Галицький патріотизм

Галицький патріотизм – явище цікаве і досі маловивчене. Як гарно та сильно галичани святкують державні свята, як-от День захисника України, так само сильно їм часом на тих захисників начхати. Мова, звісно, не про всіх галичан, а лише про їх частину, на жаль, добрячу, яка своїм поводженням то тут, то там виказує саме таку позицію. Принаймні такий висновок я зробила після одного випадку, що стався зі мною нещодавно.

А все було так. Одного погожого божого ранку стояла я собі в черзі у стінах паспортного столу міста Коломиї з наміром подати документи на той проклятущий закордонний біометричний паспорт. Таких, як я, там було багато. І от стоїмо ми собі тихенько, кожен про своє міркуємо, аж підходить до нас молодий чоловік із посвідченням учасника бойових дій і не просто каже, а просить присутніх пропустити його без черги. Нагадую, що учасники АТО мають законне право йти в таких установах позачергово. Більшість людей мовчки кивнули, але серед них, точніше серед нас, знайшовся один «порєдний» вуйко, який звернувся до учасника АТО з такими словами: “А то відколи на Донбасі закордонного паспорта треба?” Вуйко якось знущально заусміхався, повернувшись до решти людей, явно впевнений у тому, що його підтримають. Люд же мовчав. “Наглість – друге щастя, та?” – не відставав від молодого чоловіка вуйко. Військовий виявився на диво спокійним, він лише опускав голову, коли той вуйо говорив до нього, і нічого не відповідав. Я водночас і поважала, і злилась на нього за той дивовижний спокій. Бо в самої всередині, може, ще не кипіло, але вже добряче підігрівалося. І ось відчинилися двері, з кабінету вийшла жінка, і військовий зайшов всередину. «Ото наглість, – завів далі своє вуйко. – То вже тепер на Донбасі заграничних паспортів треба». Говорив до натовпу так, наче то він не про українського військового говорить, а про українського депутата, бо лише тут можна розраховувати на всезагальну нелюбов до такої персони. Я дивилася на вуйка, на його вдоволене, гладко вибрите обличчя, на його черевце, що нависло над штанами, на його сорочечку якогось ніжного, тепер уже не згадаю, чи то рожевого, чи салатового кольору, і мені ставало страшно – страшно не тому, що він говорить такі дикі, безсовісні речі, а тому, що досі ніхто з усіх присутніх нічого йому на те не відповів.

«А ви там були?» – різко і голосніше, ніж на те сподівалася, запитала я. «Що?» – перепитав, досі посміхаючись, вуйко, бо ще поки що не допетрав сенсу моїх слів. «Ви там були?» – повторила я своє запитання, відчуваючи, як всередині все-таки почало кипіти. «Де?» – перепитав тупувато вуйко, його посмішка почала в’янути. «Ви були на Донбасі, що знаєте, що там не треба закордонного паспорта?» – запитала я. «Був», – уже без посмішки, але ще виклично відповів він. «Якби ви там були, то мали б таке саме посвідчення і йшли зараз без черги», – уже майже кричала я. Зараз я розумію, що так голосно говорити у публічних місцях не дуже правильно, але тоді мені це здавалося логічним. Вуйко вже давно не посміхався, лише повторював, чи то мені, чи то собі: «Був, був». Він дивився кудись вдалечінь, понад голови людей, я ж щось кричала про те, як добре лежати вдома на дивані, дивитися новини по телевізору, а потім комусь розказувати про Донбас. Я кричала ще щось, але вже не пам’ятаю, що. Пам’ятаю лиш, що стало мені дуже жарко і я тремтячими руками махала собі під носом копіями паспорта у файлі, наче віялом. Вуйко потрошки позадкував і сховався за стіною, що вела в коридор. І – о диво! – тут до мене заговорила жінка, яка сиділа на лавці поруч. Вона взялася захищати! Захищати!! Але не військового і навіть не мене, вона хотіла захистити вуйка, «порєдного» безневинного вуйка. «А ви там були, пані?» – запитала, навіть не глянувши на мене. «Була, і не раз» – відповіла я і не збрехала, бо багато разів чула обстріли, говорячи з чоловіком по телефону, зі своїм чоловіком, який був на нульовій лінії десять місяців, бо пам’ятаю час, коли робила все можливе і неможливе, щоб допомогти хоч чимось, щоб передати на той же Донбас нашим хлопцям найбільш необхідне. Весь той час я була там подумки, весь той час я хотіла вірити, що все це було не даремно, я і зараз змушую себе так думати. А сьогодні цей вуйко вирішив звести все нанівець. Напевно, я відповіла переконливо, бо жінка в мене більше про це не перепитувала, зате спитала, чи знаю я, як тепер отримують ті посвідчення, припускала, що, може, той військовий був там тиждень і взяв собі таке посвідчення, я ж того не знаю. Далі заговорив ще один чоловік, і він теж був не на моєму боці. Я знаходила якісь аргументи і відповідала то одній, то другому, а потім раптом прийшла моя черга, і я опинилася в кабінеті. На цьому сцена закінчилася. З кабінету я поспішила надвір, намагаючись не дивитись на жодне з людських облич. Той вуйко, може, і непогана людина, може, навіть має жінку, троє дітей, їздить на заробітки і будує хату, може, навіть ходить до церкви і до клубу на святкування Дня захисника України у вишитій сорочці і каже, що у всьому винні москалі, але невже так важко було пропустити у черзі людину, яка ризикувала своїм життям на війні? І всі ті люди – я й досі не розумію, що означало їхнє мовчання? Що для них означає патріотизм, може, він такий, як і в того вуйка?

Галицький патріотизм – явище цікаве і досі маловивчене. Він добре описаний в теорії, висвітлений на фото у «Фейсбуці», на екранах телевізорів, в усній народній творчості, але важкий до застосування на практиці.