Шукайте вчителя

Коли мене питали, як обирати школу для дитини, я незмінно відповідала: шукайте вчителя. Все інше – відносне. Гарний вчитель вартує, аби до нього їхати і півгодини, і годину. Як і було у нашому випадку. Зранку наше добирання до школи могло тривати годину. Мешкали ми тоді на Каскаді, дитину возили автобусом до 21-ї школи. Скажете, безглуздя? Скажете, що я жорстока мати, яка не давала зранку дитині довше поспати? Але я знала, що це того вартує. Докладніше >>

Україна – 200

Мій син народився у 2000 році. То були часи напівпорожніх пологових будинків. Пам’ятаю, як санітарка, яка мила підлогу в моїй палаті, бідкалася, що то, мабуть, кінець світу гряде, а як не світу, то України точно. Хоча Україна – це і є наш світ. Покоління 2000-тисячників зараз фактично доросле, чимало із них є свіжоспеченими студентами вишів. Вони вільні, розкуті, впевнені, кмітливі. Багато із них вже не вміють писати російською, але чудово пишуть англійською, вони уявляють своє життя без «Війни і миру», але не уявляють його без «Саду Гетсиманського». Докладніше >>

Міністерська математика

Тільки ми спокійно зітхнули, що усе технічно гаразд із нашими цьогорічними вступами до ВНЗ, аж тут нові прикрощі. І прикрощі не технічні, які можна було би вирішити, а на значно серйознішому рівні. Ситуація почала ставати незбагненно-непояснюваною тоді, коли оприлюднили в системі конкурс результати ЗНО та середні бали. До того часу я була абсолютно на боці міністерства щодо сільського коефіцієнту. Так, дітям там важче, так, їм потрібна наша підтримка. Але потім собі подумала: це ж не підтримка, не допомога. Докладніше >>

Тонкощі українського мазохізму

Варто було моєму сину стати абітурієнтом хоча би для того, аби я, та й він, вкотре відчули на собі тотальний пофігізм та приниження. Вступна кампанія почалася 12 липня. Тобто 12 липня ми урочисто і радісно мали почати подавати заяви на вступ. Мабуть, ви знаєте, що трапилося. Мами абітурієнтів мене зрозуміють. Інші – поки що ні. Так, ми не змогли подати заяву. Вже уявляю, як почнуть деякі обурюватися, мовляв, нема чого у перший день лізти із заявами, це Україна, що ж ви хотіли, подумаєш, не вийшло у перший день. Усе начебто так. І проблема більше не у системі, яка не працювала, а у тиші. Докладніше >>

Успіх, колажі, література

  Усе наше свідоме і несвідоме життя нам вбивають у голови, що креатив – це круто і це те, чого нам бракує. Але чи готові ми направду вийти за рамки і наблизитися бодай на півкроку до чогось нестандартного та оригінального? На жаль, ні. Ні в чому.             Маю чималий досвід закордонних конференцій. Знаєте, що вражає? Свобода одягу. Людям абсолютно байдуже, в якому одязі і в яких колготках чи без них ти робитимеш доповідь. Тебе не обговорюватимуть за твоєю спиною, мовляв, фе, як негарно, вона була без костюма, тебе сприймають не за кольором волосся, не за твоїми регаліями, а за тим, що і як ти говориш. Докладніше >>

Інквізиція по-франківськи

Це все було би смішно, якби не було так сумно… Десь два роки тому, може, трохи менше, до рук мені потрапила книга про знаки і символи та їх розпізнавання. Книга викликала іронічну посмішку, бо радше нагадувала книжку забобонів-лякалочок, аніж науково-популярне видання. Думалося: хто таке читатиме, ну, хіба що аби повеселитися… Дісталося у тій книзі всім: і кроликам, і павучкам, і зірочкам. Яким же було моє здивування, що книгу купують… І… так, вірять! Докладніше >>

29 франків

У Фредеріка Бегбедера є роман «99 франків», в якому йдеться про рекламного агента, здатного продати будь-яку ідею. Наші 129 гривень, тобто 29 франків, не про тих і не про ту здатність. У нашому випадку 129 гривень – це вартість пробного ЗНО. Ця цифра раптом викликала обурення та перевірки-ревізії, мовляв, за що такі гроші, то, напевно, якийсь такий збочений спосіб наживи на бідних дітях та їхніх батьках. До речі, минулого року пробне ЗНО коштувало 111 гривень. Докладніше >>

Гроші і книги

Під час Другої світової війни письменниця Сельма Лагерлеф віддала свою золоту нобелівську медаль Шведському національному фонду. Уряд знайшов кошти і повернув нагороду письменниці. За часи своєї кар’єри інша письменниця, Астрід Ліндгрен, заробила не один мільйон крон, але більшість коштів витрачала на благодійність. Скажете, їм легше було, бо ж вони жили не в Україні, і всяке таке. Гаразд. Сергій Жадан, 2016 рік, витратив президентську премію на дітей АТО. Докладніше >>

Просто робота

Не належу до тих людей, які знають, як з дивана керувати державою, футболістами та провадити війни. Не вчу інших, як жити, не вдаю із себе наймудрішу та найдосвідченішу. Зрештою, як і будь-хто інший, я нічого не тямлю у цьому житті. Але зараз не про філософію життя, а про дещо інше. Докладніше >>

Дозвольте любити Шевченка

Шевченко для нас – це немов мозіль: як не станеш – і болить, і зле, і… У контексті Шевченка не можна нічого, окрім прощі до Канева і биття поклонів – агресивно-відчайдушних. Щоб до крові. А потім гонорово показувати шрами на чолі і пишатися своєю відданістю Шевченкові. Ні, я не проти. Якщо людина може і хоче саме так любити Шевченка, то це її право і її вибір. Це її Шевченко. Але ж чому оті, що з пошрамованими чолами, не можуть зрозуміти, що є ті, хто хоче любити поета інакше? І вони мають на це право. Докладніше >>

Сині кити атакують

Нещодавно дорослою спільнотою пронеслося тривожне: «Наші підлітки в біді». Загроза! І хто би міг подумати – від соцмереж! Так. Від тих милих і добрих соцмереж, в яких ми постимо котиків та обурливо-повчальні коменти щодо всього. Виявляється, діти не ночують вдома, ріжуть собі руки, не сплять ночами, а потім вбивають себе. Ми не знали. До нашого сорому, ми навіть не помічали. Докладніше >>

Івано-Франківський Гомер

У нас у Франківську тепер є пам’ятник Гомеру. Ні, не тому легендарному автору «Іліади» та «Одіссеї». Гомеру Сіпмсону із бургером у руці біля одного із фаст-фудів. До речі, усім, хто погоджувався селфитися із ним і чіпляти то в Інстаграм, давали безкоштовний бургер. Принаймні так обіцяла дівчинка біля пам’ятника. Не знаю, чи багато знайшлося голодних. Щиро вірю у нашу гідність і в те, що ми не гналися і не дерлися за безкоштовний бургер. Докладніше >>

Як я захищала докторську…

Цей блог міг би з’явитися рік тому. Це я до того, що ще рік тому я могла би захистити дисертацію, якби не… Якщо пригадуєте, трохи більше року тому розгорівся скандал щодо однієї зі спецрад КНУ ім. Тараса Шевченка. Звинувачення цинічно-банальне: корупція. То була моя спецрада. Не знаю, як живеться авторці того пасквілю зараз. Але такі, як я, змушені були чекати рік. Спитаєте, чому не шукали іншу спецраду? Докладніше >>

Короткий світ

Звісно, кожен може мати на увазі, що йому заманеться, у цьому контексті. А я про наше ставлення до світу і до життя. Ми страшенно економимо час, ми жахливо не любимо його марнувати. Тому ми читаємо короткі історії часу та Всесвіту, короткі списки фільмів, які треба подивитися, переказ книжок, які треба мати. 10 відомих художників, 10 сучасних філософів, 10 маловідомих фактів про Україну, 10 цитат про кохання і так далі. Докладніше >>

Квіти для вчителя

Між іншим ми згадаємо про перше вересня і про те, що треба трохи потеревенити-пообурюватися-посперечатися щодо доцільності витрат на квіти для вчителів. Це я про те, що ще трохи – і соцмережі та спільноту огорне істерія на тему «Дарувати чи не дарувати квіти вчителеві». І це все так гарно подаватиметься: не купуй квітів, перерахуй гроші на благодійність. Нічого не маю проти благодійності. Але я проти принципу і характеру подачі цих меседжів. Докладніше >>

Дикі танці на освітянській могилі

Можете закидати мене за цей блог камінням, але переконана, освіту ми поховали глибоко і надійно ще тоді, коли надали вчителеві статусу почесного жебрака і погнали торгувати китайським шматтям на базар та на заробітки підмітайлами і підтирачами закордонних дуп (послали, зрештою, не найгірших вчителів). Все. Після того, хто би що не міняв, не казав, не обіцяв, але статус вчителя вище від плінтуса так і не піднявся Докладніше >>

Іди на Яковича…

У мене жахлива дезорієнтація на місцевості. Досі плутаю, а куди ж у нашій школі йти до класу свого сина – направо чи наліво? – Невже так важко запам’ятати? – дратується він. – Іди на Яковича! – Куди? – перепитую в мобільний. – Григоровича бачиш? Тобі не на нього, а на Яковича. Він навпроти. Докладніше >>

Стінописи, або Шагалу і не снилося

Івано-Франківську явно треба чистити карму, причому активно й усіма можливими для того засобами. Бо якось у нас так і не складається з мистецтвом. Ніяк. Тягнемося ми до нього, а воно від нас тікає. Тягнемося до діалогу, але співрозмовник явно говорить або не так, або не тією мовою. А може, то і не мова? Докладніше >>

Спати з класиками

Пам’ятаю, як у дитинстві, читаючи особисті історії письменників, я обурювалася, коли їхні кохані їм відмовляли чи кидали їх. Пам’ятаю шкільні уроки літератури. Гарні уроки, цікаві, от тільки єдине «але» – стереотипи сприйняття письменницького життя. Їх було кілька. По-перше, якщо ти талановито-геніальний письменник, ти можеш влаштовувати п’яні дебоші – і це нормально; якщо хтось цього не розуміє – то він просто ідіот. Докладніше >>

Якщо ти мама підлітка…

Якщо хтось думає, що я роздаватиму поради, як спілкуватися чи поводитися з підлітками, одразу розчарую. Я не про це. Я про беззахисність. Вагітність, народження дитини, її виховання, навчання проходять під гаслом тотального пофігізму держави до її майбутніх платників податків і суспільства до його майбутніх громадян. Докладніше >>