Історія здоров’я: Мама, яка бореться

Поки десь там хтось заповнює, а хтось з обуренням вивчає електронні декларації, йде війна. Щодня. Щогодини. Війна, якої ніхто не бачить. Не стріляють гармати, не руйнуються будинки, не горить бронетехніка. Тиха війна. Але і у ній бувають переможці і переможені, ллються сльози і кров. І боротьба у цій війні не менш героїчна. А часом – і більш. Це війна за найдорожче – здоров’я дитини. Докладніше >>

Осінь у місті…

Ранки, загорнуті в сизий туман, густий такий, з особливим запахом, до якого домішується дух автівок і недотлілих звечора багать, хоч їх і заборонено розкладати у місті. Ранки, що виганяють містян із багатоповерхових мурашників до праці й навчання. А вони, кутаючись в теплі шалики, клянуть переповнені маршрутки, безвідповідальних таксистів, автомобільні корки і ранковий холод Докладніше >>

Ще раз про мурали

Днями написала на своїй сторінці у «Фейсбуці»: «Нашому місту потрібен мораторій. На мурали. На пам’ятники. На дитячі майданчики. На паркінги. На багатоповерхівки. Років хоча б на десять. Самовиражатися художникам, громадським активістам, владі та кандидатам треба дозволити лише у встановленні лавочок, сміттєвих урн та висадженні дерев. Тільки тоді у нас залишиться хоч мізерний шанс зберегти обличчя міста… Докладніше >>

Хто чим журиться?

Її ім’я само по собі вже стало фразеологізмом. Її висловлювання розібрали на цитати і статуси для соцмереж. Про неї написані книги і зняті кінофільми. А вона все життя просто віддавала себе іншим. І була б вдячна, мабуть, якби і ми з вами менше уваги приділяли її видатній, хоч і скромній постаті, але більше надихались її ділами і брали приклад. Докладніше >>

Крихітна загроза

З ранньої весни, щойно починає тепліти, упродовж літа і цілу осінь, аж до морозів, на нас полюють. Вони сидять нишком у своїх засідках, тихі й невидимі, і тільки й чекають, аби вчепитися за одяг людини чи за хутро собаки. Вони підстерігають у полі і в лісі, в саду і в парку, навіть просто в траві у дворі серед міських багатоповерхівок. Деякі з них завбільшки, як голівка булавки. Інших – і не розгледиш. Вони підступно встромляють свій хоботок у шкіру, і ви не відчуваєте ні болю, ні свербіння. Докладніше >>

Дякую, лікарю!

Нещодавно я стала мамою. Вчетверте. Знайомі жартують, що я винайшла власний еліксир молодості: якби що – я знову молода мама. Не сперечаюсь. Нехай. Я дякую за своїх синів. В першу чергу, Богові, адже діти – з небес. Діти – то вияв Його благословення і довіри. Я з упевненістю можу сказати: Бог мені довіряє. Мене окрилює це відчуття! Докладніше >>

Лінійні рефлексії

Я пішла до школи в далекому 1990-му. Пам’ятаю той день, як сьогодні, хоча минуло понад чверть століття. Не знаю, як так сталося, але на першу у своєму житті шкільну лінійку я йшла зовсім не в формі, а у вишиванці, зеленій у квіти шаляновій спідничці, чорній велюровій запасці, розшитій пацьорками, зі здоровенними білими бантами, більшими за бідну мою голівоньку, і в коралях. І все воно було старе-старе і дивно пахло бабусиною скринею. Мама десь на селі визичила усю ту красу, бо в мене тоді вишиванки не було й близько. Докладніше >>

Катехизм головного мозку?

Галичани завжди вирізнялися з-поміж решти українців своєю релігійністю. Наші прапрапрабабці лагодились щонеділі та в свята до церкви, і то був найголовніший «вихід» у їх житті, ким би вони не були – затурканими тяжкою працею селянками чи панями з міста. До такої оказії був найкращий одяг, хустини, чобітки, коралі… А на великі свята неодмінно мали бути хоч незначні, але обнови. Докладніше >>

Діти-невидимки: допоможіть їх побачити!

Яка вона, самотність? Ні, це не тоді, коли ти сам-один у своєму домі і тобі нема до кого слова мовити. І не тоді, коли немає з ким сходити в кіно чи на вечірку. І навіть не тоді, коли сам з собою п’єш шампанське на Новий рік. Самотність – це зовсім інше. От ти наче є. Про тебе піклуються – годують, одягають, навчають, забезпечують дах над головою, якесь дозвілля. Але тебе – нема. Ти не існуєш як індивідуальність. Як особистість. Докладніше >>

Убити чи не вбити…

Одразу обмовлюсь: не засуджую, не закликаю, не переконую. Лише розповідаю про те, що мені болить. Висновки – за вами. Американський письменник, улюбленець мільйонів Джек Лондон міг не народитися. Його мати була на двадцять років молодшою за батька, а той категорично не хотів дитини. Вона відмовилась робити аборт і навіть погрожувала вчинити самогубство, якщо він наполягатиме на своєму. Докладніше >>

«Фейсбук» всесильний

Життя в мережі і поза нею вже давно переплелося настільки, що користувачі соцмереж часом просто втрачають відчуття межі між світом віртуальним і реальним. У когось це викликає занепокоєння, у когось – захват. Хтось ставиться до цього спокійно. Та хочемо ми того, чи ні, але, зареєструвавши акаунт у котрійсь із популярних нині соціальних мереж, ми робимо якусь частинку свого життя публічною. Наче виставляємо її напоказ. Докладніше >>

Візьміть дитину на ручки!

Хто дивився хоч раз канали «Діскавері» чи «National Geographic» або бодай пам’ятає стару радянську передачу «У світі тварин», той точно зауважував, як бавляться маленькі звірятка зі своїми мамами і татами. Як вовченята, левенята чи єнотенята вовтузяться на плечах своїх мамусь, скубуть їх за хвости і вуха, як мами тицяють у них носами, лижуть, а то й покусують, щоб злегенька отямити, коли маля занадто захоплюється. Не бачили? То гляньте на домашню кішку чи собаку з дитинчатами – побачите те самісіньке. Докладніше >>

І сюди гаряче, і туди боляче

Оце йдеш собі милим українським містом Івано-Франківськ, задивляєшся на вітрини, вивіски, читаєш назви кав’ярень, афіші концертів, розглядаєш полиці у супермаркеті і розумієш – це таки Європа. У всякому разі все чомусь не по-нашому пише. На кожнім кроці – латиниця. А часом якесь таке мудре, що боїшся і вголос вимовити – аби дурнем не здатися. Докладніше >>

Про толерантність

Ви коли-небудь зауважували, як американці з європейцями на формально-ввічливе «Хау ду ю ду?» відповідають теж формально-ввічливо з приклеєною посмішкою своє «Окей!»? Бо насправді усім їм байдуже, як там справи у їх сусідів, колег по роботі і навіть близьких родичів. Або ж якщо не зовсім байдуже, то вони мають достатньо такту і виховання, аби не лізти не у свої справи, а для вирішення морально-психологічних проблем та подолання депресій існують психотерапевти. Так, західне суспільство більш закрите, ніж наше. Там цінується особистий простір кожного і право на інакшість та на приватність. Приватність власності, життя і вибору. Докладніше >>

Бойовий розпис на… обличчі

Люди прикрашають своє обличчя і тіло візерунками і барвами з давніх-давен. Чи то якісь ритуальні малюнки, чи просто для краси – байдуже. Але, певно, в кожного етносу є свої особливі звичаї щодо цього. Коли я була дитиною, то думала, що люди фарбують своє тіло тому, що заздрять птахам, метеликам і квітам, бо ті наділені різнобарв’ям, а ми – такі повністю «тілесні», монохромні, мов «капронки». Докладніше >>

Хочу додому: соціальне сирітство

У кожного є батьки. Принаймні, поки що дітей народжують таки жінки, а зачинають зі співучастю чоловіка. Але це ще аж ніяк не гарантує, що народжена дитина матиме тата і маму – родину у традиційному сенсі цього слова. Я зараз не про неповні чи одностатеві сім’ї. Я про звичні – гетеросексуальні. Докладніше >>

Куди зникає творчість?

Усі діти народжуються творчими і талановитими. Абсолютно всі. Без винятків. Мабуть, багато хто захоплено спостерігав, як бавиться дрібна малеча? Їм цікаво гратися будь-чим: поливана миска стає кораблем, суха паличка – літаком, з кількох стільців будується поїзд, а під столом розквітає цілий фантастичний сад. Вони вміють бачити білих ведмедів і вершковий десерт у хмарах, сонце в калюжі і динозавра в олійній плямі на сукні. Докладніше >>

Замальовка з життя міської лавочки

Ось воно – майже літо. Та благодатна пора, коли спека ще не надокучає, але вже пригріває лагідне сонце, ночі ще холодні, а вечори дихають лагідною свіжістю. Щось уже відквітувало. Інше лише входить у пору. В повітрі кружляють запаморочливі медові аромати. Свіжа зелень тішить око. Ваблять зручні лавочки… А далі все, як у класика, або – чому я не люблю літо? Докладніше >>

Особливі потреби чи обмежені можливості?

Мабуть, найвидовищніший і найсуперечливіший захід минулого тижня – взірцево-показове катання чиновників вулицями міста ІФ на інвалідних візках. Не хочу іронізувати з цього приводу, але все ж поділюся деякими спостереженнями, оскільки знаю проблему трохи зблизька. Докладніше >>

Загальнолюдські цінності чи дискримінація?

У дев’ятому класі загальноосвітньої школи ми почали вивчати новий предмет – правознавство. Було це доволі пошарпано і непослідовно, як і вся освіта пострадянських 90-х, коли старі програми ліквідували, а нові створювали вже в процесі, часто змінюючи і коригуючи. Докладніше >>