Спершу – війна, аж потім – сім’я. Майже на всі свята в році вони вже звикли бути без своїх чоловіків. Дружини вояків навчились бути сильними і, зціпивши зуби, чекати. Деякі жінки чекають уже шість років, за цей час наковтавшись усякого: злидні, виснаження, самотня вагітність і навіть зрада від того, кого так довго чекаєш.

Здуріти можна

Ось-ось франківка Тетяна Фреїшин відзначатиме восьму річницю одруження. Більшу частину цього часу її чоловік пробув на війні. І досі там.

«Під час Майдану ми жартували, що в нашого сина, певно, першими словами в житті будуть: «Слава Україні!» – сміється жінка. – У хаті лиш про революцію говорилося, телевізор з прямими трансляціями був постійно увімкнений…»

Таня добре пам’ятає, коли її чоловік нарешті зважився сказати, що йде воювати. «Я тоді отримала добрячу порцію лапші на вуха, – тамує вона посмішку. – Богдан таких байок мені понавигадував, мовляв, якщо він зараз сам піде до військкомату, то буде у франківському батальйоні і зможе часто приїжджати додому… Я аж потім дізналася, що мій чоловік взагалі міг не йти на війну, адже він працював водолазом в МНС, а ця посада не підпадала під мобілізацію, бо водолазів дуже мало в області. Ось так Богдан обвів мене навколо пальця».

З іншого боку, Таня розуміла, що терміново треба захищати свою землю. Чоловіка відпустила, але й сама не змогла всидіти на місці. Богдан робив свою справу на фронті, а дружина – в тилу. Жінка почала готувати і передавати на схід сухі борщі і гречані супи для Богдана та його побратимів. За два тижні злагодила невелику партію. А потім як понеслося – це стало її головною справою на наступні два роки. Таня передавала супи не тільки чоловікові, але й іншим батальйонам, зокрема «Правому сектору».

«Рецепти надіслали волонтери з Дніпра, але все одно довелося вчитися в процесі, – пригадує жінка. – Наприклад, виявилося, що капусти треба набагато більше, ніж інших інгредієнтів. На 20 борщів десь 20 кг капусти. Я мала вдома три сушарні і за один вечір могла їх усіх закласти капустою, буряком, цибулею, морквою… Але це була моя віддушина». Знайомі волонтери жартували, мовляв, дівчата радіють, коли їм купують шуби, а Таня тішиться, коли їй привозять багато капусти.

«Ти навчилася жити без чоловіка?». Тетяна кілька секунд мовчить, а тоді, дивлячись просто у вічі, твердо каже: «Так… І, напевно, це трохи моя помилка». Вона вже настільки звикла тягнути той віз, що навіть коли Богдан удома, дружина все одно рветься вирішувати всі справи і керувати – бо вже втягнулася так жити. Тому часто вигорає. Мусить шукати десь відновлення, бо довго так сім’я не протягне, адже гармонія в парі тримається лише завдяки відповідній енергетиці жінки, її внутрішньому стану. Невдоволена жінка погано впливає на свого чоловіка, і справи в такого чоловіка, до речі, теж не залагодяться.

Дуже помічними для Тетяни виявилися зустрічі з дружинами інших вояків, вони навіть створили свою громадську організацію – «Дружина воїна». Їхні групи взаємодопомоги за участю духівника чи психолога стали цілющими для багатьох жінок. Нещодавно робили власноруч подарунки для своїх чоловіків – обкладинки для паспорта. «Багато дівчат вирішили змайструвати обкладинку із зображенням Ейфелевої вежі, – усміхається Таня. – Певно, аби матеріалізувати своє бажання побувати в Парижі».    

Декотрим дружинам дуже важко відкритися, особливо тим, котрі звикли дуже довго чекати. Наприклад, дружини бійців, які служать в ЗСУ: ці вояки, як ясне сонечко в хаті – по дев’ять місяців удома не бувають. Бо ж нацгвардійців частіше пускають у відпустку.

Жінки просто втомлюються від виснажливого очікування і побутового навантаження, іноді деякі не витримують, тим паче, коли на горизонті з’являється турботливий кавалер, який завжди поруч. Так розпадаються сім’ї.

Коли чоловік на передовій, Таня не дивиться телевізор і не читає новин – аби зайвий раз себе не нагнітати негативом. Богдан зателефонує і сам усе розкаже. Тим паче її чоловік уже не раз говорив – у пресі пишуть одне, а насправді відбувається зовсім інше.

«А знаєте, що найжахливіше? Прокручувати в голові отой страшний сценарій, – Таня не стримує сліз. – Коли в думках організовуєш похорон… Щосили женеш від себе ті чорні картини, а потім почуєш про чиюсь загибель, і знову те саме – здуріти можна».

У травні в Богдана закінчується контракт. Що робити далі, подружжя й досі не знає: продовжувати чоловікові службу чи повертатися додому… «Я бачу, що це справа його життя, – опускає очі Таня. – Тому зціпила зуби і чекаю. Так, мені важко самій, хочу постійно відчувати його плече поруч, але… Але ж у країні і досі війна. Наша спільна справа ще не завершена, і Богдан знає, що він завжди мій герой».

Найбільше дратує, коли хтось починає дорікати, мовляв, чого скиглити, ви ж тепер пільги маєте: «Ніхто чомусь не думає, якою ціною ті пільги зароблені. Хочете пільг? Будь ласка – на фронт!»

Тетяна побоюється, що чоловік не зможе знайти себе на цивілці, бо ж додому повернеться зовсім іншим. А ось післявоєнним стресом Таню не злякати, каже, що за роки роботи з сім’ями атовців уже добре засвоїла, як витягувати чоловіка з тієї депресії.

 «Хіба у мене є вибір?»

На першому ж побаченні Роман сказав, що хоче, аби в них були три боксери і одна балерина. Дівчина трохи знітилася, бо лікарі одного разу вже вбили її вироком, що вона ніколи не зможе завагітніти. Відтоді минуло десять років, у них вже є два маленькі боксери, а балерина ще поки що в маминому животику – через кілька місяців з’явиться на світ.

Вся їхня родина залишилася в Луганську, тому Олена Волошко дає фото з дітьми, але без чоловіка – це для них небезпечно. Чоловік уже шість років воює в «Азові».

До війни їхнє сімейне життя вирувало щастям і перспективами. Гроші вдома завжди були, бо ж Роман їздив на заробітки в Росію – аби відремонтувати хату для своєї родини. Коли на подвір’ї почали лагодити дитячий майданчик, вистрілив Майдан. «У нас всі все розуміли, але звикли це робити мовчки, – каже Олена. – А частині місцевих просто задурили голову».

У червні 2014-го жінка прокинулася на світанку – розбудили страшні звуки грому. Насправді то були вибухи на околиці Луганська – терористи захоплювали прикордонну частину. Десь до обіду в центрі міста вже роз’їжджали танки. У хаті гуділи шиби від того, що в небі ширяли літаки. А коли біля дитсадка, куди ходив трирічний Нікіта, розірвалася міна, Олена склала в сумку кілька футболок, взяла паспорт і з сином поїхала до батькових родичів на Житомирщині. Роман пішов воювати в «Азов» і підтримував сім’ю грошима.

У чужій хаті в чужому селі жінці доводилося важко. Умови були жахливі: вуличний туалет розвалювався, вода лише в криниці на сусідньому подвір’ї, і взагалі родичі були не особливо раді гостям… Тож дуже швидко вони переїхали до Бердянська на орендовану квартиру. Олена влаштувала сина в дитсадок, аби мати можливість працювати.

Під час медкомісії дитині поставили страшний діагноз – аутизм. «Так, він довго не розмовляв, але я думала, що ось-ось – і буде перше слово, – зі сльозами пригадує мама. – А гіперемоційність списувала на характер». Оленка з чоловіком ще певний час не могли відверто поговорити про хворобу сина – обом було надто боляче.

Жінка з дитиною ще довго поневірялася по різних містах і квартирах. Аж поки одного разу Роман не привіз їх до Франківська у гості до друзів. Була середина зими, повсюди різдвяна магія, ходили вертепи, і центр міста виблискував кольоровими вогниками – красиво, як у казці. «Я відчула, що хочу залишитися тут назавжди», – з усмішкою згадує Оленка. У 2015-му волонтери допомогли сім’ї влаштуватися в Івано-Франківську. А Роман продовжував воювати.

Коли жінка носила під серцем другого сина, на дев’ятому місяці вагітності дізналася, що в чоловіка є коханка в Маріуполі – він там якраз служив. У тієї панянки були масштабні плани на Романа, тож вона діяла наполегливо і нахабно: телефонувала Оленці, писала гидкі повідомлення…

«Знаєте, це гірка правда, але, мабуть, багато дружин, чиї чоловіки на війні, проходять через зраду, – каже вона. – Більшість про це мовчить, бо соромно, дехто просто вдає, начебто нічого навіть не підозрює, бо дуже боляче. Але кожна жінка відчуває, якщо в її чоловіка є ще хтось. Кожна! Я чудово розумію, що таке коханка – жінка з епіляцією, в гарній білизні, гарно пахне, з манікюром, зачіскою, у неї не болить голова, і вона не заклопотана дітьми, тим паче хворими, вона не просить прибити поличку в хаті чи принести мішок картоплі… Я чудово розумію, що багатьом чоловікам, які в умовах війни, дуже бракує ось такого жіночого товариства, бо потрібна розрядка, коли тебе тіпає  від чергового бою».

Нині Оленка цілком спокійно і відкрито про це розповідає, каже, що прийняла це і пережила. Роман уже давно попросив вибачення, і дружина пробачила. Говорить, що дуже помічними стали… побачення. Вони знову проводили час разом, ніби колись, і лише вдвох. Це може бути навіть звичайна хатинка в лісі. І найважливіше – згадати, чому покохала цю людину і коли вам було добре. Варто хоча б спробувати, і точно не треба звинувачувати у всіх проблемах лише свого чоловіка.

«Якщо чесно, то й сама не знаю, як усе це перемолотила в собі і як досі справляюся, – каже жінка. – Хіба у мене є вибір? Додому я точно не повернуся, бо одразу схоплять і відправлять «на підвал» – як дружину зрадника. Морально рятує лише одне – сталева впевненість у своєму чоловікові. Я точно знаю: як би важко йому не було, ми з дітьми ніколи не залишимося голодними і без даху над головою».  

Старший син Нікіта, той, що з аутизмом, – особливий хлопчик з неймовірно мудрим поглядом. Оленка пригадує випадок, коли чоловіка поранили. Вона ще нічого не знала, а син ні з того, ні з сього пробубонів: «Мамо, тато упав…» – «Що ти таке кажеш, синочку?» – «Мамо, тато упав…» – «Ні, наш тато не може впасти, він дуже сильний і сміливий…» – «Мамо, тато упав…». Через кілька годин повідомили, що Роман у лікарні в Дніпрі.

Дружина переконує, що жодного разу не просила чоловіка перестати воювати і повернутися додому. Жінка не хоче потім бути причиною його картань і депресії: «Чоловік зараз там, де має бути, і робить те, що потрібно моїй країні».

Перетерплю якось

Їхня донька Уляна вже свій третій день народження святкує без тата, і цьогоріч його також не буде поруч на Новий рік і Різдво. Тато шостий рік воює.

Перший раз франківка Мар’яна Процька всього за кілька днів мусила зібрати свого чоловіка на службу. Як то робити – геть не знала. У сумку клала все найнеобхідніше: теплі шкарпетки, теплий одяг… Коли він ішов, Мар’яна обіцяла, що не плакатиме під час прощання. Не плакала. Щойно чоловік сів у машину, сльози потекли градом. Але він цього не побачив.

Коли Андрій прийшов додому після року на передовій, то цілими днями лиш сидів на телефоні, говорив з побратимами. Дружина щось казала, а він весь час одне й те ж відповідав: «Зараз… Зараз… Хвильку почекай, будь ласка, я договорю по телефону….» Чоловік був удома, але насправді – на війні. «Мені не було боляче, – каже Мар’яна. – Головне, що був у хаті, з нами поруч». Андрій змінився. Став замкнутим. Дружина старалася не лізти йому в душу, не вимагала відвертості й емоцій. Тоді дуже допомогли спільні відпочинки: в горах, у друзів… Поступово Андрій відійшов і став таким, як раніше.

Однак через пів року боєць вирішив повернутися на війну. І знову все спочатку. Мар’яна вкотре зрозуміла чоловіка: «Коли Андрій говорив про армію, то в нього блищали очі. Тим паче на цивілці йому було важко. Пам’ятаю, чоловік повернувся на колишню роботу і якось зробив колезі дрібне зауваження стосовно посадових обов’язків. А у відповідь почув: «Ти що, думаєш, якщо побував там, то тут уже можеш командувати?» Андрію було боляче. Взагалі, кожного разу, коли він приходить на ротацію, то говорить одне і те ж: «Я не знаю, за що ми там стоїмо – тут нічого не міняється».

Найважче Мар’яні було бачити, як донька плаче за татом. А ще жінка тепер не любить вихідні. Тоді найдужче відчувається самотність. Якщо є натхнення – малює квіти або моделює вбрання. Це трохи відволікає. Найдужче дружина сумує за теплими чоловіковими обіймами і ніжними словами, вони ж навіть сваритися нормально не вміють.

«Мар’яно, я не знаю, що мені робити далі: продовжувати воювати чи йти додому? Я розумію, що тобі там дуже тяжко самій…» – одного разу сказав Андрій. Жінку тоді ніби обухом по голові вгріло – вона згадала, як в одній із телефонних розмов почула в слухавці вибухи, то були жахливі звуки. Мар’яна хутко взяла себе в руки: «Я мушу триматися. Йому там ой як несолодко. Перетерплю якось». 

Наталя МОСТОВА