Для них спорт став не просто реабілітацією, а насамперед самореалізацією, боротьбою і ще однією причиною вірити в себе.  

Дуже впертий

Минулого року 35-річний коломиянин Руслан Цимбалюк став чемпіоном України з парастрільби з лука на дистанції 70 метрів. Дебютував у Паралімпіаді-2024 в Парижі. Позаторік у складі збірної України виборов срібло у стрільбі з класичного лука на чемпіонаті світу серед спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату. Є майстром спорту України міжнародного класу. Зараз Руслан готується до чемпіонату України, який відбудеться через кілька тижнів, а у вересні візьме участь у чемпіонаті світу в Кореї.

Коломиянин травмувався вісім років тому. Вдома на будівництві. Знехтував правилами техніки безпеки і впав з висоти. Через півтори роки різних реабілітацій і лікування Руслан вирішив, що з нього досить.

«В якийсь момент просто зрозумів, що поки живу самими надіями, справжнє реальне життя проходить повз, – пояснює чоловік. – Більше не хотілося жити в лікарнях – це й так нічого особливо не змінювало. Та й безпардонність деяких медиків часом шокувала. Якось лікар сказав моїм рідним, що з такими травмами, як у мене, довго не живуть – стають самогубцями. Траплялися медики, яким, як на мене, було просто вигідно «годувати» ілюзіями, що знову ходитиму, хоча знали, що це неправда. Я топився в тих ілюзіях і далі викидав купу грошей на лікування і реабілітації».   

Руслан розповідає про громадську організацію «Група активної реабілітації» програма «Перший контакт», до якої й сам належить. Діє і в Івано-Франківську, і у Львові. Їхня програма спрямована на надання комплексної, і головне – екологічної, підтримки людям, які нещодавно отримали ураження спинного мозку, їхнім близьким та родичам, а також командам, що займаються реабілітацією таких пацієнтів.

«Ми розуміємо, що людина вже ніколи не зможе ходити, але необхідно правильно адаптувати її до сьогодення, нового побуту, – пояснює Руслан. – Аби ця людина стала незалежна і самостійна. Представники нашої організації приходять і вчать жити по-новому: навички водіння кріслом колісним, як їздити по сходах, самотужки пересісти чи вдягнутися. Свого часу мені не було кому підказати ці важливі речі, тому витратив більше року».

Спортсмен тоді усвідомив, що життя не має обмежуватися самою реабілітацією, він прагнув самореалізації в соціумі.

«Я просто дуже впертий, – сміється коломиянин. – Коли щось задумав, зроблю хай би там що».

Руслан з дружиною переїхали до Львова. Першого ж тижня у новому місті чоловік знайшов команду баскетболістів на кріслах колісних і почав з ними грати. А якось знайомий ветеран АТО запросив на стрільбу з лука. Руслан спробував раз, потім другий, третій… Всі знайомі з часом перестали займатися, а Цимбалюк лишився. І понеслося. Чим більше стріляв, тим більше подобалося.

Зараз його головна ціль – медаль в Паралімпійських іграх. А ще Руслан хоче постріляти зі спортсменами без уражень опорно-рухового апарату у фіналі міжнародних змаганнях «Золота осінь» у Львові. Каже, це значний виклик, а він дуже любить нові виклики.

«Але головний суперник – це наша голова, думки і переконання, – продовжує Цимбалюк. – Треба вміти дати раду власним емоціям і мати самодисципліну – те, що допомагає перемагати, і в спорті зокрема. Часто після травми людину оточують гіперопікою – зрештою це ламає, вона поступово розслабляється, нічого не хоче робити».

Ще в період активних реабілітацій Руслан постановив: або бере себе в руки і реалізується, або стає тягарем для рідних.

Також треба розуміти, що заняття спортом вимагають ресурсу, і не лише матеріального, як пояснює чоловік. Щоб досягнути результатів, необхідна регулярність. Щодня їздити на тренування. Навіть, коли надворі злива чи снігопад. Якщо далеко добиратися, треба шукати можливості і способи – за тебе це ніхто не зробить. Не кожен готовий до такої відповідальності.

«Та й не кожна людина, яка на кріслі колісному, насправді прагне реалізації, багатьом і так добре. Пам’ятаю, у Львові один благодійник спонсорував транспортування для баскетболістів на кріслах колісних. По кожного з нас приїжджав автобус, доставляв на тренування і потім відвозив назад додому. Тоді саме шукали ще кількох гравців у команду, телефонували багатьом. Знаходилися унікали, які казали: “А мені за це заплатять? Ні? Тоді не буду нікуди їздити”».

Рух і екстрим

34-річний іванофранківець Володимир Онуфрик має вроджене ураження опорно-рухового апарату – викривлення верхніх і нижніх кінцівок, але це не завадило йому стати чемпіоном України з гри в бочу в своїй категорії і кандидатом в майстри спорту. Тренує дітей і дорослих, виступає суддею на змаганнях.

Боча – стратегічна гра з кулями, де мета – кинути (або котити, штовхати) свої кулі якомога ближче до кулі-мішені. Боча не потребує великої фізичної сили, але вимагає точності, концентрації й тактики.

Це паралімпійський вид спорту, спеціально адаптований для людей з важкими порушеннями опорно-рухового апарату. Також це один із небагатьох видів спорту, який не має олімпійського аналогу – він існує лише в паралімпійському русі.

Грати в бочу Володимир почав вісім років тому. Разом із місцевою спільнотою людей з інвалідністю ініціювали розвиток бочі на Франківщині: закупили м’ячі, запросили тренера, створили обласну команду «Strong in spirit» і почали їздити на всеукраїнські та європейські змагання. У Польщі здобули командне третє місце, а в індивідуальній категорії Володимир виборов першість.

«Якщо вже щось починати, то так, щоб результат був, – усміхається Володимир. – Вважаю, треба принаймні намагатися досягати».

Франківець живе в постійному русі – намагається все спробувати. Найдужче полюбляє екстрим. Якось літав в аеротрубі, а ще має досвід вейкбордингу – вид спорту на воді, що має схожість зі сноубордом, скейтбордом та серфінгом. Грав у баскетбол, дартс і перегони на кріслах колісних з перешкодами. Цьогоріч вперше грав у великий теніс – сподобалося. Любить кататися на своєму триколісному електроскутері квадроциклі і навіть вміє ставати дибки на ньому. 

«Рух потрібен кожній людині, але тим, хто на кріслі колісному, це особливо важливо, – каже спортсмен. – Якщо нічим не цікавитися, лише сидіти вдома і ремствувати, то можна з глузду з’їхати».

Головне не участь, а перемога

42-річний Сергій Баль з Житомирщини професійно займається настільним тенісом, часто приїжджає до Івано-Франківська тренуватися. Тут живе добрий фахівець, який вміє тренувати тенісистів з травмами опорно-рухового апарату. Сергій уже 20 років пересувається на кріслі колісному.

Чоловік родом з маленького містечка Донецької області. З 14 років став єдиним годувальником для сім’ї. Влаштувався у шахту. Спершу виконував підготовчі роботи на поверхні. А з 18 років йому дозволили працювати під землею – за це платили значно більше. 

Одного дня Сергій вже не зміг самотужки вийти з підземелля. Трапилася дуже складна травма – зламані хребет і грудна клітка, розрив спинного мозку. Його ледве винесли на поверхню. Одразу в реанімацію, накололи морфієм. Далі тривале лікування і роки реабілітації.

На початках медики намагалися підбадьорити Сергія: «Скоро будеш ходити на своїх двох. І не такі оклигували». Чоловік жив цією надією аж поки через два роки якось у санаторію не почув правду від сусіда в палаті – після розриву спинного мозку він більше не зможе ходити.

Реабілітологи пояснили – важливо зробити максимум для організму протягом перших п’яти років, примусити його опиратися і боротися. Адже потім уже важко буде щось змінити, м’язи атрофуються. Сергій послухався і відчайдушно боровся: щодня тренування, вдома облаштував спеціальний простір, постійні реабілітації. З часом він навіть почав повзати, хоча всі вважали, що це неможливо.

«Я з дитинства звик боротися і досягати, нелегке життя загартувало і сформувало бійцівській характер, – каже спортсмен. – Саме завдяки твердій волі я не впав духом. А ще важлива підтримка. Без неї ніяк. Мені пощастило – поруч завжди були такі люди. Але я багато разів бачив що стається з тими, хто не мав підтримки. І це дуже сумно».

Перші роки після травми Сергію найдужче допомагала дружина. Однак потім чоловікові довелося пережити її зраду з ліпшим другом, це добряче підкосило, проте не зламало. Тоді мама не дала впасти духом.

«Якби не вона, не знаю, куди б я скотився, – ділиться чоловік. – Може, спився би чи ще щось гірше…». 

Коли в 2014 році почалися бойові дії на сході, Сергія евакуювали в Краматорськ. Там він оселився в реабілітаційному центрі. Під час конкурсу краси серед дівчат на кріслах колісних познайомився з Анною. Закохався. Одружився. Переїхав до неї на Житомирщину.

Сергій веде активне життя. Водить автівку, десятий рік грає у теніс, тренує дітей, бере участь у змаганнях по всій Україні. На обласних і всеукраїнських чемпіонатах посідав призові місця. На носі – чемпіонат України. Сергій – із тих, для кого важлива не участь, а перемога, тому зараз активно тренується – цього разу хоче «золото».

Планує взяти участь у чемпіонатах Європи. Розповідає, що українська команда з настільного пара тенісу вже зібрала всі необхідні документи, пройшла бюрократичні процедури, аби цьогоріч поїхати на змагання за кордоном, але раптово урізали витрати з бюджету.

Каже, теніс – з-поміж інших видів спорту чи не найдоступніший для людей на кріслі колісному. Можна адаптувати для різної складності ураження.

«Гра – енергійна, тримає тіло в формі, дисциплінує, стимулює до суперництва і боротьби – все, як я люблю», – усміхається Сергій.

Чоловік вважає, для маломобільних людей спорт має стати життєво важливою щоденною рутиною. Від цього цілковито залежить їхнє здоров’я.

«Маю повно друзів на кріслах колісних, які взагалі нічим не займаються – лінуються. І вони не вилазять з усіляких болячок, – додає спортсмен. – У таких людей, як ми, кров циркулює повільніше, органи працюють не так, як треба. Лише спорт рятує, чи бодай якась фізкультура».

Жити тут і зараз

29-літній Ілля Михайлюк з Верховинщини вже 10 років пересувається на кріслі колісному. Травмувався під час роботи на будівництві за кордоном. Впав з висоти другого поверху і гепнувся на бетонний стовп. В шоковому стані Ілля ще й зміг підвестися і навіть стати на ноги. Однак через це на додачу до складної травми змістився хребет, внаслідок чого на кілька сантиметрів вилізло ребро і мало не пробило легені. Потім в очах лише блиснуло, і хлопець знепритомнів.

Після операції лікар сказав: «Далі все залежить тільки від тебе і від Бога». Медик пояснив, що наступні два роки – вирішальні: ходитиме хлопець чи ні. Ілля почав відчайдушно боротися. Постійно їздив на різні реабілітації, сам займався вдома.

«Де лише мене не носило», – усміхається він.

Каже, жодного разу не падав духом, а навпаки – тренувався, як навіжений, щоб всупереч усьому почати ходити. Якось він так відчайдушно займався силовими вправами, що навіть ложку не міг піднести, аби поїсти.

Після двох років чоловік так і не став на ноги, але з’явилися легкі відчуття в кінцівках: холод, біль тощо. Однак досі присутня спастика – підвищений тонус м’язів, ноги може раптово почати судомити. Іноді так сильно, що можна випасти з крісла колісного.

«Але в цьому є свій плюс, – каже Ілля – М’язи не атрофовуються, адже в постійні напрузі через спастику».

Наразі чоловікові дають різні прогнози, але він не зациклюється. Намагається жити тут і зараз. Ще кілька років тому під час чергової реабілітації почав грати в баскетбол на кріслах колісних. Брав участь у проєкті «Ігри героїв», де змагався з ветеранами в силових вправах на канаті. До речі, тоді виграв. Досі щодня підтягується, підіймає штангу. Хоче спробувати власні сили у великому тенісі. Працює за фахом – ерготерапевтом в центрі комплексної реабілітації для людей з інвалідністю «Донбас-Прикарпаття», допомагає дітям і дорослим з інвалідністю.

Весь цей час одним із найліпших мотиваторів для Іллі був його дідусь. Він часто любить казати, що слабким не даються складні випробування – лише сильним. А відколи в житті Іллі з’явилася кохана Катерина, йому здається, що може все на світі.

«Знаєте, мені неабияк стала в нагоді строкова служба в армії, – розповідає Ілля. – Там я натренував внутрішню дисципліну, твердий характер і наполегливість. Все це мені дуже знадобилося після травми. Якщо не будеш нічого робити, то й лишишся ні з чим. Постійно треба ставити перед собою цілі і досягати. І спорт у цьому дуже допомагає. Будь-який вид спорту. Головне – не впадати у паніку, що дуже часто роблять люди після складної травми».

Чоловік розповідає про друга, який був «шийником», тобто не міг навіть сидіти. Всі казали, аби не мордував себе постійними виснажливими заняттями, адже в його випадку це безглуздо. Чоловік нікого не слухав і продовжував своє. Тепер пересувається на кріслі колісному і працює оператором служби таксі.  

«Коли оклигуєш після складної травми і вчишся жити по-іншому, зазвичай оточення ділиться на тих, хто вірить у тебе, і тих, хто не вірить, – каже Ілля. –Тут треба розуміти важливу річ: люди не вірять не тому, що погані чи злі. Просто такий їхній вибір і світобачення. Але це нічого не має означати для тебе».

 

Наталя МОСТОВА