Сьогодні Україна святкує 160-у річницю з дня народження Івана Франка. Немає ні в українській, ні у світовій літературі рівносильної постаті. Іван Франко володів 15-ма мовами, займався різними видами творчої діяльності. Його працездатності немає пояснень. Його твори не втратили актуальність й у ХХІ столітті, а молодь по-своєму трансформує лірику Каменяра у музику.

Феномен Івана Франка навряд чи вдасться збагнути комусь до кінця. Книги, сказати б, не читав, а поглинав. І пам’ять мав ідеальну. Лекцію з історії, прослухану в гімназії, зміг відтворити – без усяких записів – майже слово в слово. За порівняно недовгий вік (прожив 60 років) написав близько 6000 різних творів п’ятьма мовами: українською, польською, німецькою, російською, болгарською.

Загальний обсяг творчості письменника становить понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами з’явилося понад 600 видань, загальним накладом 20 мільйонів примірників, у т.ч. більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Він був одним із перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею.

Я не одержав майже ніякого виховання. Не знав і батьківської ласки. Чужий та одинокий поміж чужих людей. Я не мав товариства, не знав нічого, крім книг.

Людська краса – чи то чоловіків, чи то жінок – завжди робить на мене дуже сильне враження. Не раз цілими годинами броджу по місту, щоб тільки надивитися на обличчя хороших людей.

Виховали мене звичні в Галичині речі: селянське походження, утиски, крихта знань і досвіду, які я здобув важкою працею. На українців також ніхто не мусив мене напускати, бо як українець і письменник я не переставав ніколи мати зв’язки ні з народом, ні з українською інтелігенцією.

Мій ідеал – це жінка в повному значенні цього слова. ­Жінка-чоловік, мисляча, розумна, чесна і переконана. До того ідеалу треба ще додати жінку люблячу, гарячу, сердечну, щиру.

Це було в суботу перед Зеленими святами. Рано сидів я у школі, і на мене напала страшна, ненатуральна, шалена веселість. Я сміявся без упину від 8-ї до 12-ї години. Прийшовши на станцію в Дрогобич, почув, що мама вмирає, і побіг піхотою до Нагуєвич. Був дощ, я був голодний. Прибіг пополудні, мокрий до нитки, і застав маму конаючу. Вітчим сидів під вікном і чесав вовну. Я став коло постелі, не говорячи ані слова – тільки дрижав. Ані сльозинки не впало з моїх очей. Мама не могла говорити, тільки дивилася пильно на мене. Як виглядало моє лице, не знаю. Наступного дня вранці мама померла. Вночі, коли я спав, вона ще говорила з іншою жінкою. І та жінка передала мені слова небіжчиці: “Боже-боже, мій Іванцьо прибіг з Дрогобичьи, став коло мене і так сі чогось гнівно на мене дивив, так гнівно, що Господи! Що я йому зробила злого?”

Німецька мова – то для мене модний фрак, котрим хизується не раз і такий штуцер, котрому по кишенях вітер свище. Натомість українська мова – то для мене такий любий домашній убір, в котрім всякий показується іншому таким, яким є. Українська мова – то мова мого серця.

Відчуваю себе насамперед українцем, а потім радикалом.

Ніщо так не деморалізує людину, як похвала її ­красі. Саме похвала, котру вона не заслужила ані працею, ані знанням – нічим.

Хороші ми, люди! Коли йдеться про те, щоб іншому зробити яку-небудь, хоча б невелику, приємність, то у нас з’являється тисяча якихось перешкод, обставин, чортзна-чого. А коли йдеться про те, щоб нам хтось зробив щось добре, то не терпимося, ходимо, мов приголомшені, чекаємо. Ще й готові гніватись, коли добро запізнюється.

Розумію любов не як мету, а як окрасу життя. Не як хліб, а як масло, котрим той хліб помащено, щоб гладкіше йшло. Втім, може бути, що я помиляюся.

Як би я хотів, щоб можна було весь вік вірно любитися платонічною любов’ю. Може, інші й можуть так жити – я по собі знаю, що не можу. Платонічна любов швидко надокучить. Не вистачає їй того, чого конче вимагає розумна, правдива любов – зміни, яку приносить спільне життя, спільна боротьба за своє переконання, за своє існування. Такого життя з коханою особою я бажаю. Воно зможе розвинути любов правдиву, зможе платонічну любов зробити реальною, сильною, зробити її елементом життя – таким конечним, як хліб або повітря. Сила никне, жар молодості гасне, гаряча кров стигне поволі серед вічного безплідного бажання. Найкращі роки минають. Роки, коли чоловік здатен найживіше чути і любити.

Обстрижені панни не раз – коли й в усьому іншому гарні – мені подобалися більше, ніж косматі.

Жінка, яка думає серйозно, працює серйозно над своєю просвітою, трудиться для інших, цікавиться усім, що високе і красиве, всіма визвольними ідеями, які турбують сучасних людей, і старається з власної волі підлаштовувати своє життя під них, тобто жити власною працею, не стаючи нікому тягарем, і думати власною головою – така жінка є для мене емансипованою, тобто вільною. Навіть якщо вона при цьому сигарет не курить, кіс не обстригає, з чоловіками не п’є і попід боки не водиться.

Не маю щастя до жінок віддавна і не буду мати його ніколи. Все через мою невправність. Заговорю до них серйозно – знуджу, а почну жартувати – то так, як ведмідь, і вражу.

З теперішньою моєю жінкою одружився без любові, а виключно з доктрини, що треба одружитися з українкою, і то освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір не був архіблискучий. Маючи іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати чогось більшого. Ну та дарма, судженої конем не об’їдеш.

Я принциповий ворог усяких компліментів і ворог тих, що говорять компліменти.

Талант – це більша нервова властивість на певні враження, більша здібність затримувати ці враження і викликати їх заново. Отже, талант – це темперамент. Треба передусім уміти спостерігати за життям, бачити більше і живіше, ніж інші – а відтак уміти відживити і впорядкувати ті враження на па­пері. Перший пункт набагато важливіший від другого. Хто ясно бачить і живо чує певне враження, той швидше знайде спосіб його відповідно виразити.

Знаю багато поетів, у яких чуття було розвинуте так надмірно, що врешті затьмарило їм розум і завело в дім божевільних. Жінки-поетки такої мені досі не доводилося знати.

Хвилини щастя такі рідкісні в кожному житті, а особливо в моєму. Всіх їх можу перелічити на руках. Не раз мав би охоту проклясти все те життя і всю його поезію вкупі з його поганою прозою, якби не знав, що тисячам-тисячам те життя дає саму прозу, і то у сто разів гіршу від моєї.

Я до танцю – як віл до карети.

Економічний стан народу – це головна підстава його життя, розвитку, поступу. Коли економічний стан поганий, то всі розмови про поступ, науку – пуста балаканина.

Те, що люди зазвичай називають розвагами, мене більше втомлює, мучить і денервує, аніж літературна робота. З другого боку, літературна робота йде мені досить легко. Не через талант, котрий зовсім не такий великий, а радше через вправність. Ненастанно пишучи від четвертого класу гімназії, я вже вклався у те писання, як віл у ярмо. Форма не робить мені труднощів, зате саме творення, композиція вартує дуже багато, вимагає важкої внутрішньої праці. Саме через це дуже часто посеред роботи опускаються руки. Думка стає, мов глиняна, і ані руш далі. Тоді, особливо літом, бувають такі часи, що я цілий тиждень не беруся до пера.

Якби не робота, я б давно пропав серед тих повинностей, які мені ласкава доля насилала й насилає.

Не люблю українців. Так мало серед них знайшов справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що не знаю, за що мав би їх любити, інформує канал 24.

Це правда, що я роблю трохи більше від тих людей, що нічого або майже нічого не роблять. Але того не достатньо.

Діти Франка, троє синів – Андрій, Петро і Тарас, а також дочка Ганна, були непосидючі, гамірні. Вони завжди голосно бавилися, постійно вигадували якісь нові каверзи. Наприклад, поливали перехожих водою з балкона або гатили цвяхи в дошки. До цього всього гармидеру додайте справжній зоопарк, який панував в оселі Франків, повідомляє uamodna.com.

Іван Якович працював, а в оселі, де товклося восьмеро дітей. Десь з-під дивана вилазила черепаха, хатою ходив бузько зі зламаним крилом, а долівкою плигали жаби, яких хлопчаки спіймали для того, щоб нагодувати бузька. А в кутках іще й морські свинки хрумали капусту. І в цьому всьому Франко, тримаючи дітей на руках, навіть якось умудрявся писати свої геніальні твори.

Сам письменник дуже любив тварин. У підвалі свого особняка на вул. Понінського Франко тримав кроликів, але найбільше любив собак, яких у нього було кілька. Франкові собаки манерами не вирізнялися і любили гавкати тоді, коли їм заманеться.

Відомий сусід Франка, Михайло Грушевський, неодноразово скаржився письменнику на його невихованих домашніх улюбленців, які не давали ночами поважному професору ані спати, ані працювати. Часто, як згадує донька поета, їхня оселя нагадувала “звірячу клініку” з покаліченими тваринами, яких Франки підбирали на вулиці і лікували вдома.

Довідка

Іван ФРАНКО народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі – тепер Дрогобицького району Львівщини. Тоді це була територія Австрійської імперії, згодом – Австро-Угорської. Батько Яків – коваль, мати Марія походила із зубожілого шляхетського роду Кульчицьких. Батько помер, коли Іванові було 9 років, за шість років пішла з життя мати. Франка виховували вітчим і мачуха. Закінчив гімназію імені Франца Йосифа І у Дрогобичі. 1875-го став студентом філософського факультету Львівського університету імені Франца І. За участь у таємному соціалістичному гуртку двічі заарештовували й виганяли з університету. 1893-го у Віденському університеті здобув ступінь доктора філософії. Тема дисертації – ”Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія”. Редагував часописи ”Зоря”, ”Життя і слово”, ”Літературно-­науковий вісник”. 10 років працював оглядачем у польськомовній газеті Kurjer Lwowski. 1890-го заснував Русько-українську радикальну партію. 1899-го залишив її і створив Українську національно-демократичну партію. Тричі безуспішно балотувався до парламенту. Видав збірки поезій ”З вершин і низин”, ”Зів’яле листя”, ”Мій ізмарагд”, Semper Tio. Найвідоміші прозові твори – повісті Boa constrictor і ”Захар Беркут”, роман ”Борислав сміється”. Перекладав із 14 мов, збирав фольклор, писав літературно-­критичні статті. 1915 року священик Йосип Застирець висунув Франка на здобуття Нобелівської премії з літератури. Його лист надійшов до комітету із запіз­ненням. 1886-го одружився з Ольгою Хоружинською – родом із Харківщини. Мали синів Андрія, Тараса й Петра і доньку Анну. Жили у Львові, спершу в орендованих квартирах. Потім у власному будинку на вулиці Святої Софії – тепер вулиця Івана Франка. У вільний час любив збирати гриби й ловити рибу руками. В останні роки тяжко хворів – відмовили руки, страждав на галюцинації. Помер 28 травня 1916-го у Львові. Перед смертю відмовився сповідатися. Похований на Личаківському цвинтарі. Ім’ям Івана Франка названі вулиці в Україні, Росії, Казахстані, Канаді, селище Яворівського району Львівщини та обласний центр.

Нагадаємо, У Франківську на стіні будинку з’явиться портрет Каменяра.