На боксерському рингу він сунув, як танк. І в житті так само – поспішав усюди встигнути. Нікому не сказавши ні слова, 19-річний калушанин Богдан Гаврилів пішов воювати у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Хлопчина говорив, що місце його на фронті, а не за партою. Значно старші і досвідченіші вояки на передовій кликали його Богданчиком, бо був він дуже юним, але в той же час без вагань довіряли цьому хлопчаку своє життя, бо він був природженим воїном.

Він один із наймолодших прикарпатських вояків, які загинули у війні на Донбасі. За місяць Богданові мало виповнитися 20 років, вони зі старшим братом планували разом відзначити свої ювілеї, а вийшло так, що в хаті всі плакали на поминках.

«Я йому казав, що десант – це не те, що показують по телевізору. Десант на війні – це не десант у мирний час. Про десант у кіно добре дивитися, – одразу після знайомства каже батько загиблого вояка Мирон Гаврилів, колишній військовий, теж розвідник, боксер. – Де там… Богданові хоч кіл на голові теши – якщо задумав, то ніяк було не спинити». 

Богдан Гаврилів народився 10 квітня 1999 року в Калуші. Був наймолодшим з-поміж чотирьох дітей. Розвідником 80-ї окремої десантно-штурмової бригади пішов воювати у 2018-му. Загинув 4 березня 2019 року під час ранкового кількагодинного артилерійського обстрілу позицій ЗСУ в районі с. Лебединське (Приазовський напрямок), отримавши важку мінно-вибухову травму.

Тіло героя привезли до Калуша ветерани АТО. Місто зустріло його, стоячи на колінах. Поховали Богдана Гавриліва на міському цвинтарі, поруч із героєм Небесної сотні Ігорем Дмитрівим.

«Не варто жалісливо називати його дитиною. Це справжній чоловік, це воїн. А воїнам належиться слава і честь», – написав тоді у соцмережі працівник «Книги пам’яті» Святослав Смук.

Указом президента України від 18 квітня 2019 року «за особисті заслуги у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, мужність і самовіддані дії, виявлені під час виконання службового обов’язку» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Ні хвилини у хаті

Богдан був унікальним хлопцем – всюди попереду: староста групи, голова самоврядування училища, організатор усіх дійств і святкувань. Все, за що брався, доводив до кінця. Сильний духом, цілеспрямований, завжди йшов до своєї мети.

Батько добре пам’ятає, як ще малим син надягав протигаз, брав у руки тягарі і так бігав довкола ставка – гартував фізичну форму. А з племінницею, на рік молодшою, постійно бавився у війну з саморобними пістолетами. «Він уже народився таким, – каже старша сестра Наталя. – Ніби в крові мав отой войовничий дух».

З 10 років займався боксом. Спершу брат Мирон повів його на секцію з вільної боротьби, але Богданові цей вид спорту був не до душі, а ось у боксі хлопчина одразу себе знайшов. Тренери покладали на нього великі надії. «На рингу він суне, як танк», – казали вони про Богдана. Саме через таку відчайдушність суперники побоювалися ставати з ним до бою. Богдан мав копицю нагород за призові місця в обласних змаганнях.

Найближчі стосунки у нього були зі старшим братом Мироном. «Ми жили не дуже заможно, – ділиться Мирон. – Коли я купував спортивний костюм, то завжди брав на кілька розмірів більший – аби і Богдан міг його вдягати, бо ж він мав крупнішу статуру». 

Мирон каже, що ніколи не міг второпати, як то братові вдавалося і вчитися добре, і ще й спортом займатися на високому рівні. В сім’ї хотіли, аби Богдан побудував собі хорошу кар’єру, адже він мав добрі інтелектуальні здібності. Однак хлопчина мав свої плани на життя і рідко погоджувався їх міняти.

«Він ні хвилини не сидів у хаті, не було такого, аби на дивані вилежувався, – сумно всміхається Мирон. – Прийшов з училища, хутко щось перекусив – і вже вилітає з хати, бо має підготовку до чергового дійства, наприклад, шевченківські читання чи якийсь конкурс або ж концерт… Йому давали величезний аркуш, списаний віршами, які треба було вивчити. Я дивувався: «Бодю, ну нащо тобі тої мороки?» А він сідав і за кілька годин уже все мав у голові. Уявляєте?»

Планувалося, що Богдан після училища вступить до Львівської політехніки і продовжить здобувати освіту в будівельній галузі. Але хлопець раптово перегорів. Зібрав сумку і подався до армії.

 

«Я все зробив правильно»

Перший раз Богдан захотів підписати контракт у 2017-му, планував служити у військовій частині в Миколаєві. «Бодю, ну що там?» – телефонував Мирон. «Брате… Тут така справа, – вагаючись, відповів він. – Вся частина розвалена… А вояки… Хтось стриже газони, хтось фарбує стіни… Коли дізналися, що я будівельник за освітою, то так зраділи, мовляв, тепер буде кому шпаклювати… Брате, я не знаю, що мені робити далі… Я ж хочу воювати. По-справжньому воювати…» – «Бодю, ти хіба туди їхав будовою займатися? Вирішуй сам, але краще би ти вертався додому». І він тоді вернувся. Як виявилося, ненадовго, бо ту патріотичну жагу вже неможливо було нічим заглушити.  

Наступного року Богдан підписав контракт і вдома про це нікому не сказав, бо вже з досвіду знав, що мама знову буде сильно хвилюватися і відмовляти його від цього рішення. Батьки аж потім виявили, що у військкоматі якимось дивним чином була начебто їхня заява-дозвіл, хоча ні мама, ні тато нічого не підписували.

«Вранці зібрав речі, як завжди, і сказав, що йде в училище, – розповідає мама Галина Гаврилів. – Мав того дня диплом забрати. Він пішов, а я його навіть не обійняла. Аж в обід ми дізнаємося, що наша дитина у Львові підписала контракт. На дзвінки не відповідає. Тиждень він не брав від нас слухавку. Лиш Миронові написав: нехай мамуся мені поки що не дзвонить, бо я не витримаю її сліз».

«Мамо, я підписав контракт», – нарешті з’явився він на зв’язку. «Бодька, перерви!» – не вгавала жінка. «І що? Піду за дезертирство в дизбат сидіти?» 

Богдан одразу потрапив до десантників. Хлопчина пройшов усі потрібні іспити, навіть психолог його рекомендував – єдиного з усіх бійців. Він був наймолодшим, тому калушанина всі побратими кликали Богданчиком. Однак довіряли йому навіть найдосвідченіші бійці. Казали, коли Богданчик на чергуванні, можна спокійно спати. А як хлопчина набридав отим досвідченим – весь час просив чогось навчити: як розібрати гранату, як користуватися рацією тощо. «Ще встигнеш!» – пробували відмахуватись вояки, але юнак не вгавав і таки добивався свого – йому показували все, що хотів.  

Лише генералом

Поки хлопця не привезли додому в труні, сім’я навіть не знала, що він у самому пеклі війни. Богдан весь час розповідав, начебто перебуває на навчаннях у Херсоні. Насправді був “на передку”. «Бодику, де ти є?» – телефонувала мама. «Ми ще їдемо. Вагон відчепили, тому поки що треба трохи постояти». – «Богдане, ти вже п’ять днів їдеш! Щось тут не те. Ану зізнавайся, в чому справа. Я завтра ж поїду з татом у Львів у вашу вісімдесятку… Де ти є?» – «Мамо, я в Маріуполі…» Жінка розплакалася. «Мамо, то звичайне мирне місто».

Але і то була неправда. Богдан дислокувався за 80 метрів від Донецька. Батько про все знав – здогадався за розмовою. Колишнього розвідника непросто обманути. «Звідки на учебці візьмуться окопи? – каже тато Мирон Гаврилів. – А Бодя часто обмовлявся. Так я все і допетрав. Якось питаю його, як поживає Дєд – у них там був такий 58-річний снайпер, який Чечню пройшов. А син каже, що Дєд уже не з ними. Знову впіймав його на брехні. Якщо Дєда нема, отже, їх уже розділили по позиціях, відповідно, нема і ніякої учебки». 

Батькам Богдан розповідав, що має там вдосталь їжі: шашлики, смажені кури, апельсини… А насправді вони з побратимами ледве животіли в якійсь глушині, жили на протермінованих консервах і сухарях. Там собі і кров’яну виразку заробив.

До речі, батьки випадково дізналися про хворобу. Богдан надіслав додому посилку з речами, які треба було випрати. Мама в якійсь із кишень знайшла довідку, котру юнак, вочевидь, просто забув витягнути. То була виписка з лікарні, де зазначалося, що Богданові робили аж дві біопсії, аби діагностувати, що у нього із шлунком. Мама хутко помчала консультуватися зі знайомими лікарями, ті зчинили ґвалт – у такому стані хлопця треба терміново комісувати, він більше не може продовжувати службу. Звісно, син про це навіть слухати не хотів.

«Після його загибелі ми отримали довідки з військкомату, що Богдан начебто був цілковито здоровий, про недугу ні слова», – розповідає Галина Гаврилів. 

Голова Калуської спілки учасників АТО, Богдановий тренер з боксу Олександр Соколовський пригадує, як юнак приїжджав додому в січні, незадовго до загибелі, разом з усіма брав участь у Фестивалі коляди. «Бодю, ти не шкодуєш, що пішов воювати?» – запитав тоді Олександр. «Я все зробив правильно», – не замислюючись, відрізав хлопець. 

Ба більше, після закінчення контракту Богдан планував вступити у військову академію в Одесі і вчитися на десантника. «Я ж не хочу бути рядовим, лише генералом», – жартував юнак. «Бодю, нащо тобі того? – бідкалися батьки. – Та ж маєш хату, є машина… Бери і живи собі спокійно…» – «Ні, мені в Калуші затісно. Щонайменше у Львові житиму, а взагалі орієнтуюся на Київ».

«Я живий!»

Ще ввечері Богдан розмовляв із братом, домовилися, що ще трохи, і він приїде додому, разом відсвяткують свої ювілеї. Богданові – 20, а Миронові на 10 років більше. Не судилося. У квітні вся хата плакала на поминках.

Вночі, напередодні загибелі, старшій сестрі Наталці наснився дивний сон. Жінка бачила величезного білого ангела, заввишки, як дев’ятиповерхівка, а позаду ліс. Звідтіля чутно постріли, а ангел кликав жінку туди…

Лише на похороні Богдановий близький друг із Калуша розповів батькам вояка, що десь за два тижні до трагедії Богдан написав йому повідомлення: «Скажи хлопцям, якщо мене привезуть у цинковій труні, а це ймовірно 50 на 50, нехай контракт не підписують. Бо тут нема того, що вони обіцяють».

Мама Галина досі живе на таблетках. Під час інтерв’ю просить Мирона принести фотоальбоми і, ще не доказавши речення, витирає сльози. «Не звертайте уваги, – каже жінка, – я тепер щодня плачу. Знаєте, мої троє дітей всі мають карі очі, як їхній батько. І лише Богданчик був блакитноокий – як я…» 

На 20-ліття сина батьки приготували йому чудовий подарунок – авто. Бодя так любив їздити за кермом… Після його загибелі тато одразу продав ту машину – не міг навіть дивитися на неї.

Хлопчина дуже часто сниться своїм рідним. І щоразу каже одне і те ж: «Досить мене оплакувати! Я живий!»

Наталя МОСТОВА