вони це цінували і дорожили цим. Щоб вони розуміли, в яких умовах перебувають ті хлопці і дівчата, які захищають країну на передовій і віддають свої життя.

– Ще щодо теми перетину кордону чоловіками…

– Я вважаю, що ми зробили найважливіше: ми не дали змінити картинку українського біженця за кордоном. Тому що на даний момент середньостатистичний український біженець – це жінка з однією або двома дітьми і з батьками похилого віку. Я не беру там різні батальйони «Монако» і все решта.

Але, щоб ви зрозуміли, відсотків на 90 всі, хто виїхали – в мене є листи – у них можуть бути документи, що вони або мають інвалідність, або супроводжують осіб з інвалідністю. Тобто у них є законні підстави.

Ми щодня не пропускаємо 50-70 людей, яких внесли в “Шлях” (система видачі дозволів на виїзд за кордон для водіїв, волонтерів тощо – УП).

Там дозвіл на виїзд вносить Мінінфраструктури, обласні військові адміністрації, і є можливість різним перевізникам вносити.

Ми неодноразово затримували людей, які вносилися за гроші як водії вантажного автомобіля, а в нього навіть, вибачте, посвідчення водія цієї категорії немає.

Ми ж вивчаємо його, опитуємо, і він каже що, «да, заплатив 2 тисячі євро, внесли». Звичайно, ми цих людей передаємо в Нацполіцію.

– Останнім часом перевірки стали суворішими…

– Ми просто бачимо, що є зростання. Я бачу, скільки людей виїжджає у віці від 18 до 60 років за добу. Ага, є збільшення, значить, треба розбиратися, які документи, які підстави. Система працює.

У нас є підрозділ оперативно-розшукової діяльності, є наші підрозділи внутрішньої безпеки. Але в той же час періодично хтось вважає, що він найрозумніший.

На жаль, відмічаємо, що військовослужбовці-жінки розуміють, що вони на війну не попадуть, і деякий час зловживали цим. Думали, що ніхто не дізнається. Дізналися.

– Ми знаємо, що ви їздите на передову до своїх загонів у різних місцях. Де зараз у прикордонників найскладніша ділянка фронту, на якій вони задіяні?

– Фортеця Бахмут, без перебільшення. Там найбільш гаряче, і там хлопці роблять все можливе, щоб втримати ці позиції. Вони щодня знищують російських солдатів і офіцерів, які намагаються захопити Бахмут і далі вийти вже на адміністративні кордони Донецької області.

Але і залишити Бахмут не можна. Не можна, тому що це дійсно фортеця. Наші герої щодня перемелюють там цих вагнерівців, регулярну російську армію.

Ви ж розумієте, який моральний дух у росіян? Для нас ця війна є священною, а для них вона ж взагалі незрозуміла. Можна, послухавши телебачення російське, намагатися «позбутися нацизму і загрози НАТО». Але ви ж розумієте, що і таких людей під пропагандою там уже небагато.

Зараз, на жаль, росіяни ідуть вбивати за гроші. Для них це уже не аморально. Тому дуже багато хто іде на війну, щоб вирішити свої матеріальні проблеми, позакривати кредити… А рішення залучати до ПВК «Вагнер» зеків, я перепрошую, це взагалі що таке?

А у нас хлопці дуже бойові. На позаминулому тижні підрозділ Луганського прикордонного загону за 5 днів збив 2 російських Су-25.

Хто міг сказати до початку повномасштабної агресії, що прикордонники будуть брати полонених, що вони будуть збивати літаки, що вони будуть завдавати ураження мінометами? А зараз дуже гарно працюють наші мінометні розрахунки, не гірше, ніж Збройні сили.

– Але організаційно ви не належите до ЗСУ…

– …ми знаходимося в оперативному підпорядкуванні.

– І тому є питання забезпечення того, як ви отримуєте заробітну плату, наприклад, наскільки вона відрізняється від ЗСУ?

– У нас свій бюджет. Але всі виплати повинні бути ідентичними грошовому забезпеченню військовослужбовців Збройних сил, особливо в зоні проведення бойових дій. Якщо щось відбувається в інший спосіб, це вже повинно бути на совісті тих командирів, які дозволяють незаконні виплати, наприклад.

– А що стосується боєприпасів? Наприклад, між ЗСУ і ТрО буває велика різниця в забезпеченні, навіть якщо вони на одному й тому ж напрямку воюють. Яка ситуація у прикордонників?

– Звичайно, що забезпечення зброєю однозначно краще в Збройних силах, тому що вони є основним бенефіціаром отримання міжнародної технічної допомоги – вона іде переважно по лінії Міноборони. Але ми звертаємося з відповідними проханнями, і наші підрозділи забезпечуються на місцях тією номенклатурою, яку ми просимо.

– А в чому зараз найбільша потреба є? Можливо, ми можемо це озвучити.

– Найбільша потреба нашої держави, щоб він здох (показує рукою на плакат «Путін – х..йло» – УП). Я думаю, що це вирішить всі наші проблеми. Нам не потрібні були б ні міни, ні снаряди, ні квадрокоптери.

А так, завжди потреба є, тому що коли в тебе є можливість, наприклад, викинути 10 мін, то завжди хочеться, щоб їх було 15. Бо кожен русскій має стати «хорошим руським». І чим більше у нас є можливостей, тим більш ефективно ми їх використаємо.

Або на рахунок безпілотників – на жаль, є такі дні, коли втрачаємо і два, і три. Дуже активно працює їхній РЕБ. Вони теж втрачають, ми збиваємо. Але жодний безпілотник не є дорожчим за життя солдата. Він береже життя солдата. Тому я готовий втратити всі безпілотники, щоб зберегти одне життя.

– Наостанок хотіли запитати у вас таке. Певно, що у вас є якась історія про надію за цей рік. Можете її розказати? Якщо можна так сказати, як не поїхати кукухою?

– Ні, все абсолютно нормально. Знаєте, кукуха не їде. Просто треба навчитися цінувати те, що є в тебе. У мене така ідеологія, я у всьому шукаю позитив. Наприклад, іде людина, послизнулась, впала, зламала руку. Це добре, бо мала можливість зламати шию. А тут всього рука, вона заживе.

Тому я завжди на позитиві. Я не вживаю жодних лікарських препаратів, які стимулюють, ніяких заспокійливих. Я завжди повинен відчувати всю повноту вражень.

Просто себе не можна жаліти. І якщо хтось скаже, що йому не страшно – не вірте, страшно всім. Ми от були в Бахмуті. Страшно? Страшно. Гупає. Просто ти командир, ти не маєш права показати свій страх.

Страшніше бути тут і слухати ці доповіді, що пацани там, а ти не маєш можливості їм допомогти. Мені краще там, я звідти не хочу повертатися. Там воно все моє. Тому я вириваюся туди хоч на два дні. Просто побачити хлопців, оцей блиск в їхніх очах.

– Ви свого часу працювали в Луганському загоні, вас багато пов’язує з Луганськом. Коли ми повернемося до Луганська? У вас є свій прогноз?

– Я ще в минулому році, десь у жовтні, зробив прогноз, що ми переможемо в цьому році, у жовтні-листопаді, не пізніше. Я поки його не міняю.

До теми: «У мене є праве око… і праве вухо… А ще – любов до України та українців», – актор Дмитро Лінартович