Оце днями в місті була передвеликодня толока. Я не помітила масових гулянь з віниками. Може, тому, що вже надто гарною була того дня погода, і містяни, більшість із яких таки досі ще селяни (ні-ні, жодної дискримінації, просто чи не в кожного іванофранківця як не дача, то «село», де садяться бараболі), вирішили «потолочитись» на власних городах чи втекти десь за місто з дітьми, замість того, щоб махати мітлами на номенклатурному суботнику.

Така собі трансформація радянських культмасових заходів на християнсько-патріотичний лад. Даруйте, але чомусь, саме так воно мені сприймається. Хоч ідея прибрати усім разом місто до свят, звісно, добра.

Чому воно мені так відгукується? Може, через усюдисуще білення всього, до чого лиш може дотягтися невтомна рука якогось завгоспа з квачем, вмоченим у вапно?

З року в рік одне й те ж… І, попри запевнення міської влади, що комунальні служби вапняною побілкою не займаються, скрізь по місту виблискують удаваною ошатністю стовпи і дерева, бордюри і паркани, каналізаційні люки і навіть пеньки. Так-так. На вулиці Коновальця, навпроти обласної дитячої лікарні, поміж по коліна побіленими парасольковими кленами стирчить з землі пеньок, старанно виквацяний вапном. Повапнували навіть бідолашну сосну і кілька берізок.

Ні, от серйозно, невже люди дійсно думають, що, вкривши зарослий або пощерблений бордюр тонким шаром вапна, який протримається, залежно від погоди, від кількох днів до кількох тижнів, вони дійсно наводять красу? Невже справді вважають, що, заллявши поверх болота і бруду кілька літрів вапняної бовтанки, створять відчуття святковості й оновлення? Що це, самонавіювання добробуту чи ілюзія бурхливої діяльності? Чи данина традиціям, які волочаться за нами, мов надламаний хвіст, яким уже й не пометляєш, але й не відірвеш?..

Важко знайти більш нераціональний спосіб витрачання трудоднів (чи людино-годин). Інакше кажучи, ресурсу. І річ навіть не в грошах – скільки там те вапно коштує? Річ у підході. Адже це абсолютно безглузде гаяння часу і зусиль. Хіба вони у нас геть нічого не коштують?!

А таки нічого. Адже де вона, ота погодинна оплата праці? Втім, чи вміємо ми працювати погодинно? З нашими перекурами-перекусами-перепоями… Навряд чи.

Нас запевняють, що та вапняна художність – то винятково ініціатива керівників підприємств, установ чи організацій, але аж ніяк не необхідність і не вимога. Дійсно так. Але найцікавіше інше. Ви зауважували, де найчастіше все ще білять бордюри і все решта? Бо я вже кілька останніх років спостерігаю за тим, і тенденція мене не тішить…

Так от, найбільше вапняно-благоустрійних робіт на територіях, прилеглих до шкіл та дитячих садочків, лікарень та поліклінік, а ще – залізниці та кількох великих підприємств, які поки що ще залишилися у нашому місті. І мені від цього якось лячно. Невже там так міцно засів совок?

«От у Радянському Союзі було добре! Всі люди виходили на суботник і прибирали свої двори! Треба взяти все краще від Союзу і принести у наші дні!» – пафосно вигукує одна з сусідок у моєму дворі і скрушно зітхає, обдивляючись невибілений цього року бордюр та стовбури дерев. Найбільше її, здається, засмучує бетонний стовп, такий первозданно сірий, поцяцькований лише клаптями чиєїсь напівобдертої реклами.

Маю вам сказати, що наш двір на диво чистий. Я щоранку бачу, як двірничка старанно мете його і збирає сміття. Щоправда, вже до обіду він знову закиданий, хоч і є декілька урн, і до смітників не так далеко. Але то вже проблема геть не в поганих стараннях нашої двірнички… І взагалі, то все Путін.

А з «тих» часів варто гнати абсолютно усе! Ми 25 років думали: «А може, не варто?», «Дєди воєвалі…» і все таке. Тепер Україна потопає в крові…

Гнати. Поганою мітлою гнати совок з голів, душ, сердець, з вулиць і шкіл, з лікарень і магазинів, з підприємств і владних коридорів. Бо то від лукавого. То – зло.

Якщо й було щось у «тих» часах позитивного, то воно залите кров’ю – простих селян, інтеліґенції, заморених голодом дітей, замордованих по тюрмах митців, замерзлих по дорозі на Сибіри. Усе те добро, прикрите «построєнієм комунізма», загорнуте у «красноє знамя побєди і піонєрскій галстук». Усе те, що роками вбивало у нас національну самоідентифікацію, самодостатність, самоцінність!

Що було доброго? Квартира від «государства» чи черга за маслом? «Югославська мебель» у розстрочку чи хлібина, пронесена через прохідну заводу?

От не ображайтесь на мене, панове, та в моїй свідомості кожен, хто шкодує за «врємєнамі билимі», зраджує те, за що гинуть сьогодні діти України на сході.

Хоч розумію, що ностальгія та скорше не за совдепією, а за молодістю, яка лишилась десь там, у червоних прапорах…