Чи живим, чи мертвим

Він мав повернутися з війни і вдруге одружитися зі своєю жінкою. Не вернувся – жінка стала вдовою.

Прикарпатський військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади Ігор Денисів вивіз із поля бою не одну сотню поранених і загиблих вояків, а себе витягнути з пекла війни не зміг. У ніч перед загибеллю зателефонував дружині: «Тут дуже стріляють. Не знаю, яким вернуся додому: чи живим, чи мертвим…»

Незабаром після похорону мамі вояка наснився сон. Ігор прийшов додому, приліг на ліжко… «Що, Ігорку? Ти вже прийшов?» – «Так, прийшов». Він підвівся, підійшов до мами і обійняв її. «Синочку, тепер я тебе вже нікуди не відпущу…»

Ігор Денисів народився у селі Новоселиця Долинського району. У червні 2014 року був мобілізований до лав ЗСУ. Проходив службу у 128-ій гірсько-піхотній бригаді. Загинув 1 лютого 2015 року поблизу міста Дебальцеве. Бійця не стало у 38-річному віці.

Похований у селі Княжолука, що на Долинщині. Люди несли вінки, квіти, старшокласники різних шкіл створили живий ланцюг та тримали в долонях запалені лампадки. Без батька залишились двоє дітей.

26 лютого 2015 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

13 травня 2015 року у селищі Вигода Долинського району відкрили меморіальну дошку на фасаді школи, в якій боєць навчався.

Він таким вродився

Оксана Денисів познайомилася з майбутнім чоловіком, коли він саме повернувся з армії. Зустрічатися почали на День сміху – 1 квітня. Дуже скоро одружилися. В останні роки були офіційно розлучені, але все одно жили разом. «Було по-різному, – сумно всміхається жінка. – І добре, і погано. Але у нас все-таки було двоє діток. І, попри всі чвари, мушу визнати, що Ігор був доброю людиною. Задля друзів міг останню сорочку віддати, а сам зостатися голим-босим. Часто вони цим недобросовісно користувалися. А гостей просто обожнював: і приймати вдома, і самому ходити».

Оксана пригадує, як одного разу вона на місяць поїхала на заробітки, то чоловік справно доглядав за дітками – не було на що нарікати. Обожнював своїх сина і доньку, вони могли отримати від батька все, що захочуть.

«Пам’ятаю, я йшла на роботу, а Ігоря просила позайматися з дітьми, проконтролювати, аби зробили домашнє завдання до школи, – розповідає Оксана. – Я лиш за двері, а він віддасть їм книжку, ті пустуни посписують, і все – уроки начебто вивчені. Страшенно їх балував».

Жінка також додає, що Ігор був майстром на всі руки – не було такого, чого б він не вмів зробити на будові. Сам усього навчився. Тому й без роботи ніколи не сидів.

Його мама, Ганна Денисів, каже, що Ігор ще змалку не міг всидіти на місці, брався за всяку роботу, особливо любив господарювати. «До роботи Ігорка не треба було змушувати ніколи, – продовжує мама. – І дрова поколе, і корову подоїть, і за конем догляне… Уявіть – у восьмому класі він уже сам на коні людям сіно возив. Сама дивувалася, звідки в нього такі здібності до роботи. Ігор уже вродився таким. Синові достатньо було тільки глянути на якесь заняття – і він одразу міг легко все повторити».

Біда тут…

2 березня 2014 року в село Княжолука, де проживало подружжя, Ігорю Денисіву принесли повістку. Від служби чоловік не ухилявся, хоча дружина дуже просила, аби нікуди не йшов. Спершу служив у Долинському військкоматі, коли ж почався набір бійців у 5-й батальйон територіальної оборони області, зголосився добровольцем. Після повернення батальйону зі Сходу приєднався до 128-ї гірсько-піхотної бригади. Там був водієм машини швидкої медичної допомоги, вивіз із поля бою не одного пораненого.

Коли Ігор востаннє приходив у відпустку, то захотів удруге офіційно одружитися з Оксаною. Жінка тоді відповіла: «Приїдеш з війни – розпишемося». Вдова пригадує, що уночі він зривався з ліжка – через нічні кошмари. Снився фронт. «Дуже важко щодня дивитися на поранених і полеглих», – казав Ігор своїй дружині.

Мама розповідає – коли син телефонував з передової, то говорив дуже мало і майже завжди одне й те ж: «Мамо, та ж тут війна. Звісно, що тут недобре. Біда тут…» Коли вона питала, як справи, то чула: «П’ятдесят на п’ятдесят», це означало, що не дуже.

Ганна Денисів пригадує, як Ігор мав приїхати на Різдвяні свята додому, але його не відпустили. То він зателефонував напередодні Дня святого Василія і просив навчити його віншувати, аби вони з побратими відзначили свято, як годиться.

Незадовго до загибелі, десь опівночі, боєць телефонував дружині, казав, що навколо дуже сильно стріляють: «Я не знаю, яким вернуся додому: чи живим, чи мертвим…»

Оксана спершу не мала поганого передчуття. Недобрі думки з’явилися, коли Ігор перестав телефонувати. За пів дня вона набрала номер чоловіка сотню разів. Раптом зателефонувала колежанка: «Оксано, у селі торохкотять, що Ігор загинув. То правда?»… Вона до останнього не вірила. І донині важко вірить, що його вже нема.

Напередодні трагедії мамі бійця снилося лихе. Однієї ночі бачила уві сні, як по цвинтарі біжать коні. А іншим разом їй снилося, що заходить у церкву із тазиком у руках.

Загинув Ігор 1 лютого, у ніч з суботи на неділю, на блок-посту поблизу Дебальцевого. При собі документів не мав, знайшли його в харківському морзі 6 лютого. Оксанині родичі поїхали по тіло, але з собою її не взяли – аби не вспокоювати дорогою. Денисіва поховали 9 лютого, на дев’ятий день після смерті, в Княжолуці.

У труну поклали хустинку, гребінь, костюм, гроші – так прийнято за давніми звичаями. На похороні були аж 22 священники. Ігор Денисів – перший і наразі єдиний чоловік у селі, хто поліг на війні. Оксана навідріз відмовилася приймати бодай якісь заспокійливі пігулки, хотіла запам’ятати все до останньої секунди.

«Як людина він був безвідмовним. Постійно веселий. Постійно, – розповідає побратим Андрій Данилишин, якого поранили у день загибелі Ігоря. – Після того страшного дня ми знову зустрілися вже тут, на Франківщині. Ось тільки він на цвинтарі».

«Ігорку, ти вже прийшов?»

Оксана досі не дивиться телевізійні новини – після того виснажливого очікування страшної звістки, яке назавжди закарбувалося в пам’яті.

До дружини вже не раз підходили незнайомі люди і казали, що впізнали її через сина, бо той – викапаний батько. А ось характером Денисів-молодший вдався в маму – Михайло такий самий стриманий, переживає все в собі. Молодша Юля зовні дуже схожа на маму, а ось темперамент – татковий. «Вона така ж відкрита до світу, таким і Ігор був, – каже вдова. – Хоче пеститися, любить усіх і тягнеться, аби її так само любили».

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!