«Вранці мащу бутерброд –

Зразу думка: як народ?

І ікра не лізе в горло,

I компот не ллється в рот!»

 

Леонід ФІЛАТОВ, «Про  Федота-стрільця»

 

Винесена в епіграф цитата з колись популярної віршованої байки відомого радянського актора пригадалася у зв’язку з прес-конференцією «свободівця» Руслана Марцінківа, яку він дав минулої середи як переможець виборів міського голови Івано-Франківська. Новообраний мер, який ще не вступив, але вже скоро вступить на здобуту в другому турі посаду, повідомив журналістам, що втратив під час виборчої кампанії 16 кг ваги. Мовляв, ось як доводилося напружено працювати, проводити по півтора десятка зустрічей з виборцями на день.

 

У тому зізнанні молодого «градоначальника» (у неділю, 22 листопада, Руслану Романовичу виповнилося тільки 36 років) вчувалися певні нотки бравади: я можу працювати, не шкодуючи себе, і франківці зробили правильний вибір. Але суть не в цьому. Оприлюднивши таку інформацію особистого характеру, майбутній мер мимохіть подав чудову ідею щодо впровадження нового ефективного критерію оцінки роботи депутатів, чиновників та інших «слуг народу» – їх потрібно важити!

 

Коротко суть методу можна викласти так: якщо можновладець за якийсь період роботи на своїй посаді худне, значить він піклується про людей, якщо ж поправляється, то навпаки – дбає лиш за себе.

 

Про різні способи оцінки роботи можновладців люди думали віками, але найуніверсальнішого так і не знайшли. Навіть в умовах щонайрозвиненішої демократії, коли у владі все відкрито і прозоро, коли щонайдрібніший крок і щонайтихіший чих чиновника чи депутата на виду і на слуху. Бо ж підраховувати людям, скільки їхній обранець пропустив засідань сесії місцевої ради, нудно, а читати його декларацію про доходи страшно. Тож тут потрібно дещо інше, щось таке просте,  як кров з пальця на аналіз, щоби раз – і готово!

 

І вага наділеного владою, здається, якраз те, що треба. По-перше, зважування – це секундна справа. По-друге, коштує копійки. Навіть найбідніша сільська громада може дозволити собі поставити в сільраді найдешевшу електронну вагу китайського виробництва, щоб контролювати ефективність, наприклад, сільського голови чи секретаря сільради. Ну, а в такому гоноровому місті, як Івано-Франківськ, контрольні ваги можуть стояти чи не в кожному кабінеті. І обов’язково – у сесійній залі.

 

Перевага «методу зважування» (назвемо його так) ще й у тому, що навіть коли вага забарахлить, того чи іншого «слугу народу» можна запросто оцінити візуально, так би мовити, на око. Ця оцінка буде, звісно, суб’єктивною, але все ж недалекою від істини. До речі, її народ активно використовує вже давно. Подивиться, наприклад, на якогось великого начальника по телевізору і аж руками сплесне: «Ти диви, яку харю за рік від’їв!»

 

І в цій грубуватій фразі – відверта правда нашого життя, що стала майже аксіомою. Бо, як показує практика останніх двох десятків років, ті, хто потрапляє у владу (навіть ненадовго), як правило, гладшають, тобто набирають не тільки політичну вагу. Тих же, хто б у владі схуд, можна на пальцях полічити…

 

Руслан Марцінків розпочинає обнадійливо і має шанс долучитися до небагатьох останніх. Але не будемо поспішати з панегіриками і подивимося на нього через чотири-п’ять років. А ще краще – зважимо!