У двадцятому столітті нас так мотало і шматувало вітром історії та чужих імперій, що дивно, як ми вціліли, ще й відновили свою державність. Ми виживали всупереч, а не завдяки, і робили це так довго, що почали наївно сподіватися, що нам усе минеться. Що би ми не зробили, віримо, що усе якось та й буде Докладніше >>

            Колись я попросила своїх студенток написати кілька речень на тему «Чому мені начхати на Шевченка». Хтось реально обурювався: як я можу про таке навіть думати, вони ж його люблять, хтось дивувався, а хтось написав, що Шевченко – це прекрасно, але головне не знання про нього, а те, щоб ми всі були здорові. Знаєте, я Докладніше >>

Моя мама померла, не доживши навіть до 60 років. Спочатку рак з операцією та хімією. Потім, коли здавалося, що його подолано, – один діагноз, другий, третій. Виборсувалися з одного, потопали в іншому. Так було кілька років. А потім інсульт, і за кілька тижнів зупинка дихання. Її немає з нами вже шість років… Ми не зверталися до благодійних фондів. Тягнули самі – родина і близькі. Але якби не могли, то просили би всюди, де можна. Я знаю, що таке онко. Докладніше >>

За все своє життя я не виграла жодного конкурсу. Іноді були призові місця, відзнаки, але першого місця – ніде і ніколи. Я мала неймовірну здатність усюди подаватися і пролітати. І настільки свого часу до цього звикла, що коли щось таки й отримувала, то більше дивувалася, аніж раділа. Журі, ви що? Яке третє місце чи лауреатство? Я ж мала пролетіти!  Так, такий конкурсний мазохізм: подаватися, не отримувати, страждати і відчувати сатисфакцію. Докладніше >>

У літературознавстві є такий термін «розстріляне відродження». Єжи Гедройць запропонував Юрію Лавріненкові саме так назвати антологію, в якій мали бути твори  української літератури 1917-1933 років. Ось що писав сам упорядник: «Воно трохи дивно, що перша спроба такої підсумкової антології літератури Розстріляного Відродження (цей термін був уперше вжитий мною 15 літ тому) видана українською мовою не українцями, а поляками і коштом польського видавництва… Але, з другого боку, є тут своя логіка Докладніше >>

Ми дискутуємо про новообраний парламент, робимо ставки щодо міністерських портфелів, подумки вираховуємо можливі курси валют, розмірковуємо, чи це новий старт, чи таки фініш. Ми на нервах, ми розлючені чи ображені на тих, хто проголосував не так, як ми, але… Що зроблено – те зроблено. І нам треба вчитися жити в Україні з новим парламентом. Докладніше >>

Нам знову треба всім заспокоїтися. Український правопис, нарешті, є. Мав бути років 20 тому. Але це вже інша історія. Мав, мабуть, бути не в контексті вибрів, а просто бути, хоча будемо сподіватися, що це просто збіг. Докладніше >>

Якщо ви надумаєте влаштуватися в універ викладачем, то перше, що від вас вимагатимуть, – довідку про медогляд. Щоб отримати довідку, треба отой медогляд таки пройти, здати аналізи і т.д. Щодо поліклініки, де те все здавати-проходити, вимог та умов нема. Державні медичні заклади цілком годяться (до речі, коли наші кандидати вирішили здавати аналізи, я чогось наївно подумала, що поїдуть вони в яку-небудь районну лікарню, де сама Уляна Супрун, яка теж туди приїде, власноруч братиме у них кров і все інше). Докладніше >>

От-от усе стихне. І настане день тиші. Подумати про те, що ми знову не змінилися: пересварилися, перефейсбучилися, а віз і далі там.  Ми кричимо про брудні передвибори, забуваючи про свою причетність до нього… А кандидати сидять собі тихо у передвиборних списках, байдужі до наших жабомишодраківок. Ми жваво обговорюємо не тільки їх, а й молодь, яка ніяк нам, дорослим та гіперрозумним, не може догодити. Не ходила на вибори – зле, вирішила піти – теж зле, бо ж вона, мовляв, не проголосує так, як ми хочемо. Докладніше >>

Коли мене питали, як обирати школу для дитини, я незмінно відповідала: шукайте вчителя. Все інше – відносне. Гарний вчитель вартує, аби до нього їхати і півгодини, і годину. Як і було у нашому випадку. Зранку наше добирання до школи могло тривати годину. Мешкали ми тоді на Каскаді, дитину возили автобусом до 21-ї школи. Скажете, безглуздя? Скажете, що я жорстока мати, яка не давала зранку дитині довше поспати? Але я знала, що це того вартує. Докладніше >>

Мій син народився у 2000 році. То були часи напівпорожніх пологових будинків. Пам’ятаю, як санітарка, яка мила підлогу в моїй палаті, бідкалася, що то, мабуть, кінець світу гряде, а як не світу, то України точно. Хоча Україна – це і є наш світ. Покоління 2000-тисячників зараз фактично доросле, чимало із них є свіжоспеченими студентами вишів. Вони вільні, розкуті, впевнені, кмітливі. Багато із них вже не вміють писати російською, але чудово пишуть англійською, вони уявляють своє життя без «Війни і миру», але не уявляють його без «Саду Гетсиманського». Докладніше >>

Тільки ми спокійно зітхнули, що усе технічно гаразд із нашими цьогорічними вступами до ВНЗ, аж тут нові прикрощі. І прикрощі не технічні, які можна було би вирішити, а на значно серйознішому рівні. Ситуація почала ставати незбагненно-непояснюваною тоді, коли оприлюднили в системі конкурс результати ЗНО та середні бали. До того часу я була абсолютно на боці міністерства щодо сільського коефіцієнту. Так, дітям там важче, так, їм потрібна наша підтримка. Але потім собі подумала: це ж не підтримка, не допомога. Докладніше >>

Варто було моєму сину стати абітурієнтом хоча би для того, аби я, та й він, вкотре відчули на собі тотальний пофігізм та приниження. Вступна кампанія почалася 12 липня. Тобто 12 липня ми урочисто і радісно мали почати подавати заяви на вступ. Мабуть, ви знаєте, що трапилося. Мами абітурієнтів мене зрозуміють. Інші – поки що ні. Так, ми не змогли подати заяву. Вже уявляю, як почнуть деякі обурюватися, мовляв, нема чого у перший день лізти із заявами, це Україна, що ж ви хотіли, подумаєш, не вийшло у перший день. Усе начебто так. І проблема більше не у системі, яка не працювала, а у тиші. Докладніше >>

  Усе наше свідоме і несвідоме життя нам вбивають у голови, що креатив – це круто і це те, чого нам бракує. Але чи готові ми направду вийти за рамки і наблизитися бодай на півкроку до чогось нестандартного та оригінального? На жаль, ні. Ні в чому.             Маю чималий досвід закордонних конференцій. Знаєте, що вражає? Свобода одягу. Людям абсолютно байдуже, в якому одязі і в яких колготках чи без них ти робитимеш доповідь. Тебе не обговорюватимуть за твоєю спиною, мовляв, фе, як негарно, вона була без костюма, тебе сприймають не за кольором волосся, не за твоїми регаліями, а за тим, що і як ти говориш. Докладніше >>

Це все було би смішно, якби не було так сумно… Десь два роки тому, може, трохи менше, до рук мені потрапила книга про знаки і символи та їх розпізнавання. Книга викликала іронічну посмішку, бо радше нагадувала книжку забобонів-лякалочок, аніж науково-популярне видання. Думалося: хто таке читатиме, ну, хіба що аби повеселитися… Дісталося у тій книзі всім: і кроликам, і павучкам, і зірочкам. Яким же було моє здивування, що книгу купують… І… так, вірять! Докладніше >>

Під час Другої світової війни письменниця Сельма Лагерлеф віддала свою золоту нобелівську медаль Шведському національному фонду. Уряд знайшов кошти і повернув нагороду письменниці. За часи своєї кар’єри інша письменниця, Астрід Ліндгрен, заробила не один мільйон крон, але більшість коштів витрачала на благодійність. Скажете, їм легше було, бо ж вони жили не в Україні, і всяке таке. Гаразд. Сергій Жадан, 2016 рік, витратив президентську премію на дітей АТО. Докладніше >>

Не належу до тих людей, які знають, як з дивана керувати державою, футболістами та провадити війни. Не вчу інших, як жити, не вдаю із себе наймудрішу та найдосвідченішу. Зрештою, як і будь-хто інший, я нічого не тямлю у цьому житті. Але зараз не про філософію життя, а про дещо інше. Докладніше >>

Шевченко для нас – це немов мозіль: як не станеш – і болить, і зле, і… У контексті Шевченка не можна нічого, окрім прощі до Канева і биття поклонів – агресивно-відчайдушних. Щоб до крові. А потім гонорово показувати шрами на чолі і пишатися своєю відданістю Шевченкові. Ні, я не проти. Якщо людина може і хоче саме так любити Шевченка, то це її право і її вибір. Це її Шевченко. Але ж чому оті, що з пошрамованими чолами, не можуть зрозуміти, що є ті, хто хоче любити поета інакше? І вони мають на це право. Докладніше >>

Нещодавно дорослою спільнотою пронеслося тривожне: «Наші підлітки в біді». Загроза! І хто би міг подумати – від соцмереж! Так. Від тих милих і добрих соцмереж, в яких ми постимо котиків та обурливо-повчальні коменти щодо всього. Виявляється, діти не ночують вдома, ріжуть собі руки, не сплять ночами, а потім вбивають себе. Ми не знали. До нашого сорому, ми навіть не помічали. Докладніше >>