Кохання, породжене війною

Це історії тих, кому війна подарувала шанс знайти одне одного. У них не було довгих залицянь, дорогих подарунків, романтичних мандрівок чи вечер при свічках. Їм не потрібен був увесь цей антураж, аби одразу розпізнати того, хто не зрадить і не полишить у біді, того, з ким хочеться пройти пліч-о-пліч до кінця життя.

Історія перша: Яке їхало, таке здибало

Коли мама «айдарівця» Максима Арехти з Вінниччини почула, що син знайшов собі дівчину, в яку по-справжньому закохався, то зітхнула з полегшенням: «Ну, нарешті хлопчина спам’ятається і повернеться з того жахливого фронту».

Де там! Яке їхало, таке здибало. Мама тоді не знала, що обраницею Максима стала дівчина-воїн із Косівщини Андріана Сусак, яка разом із коханим героїчно пройшла чимало гарячих точок АТО. І навіть до п’ятого місяця вагітності відчайдушна панянка воювала – поки її не демобілізували. Каже, що готова була й далі боронити Батьківщину. А коли поверталася додому – плакала. Поле бою стало її рідною домівкою.

Обоє з самого початку війни познайомилися в штурмовому батальйоні «Айдар». Дівчина спершу займалася в штабі діловодством – з ранку до ночі працювала з паперами, оформляла бійців. Максим постійно тинявся десь поблизу тендітної красуні, але підійти не наважувався.

«Щось таке загадкове було в її очах, що я геть розгубився, – згадує боєць. – У найзапекліший бій ішов без найменшого остраху чи сумніву, а до Андріани навіть заговорити не насмілювався. Сміх та й годі». Зрештою не втримався. Підійшов уточнити якусь дрібницю щодо списків бійців. Хоча насправді все це й так знав напам’ять. Андріана посміхнулася, й відтоді почалося залицяння.

історія перша

Як можна залицятися до панянки у зоні бойових дій? Наприклад, Максим наприкінці весни знайшов для Андріани перші стиглі полуниці. А якось під час бойової операції захопили автівку ворога, де знайшли пляшку вина і дорогі шоколадні цукерки. Тож, повернувшись у штаб, Максим одразу попрямував до Андріани пригощати «сепарськими» смаколиками.

Закохані також розповідають, як вони в АТО святкували День Валентина – з шиком. Накупили у торговому центрі всілякої їжі та зняли номер у готелі, аби просто прийняти душ, випрати речі, смачно повечеряти і спокійно подивитися телевізор. На війні все це рідкісна розкіш.

До речі, пара полюбляла й посперечатися – зазвичай просто на полі бою. «Андріана трохи неслухняна. Рвалася в бій – аби там що, – з усмішкою пригадує Максим. – Кажу їй у моменти небезпеки: «Біжи негайно в бліндаж!» Натомість завжди чув одне й те ж: «А чого я? Давай ти спочатку!»

Познайомити нареченого з батьками вирішила на Святвечір – якраз тоді тато святкував свій день народження. Пара вигадала, що їхній приїзд стане сюрпризом. Максим мав першим зайти до хати, а в руках тримати торт. Але несподіванка мало не довела бідолашного батька до інфаркту. Сім’я якраз вечеряла за святковим столом. Тут відчинилися двері та зайшов незнайомий чоловік у камуфляжі. Звісно, на торт уже ніхто не звернув уваги. Батько подумав, що то принесли трагічну звістку з фронту, що його люба доня… Чоловік умить хапнувся за серце. «Андріано, хутко заходи, бо щось не те коїться», – гукнув Максим. Перше знайомство по сьогодні в родині згадують.

Після демобілізації влітку 2015-го пара осіла у Косівському районі – там, де виросла Андріана. Обвінчалися. «Весілля не святкували, бо в нас щодня – це день пам’яті про котрогось із загиблих побратимів», – пояснює косівчанка.

А нещодавно в рамках проекту «Житло воїнам АТО» дівчині вручили договір на однокімнатну квартиру в Івано-Франківську. Щоправда, будинок ще не зданий в експлуатацію, обіцяли, що до 2018-го мешканці заселяться.

До знайомства з коханою Максим ніколи не бував на Івано-Франківщині. Воїн каже, часто чув, що це край, де буяє патріотичний дух. Тож дуже здивувався, коли, оселившись на Прикарпатті, дізнався, що чимало місцевих батрачать у Росії. А на запитання, чому, багато відповідають щось на кшталт: «Хіба не все одно, кому податки платити?»

Історія друга: Дракон і Диригент

Петро Січко і Катерина Михайлова – теж «айдарівці». Він із Долини, вона із Запоріжжя. Наразі пара мешкає у Львові.

Їхня історія кохання тягнеться ще з медслужби Майдану, там познайомилися, згодом почали зустрічатися, разом прийшли в «Айдар» – на той час лише там жінок пускали на передову. В батальйоні обоє були парамедиками.

На передовій вони завжди були разом. Що вже командир тільки не робив, аби роз’єднати голуб’ят, адже два парамедики в одному відділенні – нонсенс. Однак усі намагання були марними – дивним чином ці двоє все одно щоразу опинялися разом. Зрештою командир «кинув шапку» до землі й змирився. Під час складної спецоперації із розблокування Луганського аеропорту пара постраждала теж разом – обоє отримали травми, контузію.

Вони дуже різні, але саме цим закохані доповнюють одне одного. Катерина – міцний горішок із жорстким характером. Зазвичай спокійна. Поки на хвіст не стануть – тоді краще ховатися. Недарма ж на фронті дівчина заробила собі позивний Дракон.

історія друга

Петро – врівноважений інтелігент із позивним Диригент. Так його охрестили бойові побратими, мовляв, йому пасував би фрак і паличка.

«Лише Петро уміє мене заспокоїти своєю ніжністю», – розповідає Катерина. Додає, що він підкупив її добротою і піклуванням. А чоловік зізнається, що з першого погляду запав на відважну панянку: «Я не міг проґавити таку красуню».

Кажуть, тепер вони залізно впевнені у своїх стосунках: «Якщо ми змогли втриматися разом в умовах бойових дій, то в мирному житті нас вже нічого не злякає».

Катерина і Петро одружилися торік, через два тижні після Дня закоханих. Романтичний чоловік зробив пропозицію руки і серця по-особливому – під час мандрівки Латвією. «Ти добре подумав? Бо ж то на все життя…» – розгублено відповіла зворушена Катерина.

Історія третя: Битва інтелектів

Відчайдушна пара, що не боїться кардинальних змін і кипить сміливими ідеями. Психолог-волонтер Віра Левандівська з Тернополя та боєць батальйону «Донбас» Олександр Назаренко з Харкова покинули звичне життя у великих містах і недавно оселилися в гірському селі Криворівня, що на Верховинщині. До того ж, ще й на особливому місці – на обійсті, де свого часу мешкав видатний український історик і політичний діяч Михайло Грушевський. Поруч – музей, присвячений цій видатній постаті. Обабіч хатини – неймовірної краси велетні-скелі. «Тут навіть сонце світить якось незвичайно», – всміхається Віра.

Таку унікальну місцину обрали випадково, шукаючи в Інтернеті будиночок у Криворівні. Пара запевняє – миттєво відчули, що мир і щастя знайдуть саме тут. Їх обох давно гнітила урбанізація.

Віра і Сашко познайомилися під час одного з реабілітаційних заїздів для воїнів АТО, які організовує «Творча Криївка». Спершу чоловік спілкувався з Вірою як із психологом, а потім – як зі спорідненою душею. Обоє інтелектуали, тому говорили про все на світі: мистецтво, музику, політику, філософію, духовність… Вони й досі обожнюють годинами теревенити на глибокі теми, навіть залюбки сперечаються. «Така собі битва інтелектів», – посміхається боєць.

історія третя

Поки надворі зима, робота над ремонтом будинку чекає до потепління. Адже хата в доволі поганому стані. Однак працьовитого Олександра це не лякає. Планує побудувати двоповерховий дім, де також зможуть зупинятися відпочивальники. Окрім цього, думає облаштувати на подвір’ї майстерню, де б міг працювати з деревом. А Віра як психолог хоче організовувати терапевтичні групи, заняття з якими відбуватимуться на природі. Також обоє допомагають у проведенні реабілітаційних заїздів «Творчої Криївки», яка дислокується в Криворівні.

Відколи оселилися на Верховинщині, пара полюбляє гуляти гірськими стежинами, досліджувати мальовничі краєвиди, фотографувати.

Уже незабаром обвінчаються. Хоча Віра вже була заміжня, але для обох це буде перший шлюб перед Господом.

Цікаво, що на початку їхнього знайомства про кохання навіть не йшлося. Олександр довго не міг наважитися впустити когось у своє життя – клята війна добряче скалічила долю чоловіка. Назаренко подався на фронт ще в червні 2014-го, воював у гарячих точках, а потім був Іловайський котел і полон, де воїн провів чотири місяці.

Але Віра таки достукалася до гарячого серця вояка, який уперто відмовлявся згадувати, що вміє щиро кохати. Згадав. Кохає.

Історія четверта: Солдафон і мисткиня

Він любить готувати для неї їжу і спостерігати, як вона малює. А вона любить його за справжність і мужність.

Боєць Валентин Гонтар і волонтерка Віталіна Маслова познайомилися під час творчої реабілітації на базі «Творчої Криївки», керівником якої і є Віталіна. До речі, рівно два роки тому – якраз за тиждень до Дня закоханих.

Валентин Гонтар – морпіх, у якого за плечима три війни: в Придністров’ї, Африці та Україні – в складі батальйону «Донбас». Родом із Криму, довгий час жив у Москві. Коли почався Майдан, одразу приїхав на Полтавщину, аби забрати батьків до Росії, мовляв, із націоналістами-відчайдухами небезпечно залишатися в одній країні – кацапська пропаганда не пасла задніх. Але перші ж дні розплющили Валентинові очі на правду. Одним із перших рушив на фронт і перебував там, поки не отримав серйозне поранення під Іловайськом. Ліва рука назавжди залишилася майже не дієвою. Й досі не має статусу УБД.

Він стриманий і малослівний, про романтику взагалі не хоче говорити, лише сміється: «Я простий солдафон. Нехай краще Віталіна про любов каже».

Все ж воїн зізнається, що енергійна панянка йому одразу припала до душі, хоча й подумав тоді: «Гарна, але надто енергійна». Через кілька днів боєць відчув – ця жінка особлива, геть ні на кого не схожа. А до кінця заїзду Валентин знав, що хоче бути з Віталіною до кінця свого життя. Вже через кілька місяців пара одружилася. «Нащо чекати і тягнути? – дивується Гонтар. – Все й так було очевидно – ми створені одне для одного».

фото Олексій Палій
фото Олексій Палій

Під час перших днів знайомства Валентин навіть трохи засмутив Віталіну: дуже закритий, малював неохоче, спілкувався лише з бійцями… Але вже тоді Маслова помітила в ньому надзвичайну чутливість до мистецтва: «Він уміє бачити і відчувати прекрасне. В сучасному світі це рідкість: люди дивляться, але не бачать, слухають, але не чують».

Переломний момент у стосунках відбувся, коли Гонтар уперше обійняв її. Волонтерка тоді почула страшну звістку про загибель друзів на фронті й навіть попри свій тривкий характер не змогла стримати сліз. Валентин просто підійшов та мовчки пригорнув. «Я тоді зрозуміла, що це цілковито моя людина, – пригадує волонтерка. – Будете мене зараз запитувати, як я це зрозуміла? Не знаю. Відчула, та й усе. Дуже здивувалася: як раніше могла не помічати цього неймовірного чоловіка».

Пара мешкає у Криворівні, де й досі відбуваються більшість заїздів. Віталіна відповідає за творчу частину, а на Валентинові – організаційні моменти.

Гонтар зізнається, що спершу трохи ревнував дружину, адже навколо неї постійно крутилося багато бійців, які приїжджали на реабілітацію. Але згодом усе минуло: «Я майже відразу переконався, що не помилився в обраниці».

Головним скарбом закоханих став синочок Назарчик. Валентин каже, що малюк впертий, як тато, і розумний, як мама.

Історія п’ята: Не так сталось, як гадалось

Івано-франківська волонтерка Вероніка Дичковська, яка з початку війни допомагала воякам АТО, й гадки не мала заводити якісь стосунки. Була твердо переконана, що емоції тільки заважатимуть справі. Не так сталось, як гадалось.

Коли доброволець Андрій Демиденков потрапив після складної травми до обласної лікарні, Вероніка першою прийшла його навідати, адже волонтери опікувалися хлопцями з цього батальйону.

Боєць одразу справив приємне враження: душа компанії, веселив усіх лікарів та пацієнтів на поверсі. Тож Вероніка почала його сватати місцевим панянкам. Того ж вечора опублікувала на своїй сторінці у соцмережі заклик на кшталт: «Прийдіть навідайте хлопця, принесіть йому щось смачненьке. Дівчата, майте на увазі – молодий, неодружений, красивий». Заклик подіяв – наступного ж дня дівчатка принесли тортик. Але ж судженого і конем не об’їдеш.

Андрій родом із Херсона, після Майдану шукав можливості захищати Україну в складі бодай якогось добровольчого формування. Записувався всюди, де тільки можна. Одного дня зателефонували з Івано-Франківська: «Приїжджайте!» Так опинився в столиці Прикарпаття, ставши бійцем 4-го батальйону оперативного призначення Нацгвардії «Крук».

Після отриманої травми на полігоні в с.Лисець, коли восени 2015-го там обвалився балкон, в Андрія більше не згиналася нога. Медики вже на ньому хрест поставили, радили починати оформляти інвалідність. Для бійця це було найстрашніше, він так мріяв знову потрапити на передову.

Заступник головного лікаря обласної лікарні Наталя Ружило допомогла вояку потрапити до спеціального профілакторію у Ворохті, за що Андрій і Вероніка понині їй безмежно вдячні. Саме там солдат зміг оклигати і почав рухати ногою.

Історія п'ята

І саме там закохані зрозуміли, що закохані. До того вони вже часто спілкувалися одне з одним з різних правових, організаційних питань, та й просто цікаво було. Тож коли Андрій запросив Вероніку приїхати на вихідні провідати його у Ворохті, жінка погодилася, але взяла з собою подружку. Коли Андрій побачив, що Вероніка приїхала не сама, то його очі аж округлилися від неприємної несподіванки. Саме тоді Дичковська зрозуміла, в чому річ. Відтоді вони разом. Демиденков переїхав до Івано-Франківська.

Наприкінці літа 2016-го Андрій знову рушив на фронт. Нині виконує обов’язки командира взводу 14-ої ОМБ і воює там, де гаряче.

Вероніка поставилася до цього з розумінням – її чоловік не заспокоїться, поки справа не завершена. «Тепер ніхто не скаже, що я йду на війну за пільгами, як зараз роблять багато бійців, – каже Андрій. – Усі пільги вже маю. Воюватиму, поки не виженемо ворога з нашої хати».

Наталя МОСТОВА