Друг Спікер

Один на двох бліндаж, пачка цигарок, шматок хліба, одна на двох міна – він поліг разом зі своїм побратимом. Франківський доброволець Андрій Витвицький із позивним Спікер поміняв священничу рясу на обладунки воїна. Став одним із засновників «Правого сектора», отримав медаль за оборону Авдіївки. Його дар надихати своїм словом і чудовим гумором порятував не одну душу на фронті. Про все це будуть розповідати його маленькій донечці, яка вже знає, що тепер тато живе на хмаринці.

Ми не солдати, ми – воїни

Незадовго до своєї загибелі вони із побратимом сиділи в Авдіївці, і Спікер сказав: «Подивись навколо на наших побратимів і запам’ятай їх, до кінця року доживуть не всі…»

Мама пригадує, як під час останньої відпустки Андрій зненацька обійняв її і тихенько запитав: «Мамо, ти будеш мною гордитися, коли мене привезуть?» – «Андрійку, ти якийсь смішний… Я тобою і так щодня горджуся. Тому не треба, аби тебе аж привозили… Живи!» І взагалі цей хлопець ще в школі часто любив повторювати, що помре молодим. Передчував?

«Один на двох бліндаж, пачка цигарок, шматок хліба. Одна на двох міна. «Де служите, солдати?» – «Ми не солдати, а воїни. А служать сам знаєш хто». І цим все сказано, – писав у соцмережі побратим Спікера після його загибелі. –І в цьому справжність та щирість вільних людей. Не ображайте гордих, великих духом, відданих полеглих воїнів словом «жертва». Вони знали, на що йдуть, заради кого і для чого. Вони були готові до всього. Ми не готові це прийняти. Друже Гайдамака, друже Спікер, ви виграли свою війну. Слава вам, Воїни!»

Боєць розвідгрупи «Санти» ДУК «Правий сектор» Андрій Витвицький з позивним Спікер внаслідок розриву міни загинув у бою з окупантами на донецькому напрямку в районі Авдіївки пізно ввечері 16 січня 2018 року. Бійцю було 30 років.

Родом з Івано-Франківська. Андрій Витвицький вчився у Вищій духовній семінарії у Львові з 2005 по 2010 рік. Спікер пройшов шлях від боїв на Грушевського у Києві під час Євромайдану до боїв за Авдіївку. Один із засновників «Правого сектора», член групи швидкого реагування «Черепахи». Пішов воювати добровольцем на Донбас ще у 2014 році.

Після прощання на Майдані Незалежності у Києві його тіло доставили у Франківськ, де в костелі Христа Царя відбулось ще одне прощання з героєм. Похований на Алеї Слави міського цвинтаря в Чукалівці.

Вдома залишилися мати, дружина та трирічна донька.

Що тепер відповідати?

Після загибелі Андрія соцмережа просто рясніла дописами його численних друзів. «Неймовірно позитивний Спікер. Завжди з посмішкою, з турботою, з цікавими історіями. Людина, яка завжди була з книгою і дуже смачно готувала».

«Нарваний, правильний, рішучий. Весельчак. Часом здавалося, що не міг сидіти без активних дій ні хвилини. Жив повним життям. Закінчив духовну семінарію, але мав покликання воїна. Тому прийшов на Майдан робити революцію».

«Загинув Спікер. Людина, яка пройшла і пережила стільки всього за ці п’ять років – від початку Майдану і під час бойових дій на Донбасі, що, здається, він просто не міг загинути, ну, неможливо, ця смерть несправжня, блеф, – писала Катерина Кобко. – Людина настільки світла, що знову і знову, відмотуючи плівку пам’яті в голові, я не змогла згадати про нього нічого, крім хорошого: смішних безглуздих жартів, веселих моментів, підбадьорюючих слів, філософських дискусій, духовних і патріотичних принципів. Постійний гумор, вміння надихнути промовою, нескінченний оптимізм і душевна харизма – ось ключові складові того образу, який після нього залишився. Думаю, не в мене одної. Він загинув, вірячи в ті високі ідеали та ідеї, заради яких продовжував їздити на фронт і воювати. Це буде розповідати дружина трирічній доньці Наді, яка продовжує запитувати про тата. Що тепер їй відповідати?» 

«Я сам володар власного життя»

Андрій встиг написати багато поезій. Мама Тетяна Витвицька показує кіпу аркушів, списаних віршами – і українською, і польською мовами. Один із побратимів обіцяв, що видасть збірку. Жінка дає прочитати вірш «Вовк», каже, син начебто про себе писав.

«Я одинокий, злий і вільний. Я сам володар власного життя. В пориві злості божевільний, і несвідомий болі каяття. Я шрамів від капканів не боюся, і не боюся лаю злих собак, у очі смерті тільки посміхнуся, оскал зубів – не посмішка невдах. В очах горить вогонь святої волі, я втратив всіх, заради кого жив, у пащі присмак соленої крові, моєї крові й крові ворогів. Ви можете мене загнати псами, ви можете стріляти досхочу, та я втечу кривавими слідами, як не по полю, то душею утечу…»

Андрій ріс без батька, хлопчину виховували самі жінки: мама, бабця і тітка. Сім’я ходила до костелу Христа Царя, Андрій там навіть прислуговував біля вівтаря, до речі, сам захотів. Мама взагалі ніколи ні до чого його не змушувала, виховуючи в дитині внутрішню свободу.

Вчитися хлопчик пішов у школу, де навчання в молодших класах було польською мовою. Бо в тому закладі якраз вчили за новими і демократичними методиками викладання – такими, які лише тепер впроваджують у новій українській школі.

«Андрій був страшним непосидюхом, а говорив так багато, що в мене аж голова робилася квадратна, – сміється мама. – Він дуже гарно декламував вірші, виступав на різних дійствах, щороку отримував купу дипломів. Це був хлопчик, який уже змалку вмів будь-що швиденько організувати і вирішити будь-яке питання, або, як він сам казав, розрулити». 

Боялись, як вогню

Ніхто навіть подумати не міг удома, що Андрій захоче піти вчитися на священника. Хоча він з чотирьох рочків щотижня ходив до костелу, був навіть такий період, коли хлопчина не пропустив жодного дня. Мама лиш за одне переживала: як вона буде без внуків.

На п’ятому році навчання в духовній семінарії Андрій вирішив, що священниче життя – це не його шлях, хлопець дуже хотів мати дружину і діточок. Мріяв одружитися раз і на все життя.

На початках перебивався різними підробітками. Писав вірші. Ходив на побачення – надолужував те, чого не мав у семінарії. А потім був Майдан. Спершу Андрій негативно сприймав те, що там коїлося. Аж поки не «побили дітей».

Саме на Майдані хлопець зустрів свою майбутню дружину Олександру – громадську активістку зі столиці. Познайомилися на її день народження. «Не помітити Андрія було просто нереально, – сміється дівчина. – Він уже тоді був легендарним командиром загону, якого всі боялись, як вогню. Всіх лякали страшним Спікером і його заступником Фашистом». 

Коли Андрія поранили, вона йому і перев’язки робила, і лікувала. Вже через десять днів після знайомства вони освідчилися одне одному. А вінчав пару капелан у зоні АТО.

Загинув першим

Андрій умів командувати, саме він фактично створив загін «Черепахи» під час Майдану. У тому ж складі хлопці поїхали на війну. З-поміж них Витвицький загинув першим.  

Андрій узяв позивний Спікер, його ще в семінарії так кликали. Бо вмів добре говорити і торкати своїм словом людські серця. А на війні в хлопця проявився ще один талант: міг на слух визначати, що саме стріляє.

Євген Добровинський із позивним Німець каже, що Андрій мав рідкісний талант бачити в кожній людині те найкраще, що вона в собі носить. Тому навколо Спікера завжди юрмилися люди, його душевне тепло дуже притягувало.

«Спікер постійно був живим. Розумієте, про що я? – говорить Микола Мельник із позивним Фріц. – Біля нього так само хотілося жити на повну».

Побратими також згадують, що Андрій полюбляв потеревенити на філософські теми: в чому промисел Божий кожної події, що буде після війни…

Перший раз, коли хлопець приїхав додому у відпустку, то засинав лише з гранатою під ліжком. У місто не виходив без ножа. А потім то все перейшло – заспокоївся. 

Незадовго до загибелі, якраз на католицьке Різдво, Спікер написав на своїй сторінці в соцмережі: «Повечеряв. Збираюсь у костел. А в голові з самого ранку «Сумний Святий вечір в 46-му році…» Будьте розумні і пам’ятайте про суть новорічних свят, а не совєйську пропаганду, про дєда мороза, мандарінкі і куранти… Христос ся рождає. Йду помолюсь за померлих побратимів, хай їм там з Новонародженим буде краще, ніж було тут…»

Тато живе на хмаринці

На похороні були понад 20 священників – друзі-семінаристи. Одна монахиня навіть сказала потім мамі, що ще такого королівського похорону не бачила.

Вже два роки дружина Олександра не може добитися, аби чоловіка визнали учасником бойових дій та присвоїли дитині і свекрусі статус члена сім’ї загиблого. Й досі не прописаний відповідний механізм, ту кіпу документів, яку вимагають, просто неможливо зібрати. Олександра не опускає руки і продовжує свою боротьбу, вона знає, що, швидше за все, Андрію б це не сподобалося, він би сказав, що ішов воювати не заради «папірця». Однак тепер виходить, що Спікера взагалі не було на передовій і загинув він незрозуміло де.

донечка Надійка

Донечка Надійка – татова копія. Така ж бунтівна і непосидюча, робить лише так, як задумала. Дівчинка вже знає, що її тато – захисник, якого на війні вбили кацапи. А кацапи – це вороги. Малечу так дідусь навчив. Надійка також знає, що тато тепер живе на хмаринці.

Незадовго до загибелі Спікер написав пост на своїй сторінці в соцмережі: «Не чекайте месій. Робіть щось. Міняйте своє життя самі, не чекайте месію, а ми вам допоможемо. Шлях є, мета є, як пройти є, порадників купа є, глобального результату нема…»

Наталя МОСТОВА

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!