Режисер: Зал Батманглидж

Зізнаюся, на це кіно я натрапив майже випадково. Відразу хочу сказати, що «Звук мого голосу» – дуже незвичайний фільм. Саме час навіть назвати його експериментальним. Спочатку він відгримів на фестивалях, а в кінотеатрах був показаний компанією «Fox Searchlight», яка якраз і спеціалізується на всілякому неформаті. Загалом, передісторію я вам повідав, тепер розглянемо сам фільм.

Закохана парочка, Пітер і Лорна, знімають документальний фільм про загадковий культ, який вербує собі паству на вулицях Лос-Анджелеса. На чолі цієї таємничої організації стоїть жінка на ім’я Меггі, навколо якої і крутиться інтрига. Сама Меггі запевняє, що вона прийшла з майбутнього – прямо з постапокаліптичного 2054 року, аби попередити «обраних» про прийдешні катаклізми. Пітер і Лорна відвідують сектантські сходки, слухають проповіді блондинистої мандрівниці в часі, беруть участь в езотеричних ритуалах культу, і одного разу ловлять себе на думці, що вигадки Меггі про майбутнє цілком можуть бути правдою… Треба сказати, що такий сюжет можна було розгорнути як завгодно – хоч у трилерному, хоч в фантастичному, хоч в драматичному ключі. Але «Звук мого голосу» вибирає абсолютно особливу інтонацію, змішуючи в собі всі три напрямки. А вже його фінал здатний спантеличити кого завгодно.

Треба сказати, що кіно дуже тепле, витримане в червоно-жовтих, сонячних тонах. Музики мінімум, а всі звуки немов приглушені. Кіно, ніби сонне, дуже настроєве, медитативне. І в той же час нудним я його не назву. По-перше, сюжет тут постійно підігрівається інтригою: Меггі дійсно з майбутнього? Чи просто божевільна? Повірять чи не повірять їй герої? По-друге, в фільмі присутні кілька чудових сцен, які буквально просякнуті саспенсом і тривогою, і кіно стає моторошно цікаво дивитися. Ну, і по-третє, фільм дуже компактний – триває лише вісімдесят хвилин, так що нудьга просто не встигає зародитися. Сценарій мені дуже сподобався – сюжет котиться гладко, без скрипів. Всі сцени прораховані і працюють. З огляду на те, що кіно дуже камерне (фактично, більшість кадрів зняті в підвалі, де збирається культ), роботу можна вважати прекрасною. Ну, і неоднозначний фінал вписався у стиль фільму, як влитий. «Звук мого голосу» – відмінний зразок використання відкритої кінцівки, яка так рідко буває в кіно.

Недоліки фільму? Мені важко про них судити. Об’єктивно у вічі не впадає нічого. Суб’єктивно фільм можна ґанити багато за що, як і будь-який артхаусний проект. Якщо вас не підкупить атмосфера, то кіно здасться повільним. Якщо не зачепить ідея, то все, що відбувається, взагалі буде схоже на нісенітницю. Отже, фільм вкрай низькобюджетний, це помітно відразу. Точних цифр бюджету я не знайшов, але його дешевизна очевидна. «Звук мого голосу» знятий на фотоапарат «Canon 7D», більшість акторів працювали над фільмом безкоштовно або як добрі друзі, а короткі сцени в літаку взагалі знімалися по-партизанськи – творці просто купили квитки на нічний рейс і відзняли матеріал крадькома. Проте не варто думати, що фільм виглядає погано: операторська робота, м’яка атмосфера, актори і банальне почуття смаку гідно компенсують нулики бюджету.

Головну роль в картині зіграв Крістофер Денхам – чудовий актор, який запам’ятався мені і в «Арго» (там він зіграв одного з дипломатів), але особливо – в «Острові проклятих» (пам’ятаєте того сором’язливого психопата, якого допитував Ді Капріо?). Тут він теж не підвів – роль Пітера йому вдалася на славу. Характер вийшов багатогранний, з загадкою. Лорну зіграла невідома мені Ніколь Вішес. Добре зіграла, нічого не скажу. Але головна жіноча роль зовсім не в неї. О ні, основа фільму – загадкова дівчина на ім’я Меггі, яку чудово зобразила Брит Марлінг, сценаристка «Звуку мого голосу». Це дійсно було розкішно – жодної фальшивої ноти! Показана владність, харизматичність і в той же час якась туга, біль… Вражаюча робота.

В цілому кіно вийшло гарне, хоч і неоднозначне. Я не думаю, що коли-небудь буду його переглядати, однак це не спростовує того факту, що робота виконана класно. На всіх фронтах – класно. Кіно чіпляє, створює настрій, крутить непоганий твіст під завісу і залишає після себе приємний післясмак. Артхаус як він є і яким він повинен бути. «Звук мого голосу» явно сподобається не всім, але це нормально. Мікробюджетні інді-трилери і не повинні подобатися всім. Але не можна заперечувати, що свій жанр фільм трохи збагатив.

ФЕЛІНСЬКИЙ