Фототерапія: по обидва боки об’єктива

Пам’ятаю ці тези приблизно так: у житті кожної жінки є дві найважливіші фігури – перукар та фотограф. Якщо тобі погано – зроби нову зачіску або фотосесію. Терапевтичний ефект начебто гарантовано. 

Наталія Голомідова

А що відбувається насправді? За яких умов фотосесія стає терапією? Чи може досвід фотографування бути травматичним? Що відчувають у процесі зйомки обидва її учасники – модель та фотограф? Чи може модель зцілити фотографа?  Розмірковуємо про це із фотографкою Мар’яною Сурмачевською – після того, як обидві розплакались у процесі фотосесії по обидва боки об’єктива.

Мій досвід фотосесій невеликий, бо усі попередні спроби я пережила як невдалі. Замкнулася надовго. Останніми роками полюбила робити селфі, бо хто ж мене знає і сфотографує краще, ніж я сама? Звісно, маю кілька гарних знимок, які зробили мої друзі чи знайомі, але це були випадкові, спонтанні фото, а не справжня фотосесія. Розчарування – ось що я відчувала, не маючи власного крутого професійного фотопортрета, не знайшовши «свого» фотографа, якому би захотілося довіритися і перед яким я би змогла розкритися.

Я страшенно хотіла подивитися на власну красу саме зараз – після тривалої роботи над собою у психотерапії, коли я приймаю і люблю усіх своїх ангелів і чортів, коли кайфую від доволі недавно віднайденого призначення – зцілювати за допомогою психотерапії. Словом, коли пишаюся собою, але разом з тим ще маю сумніви і страхи на початку цілком нового шляху.

На той момент, як Мар’яна Сурмачевська запропонувала у Фейсбуці усім охочим поспілкуватися і пофотографуватися в одній із франківських кав’ярень, ми були знайомі лише віртуально. Я з цікавістю стежила за її дописами, сповненими глибоких роздумів про життя та про неї саму, розуміючи, що фотограф, який говорить – це радше виняток. Я відчула, що ми з Мар’яною на схожих глибинах, вона – з тих «своїх».

Як це працює

«Свої» – це передовсім ті, які приймають, не критикують, не знецінюють, діляться теплом і радістю – люблять просто так. Ми би мали отримати ці беззаперечні любов і прийняття від батьків, але вийшло так, як вийшло. Впродовж життя усі живі істоти прагнуть донаповнити свій резервуар любові різними способами, а фотосесія чи нова зачіска – одні з них.

Крута фотосесія, яку можна показати іншим, може скупати модель у морі захоплення й компліментів, наповнивши той резервуар. Але перукар і фотограф можуть як оживити жінку, так і добити її самооцінку, якщо вона була низька. Жінки, які люблять себе, невдалу стрижку чи фотографію переживуть спокійно або навіть зуміють посміятися. Якщо із самооцінкою проблеми, будь-яке переживання себе некрасивою і непотрібною травмуватиме. Травматичними можуть бути не лише фото чи стрижка, але й процес спілкування з майстрами, якщо вони підколюють, глузують, критикують чи відверто домінують, не реагуючи на потреби і зауваження.

Якщо ви обожнюєте фотосесії і часто викладаєте свої фото у соцмережах, очікуючи на лайки, зверніть увагу на свої почуття при цьому. Наскільки важливою є для вас оцінка інших? Чи відчуваєте ви себе красивою і цінною без схвалення інших людей, чи, навпаки, страждаєте без лайків?

Фототерапія: мій досвід

Щойно Мар’яна почала знимкувати, як я втратила контроль над моментом і поринула у спогади. Мій травматичний досвід прокручувався, як у кіно – ось я невпевнена в собі старшокласниця, мені скоро 16 і знайомий фотограф пропонує «круту фотосесію», першу у моєму житті. Я не маю ніякого досвіду фотографування, тож легко погоджуюсь на прохання вдягти якийсь відвертий одяг, зробити яскравий макіяж і крізь спущені на ніс окуляри сексуально дивитись в об’єктив у образі вчительки-спокусниці.

Фотограф захоплено клацає, підказуючи, як зробити позу чи жест ще більш сексуальними, я ведуся, переживаючи радість – мною захоплюються! Однак усі ті кілька десятків фото мені потім бридкі. Хто це на них? Я не пізнаю себе. Так, там сексуальна молода дівчина, це – я, я це бачу, але чому я бачу тільки це? Де решта історій про мене? Я ж не таку фотосесію хотіла, чому я на це повелася? Я ж хотіла побачити комплексний образ себе, де сексуальність нехай би була присутня, але як один із багатьох штрихів, не єдиний.

Майже усі наступні пропозиції зробити мені фотосесію від різних фотографів-чоловіків були схожими: намалюю тобі губки, вдягнемо тобі міні-спідничку і каблучки, будеш така «красіва», казали вони. А я вже відчувала, як з моєю допомогою вони лікуватимуть свої невдалі стосунки з жінками, своє травмоване его, хоч натрохи підживлюючись моєю енергією. Мій невпевнений у собі підліток засвоїв тоді урок: я нікому не потрібна такою, як я є, я – некрасива, якщо не підкреслюю сексуальність.

Були й інші фотосесії, але під час них я не відчувала жодного живого контакту з фотографами, жодного справжнього зацікавлення, якесь тупе механічне знимкування – результати також були бездушні.

У присутності Мар’яни я відчула інтерес і повагу, дозвіл бути собою і поводитись так, як я сама в цей момент відчуваю, прийняття мене такою, якою я була тоді, з цим своїм травматичним кіно із минулого, зі своїм болем, спочатку відкритою, а вже за мить – зануреною у себе, аж поки кіно не  скінчилося й не виступили сльози звільнення. Цікаво, у який момент вона зробила ті фото, які я зараз переживаю як найкращі у моєму житті? Я нарешті бачу на них себе. Мені подобається моя краса.

Фотограф говорить

Мар’яна Сурмачевська: «Я не люблю слово «модель», не називаю так людей, яких фотографую, хоча зрідка доводиться. Перед моїм об’єктивом – люди, завжди індивідуальності. Принаймні я їх бачу такими, хоча часто самі ж люди заперечують свою неповторність або вважають її недоліком. Та я мовчу, злегка підкреслюю особливості зовнішності й не тільки словами у процесі зйомки, а потім це видно й на фото. Людині, яка себе не приймає, не допомагають ні тисячі правдивих компліментів, ні підтвердження краси на знімках.

Мар’яна Сурмачевська

Тепер я знаю: неприйняття себе на знімку – це не моє недопрацювання як фотографа, це свідчення того, що людина себе не приймає. Немає некрасивих людей, за 11 років із фотокамерою я впевнено про це кажу, бо крізь зовнішнє увесь цей час досліджую внутрішнє – саме його бачу і зображаю. Неукладене волосся, несвіжий манікюр – для мене це деталі, їх не видно на моїх знімках. Але якщо людина акцентує увагу на цьому, то шкода, що вона не бачить на знімку себе. Це питання не до мене, а до психолога. Хоча те, що я роблю – це один з інструментів самопізнання та зцілення.

Так от, одного похмурого дня на серію зйомок-знайомств, які ми з товаришкою Іриною Полатайко започаткували і назвали photoНеділки, прийшла цікава дівчина. Настрій у Наталі був не дуже. У дівчат таке буває, тож я вислухала суть її незадоволення і подумала – класно, люблю складних людей або тих, які говорять правду.

Наталя одразу заговорила про особистість фотографа. «Та що я чую?» – подумала я. Для багатьох людей фотограф – це не особистість, а майже неук із камерою, якому її купили батьки, він нічого не робить, лише натискає кнопку. Радію, що серед мого оточення таких людей немає, а якщо є, то свою думку вони тримають при собі.

Усі 11 років, відколи я пірнула у світ фотографії, я показую, а довший час ще й доводила, що фотограф  – це особистість. Не уявляю свого життя без кнопки пуску затвора. Бо за одну тисячну секунди, а то й менше вдається витягти те, що знає лише людина перед об’єктивом, а деколи я бачу те, чого вона не бачить і не знає про себе сама.

Того прохолодного понеділка у невеличкому затишному кафе без особливої підготовки і занурень відбулось дещо більше, аніж звичайна фотозйомка. Хочеться описати, що саме, але важко підібрати правильні слова. Як між закоханими пролітає іскра, про яку знають тільки вони, так між фотографом і людиною перед об’єктивом може відбутись щось інтимне, відкритись сокровенне, відоме тільки їм, яке захочеться притримати у собі. В кінці зйомки я заплакала. Що то були за сльози і чиї?.. Це було потрібно нам обом.

Фототерапія – це не проста зйомка, це складна комплексна робота, з підготовкою. Людина звертається до мене з певним запитом (проблемою), і через візуалізацію відбувається зцілення. Я веду зйомку так, що в кінці людина відчуває феєрверк від звільнених емоцій. Готові знімки – це підтвердження того, що людина перейшла на новий рівень, відпустивши старе.

Не знаю, що відчуває під час фотозйомки інший фотограф, а що відчуваю я….хех… При «моделі» я раніше не плакала ніколи. Та от, все буває вперше. Мої сльози в таких випадках – це очищення після того, як я пропускаю людину крізь себе. На звичайних фотозйомках я ставлю умовну межу і цього немає, та й не всім потрібно відкриватись. На фототерапії – ми з людиною обоє голі. І що я відчуваю? Спробуйте уявити!

Чи терапевтуюсь я під час таких «відкритих» зйомок ? Ні. Я росту. Внутрішньо. А терапевтуюсь і по-іншому, також – у психолога. Раніше після таких зйомок доводилось не раз звертатись до психолога, мені боліло несприйняття людини себе на знімках. Насправді то був не мій біль, але дякуючи цим жінкам я сама зцілилась із професійною допомогою. Тому тепер не реагую.

Для мене кожна людина – книжка, і в процесі зйомки я її «читаю». Я оминаю факти з її життя, бо я не екстрасенс, я читаю її емоції. Мені хочеться писати через фотографію ще більше унікальних книг, я хочу, щоб ці книги читали інші люди, самі «моделі» знаходили нове поміж рядків. Ось що для мене фотопортрет. Ось що для мене фотографія. Я не уявляю свого життя без цих процесів! Це справжня магія, яку важко описати словами, про це знаю тільки я і людина, яка захотіла відкритись, дала дозвіл мені увійти в її простір.

Фотозйомка – це інтимний процес. Раніше на фототерапії не мав бути присутній ніхто, окрім нас двох. Тепер я вмію тримати цей зв’язок навіть на стадіоні серед футбольного матчу.

Знаєте, я чула безліч щирих відгуків і подяк за свою роботу, я бачила сльози, не раз отримувала подарунки (не тільки гроші), та жодна людина жодного разу не поцікавилась, що відчуваю при цьому я. Наталя перша серед тисячі людей, які були перед моїм фотооб’єктивом, поцікавилась: «Що відчуває при цьому фотограф?» Дякую, Наталю.

Прочитавши багато унікальних книг-жінок, я справді знаю, чого хоче жінка. Жінка хоче краси. Вона хоче побільше краси довкола. Вона її заслуговує. Вона сама краса, чи не основна окраса світу. Жінка хоче радості. Їй вона необхідна, щоб нею потім ділитись. Жінка хоче тепла. Бо знаєте, часом буває холодно і в теплу пору».

Наталія ГОЛОМІДОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!