Коли страх стає густим і тягучим

«Мені страшно!» – каже зарюмсаний трирічний малюк і нерішуче стоїть перед дверима спальні, бо там темно. «Я боюся!» – вигукує п’ятирічна дитина, коли тато підкидає її вгору. «У страху очі великі», – сміються дорослі. Бо що їм з того дитячого «боюся»?

А хіба лише з дитячого? Хіба ми звикли поважати чужі страхи? Хіба ми звикли ставитися з розумінням до того, що фахівці називають фобіями, а нефахівці – причудами? Хіба ми взагалі звикли поважати чиїсь почуття?

Страх неможливо зіграти. Це не та емоція, яку можна притягти за вуха. Можна примусити себе радіти або гніватися, можна зненацька засумувати. Можна скривитися, вдаючи, що тобі боляче. Але це точно не про страх.

Він – живий. Він дихає і ворушиться десь всередині серця. Коли він починає дихати, то дихати стає важко людині. Він стає густий і тягучий, як туман. Ловить за ноги, впинається в шию, отруює мозок. Він стискає десь під грудьми і падає каменем на плечі. Він змушує кричати або, навпаки, краде голос, іноді назавжди. Він змушує шалено бігти вперед або паралізує так, що й кроку не ступиш. Він володіє людиною, має над нею владу більшу, ніж будь-хто.

Ми боїмося невідомого. Боїмося змін. Боїмося боятися. Нам страшно помирати і народжувати. Нам страшно, коли боляче, і страшно, коли страшно. І водночас нам не страшно робити безглузді вчинки, бо звідкись маємо зухвалу впевненість, що відповідати за них не доведеться, або ж доведеться, але комусь іншому.

Можна прочитати десятки мудрих фахових статей про страхи і вважати, що нам про них усе відомо. Нам може здаватися, що ми розуміємо, чому людина верещить, побачивши павука, або непритомніє, почувши слово «кров». Нам може здаватися, що це смішно і не по-дорослому – боятися метеликів або поїздки у метро. Ми дозволяємо собі кепкувати зі страхів. Ми ж дозволяємо собі мірятися страхами. Зрештою, ми багато з чого дозволяємо собі жартувати і міряємося багато чим. Здається, це хвороби росту. Зріле суспільство, яке вже виросло, таким хворіє менше. Нам ще рости і рости.

Ми чудово даємо поради: а ти просто заплющ очі, а ти просто глибоко вдихни, просто не дивися вниз, просто не озирайся, просто, просто… Якби ж це було просто!

Як воно – почуватися сміливцем? Бадьоро простувати темною вулицею, не лякаючись відлуння власних кроків. Відкрито дивитися в очі противнику, натискаючи на спуск снайперської гвинтівки. Рвучко кидатися в обійми стихії, рятуючи чиєсь життя…

Ми часто сприймаємо сміливість і героїзм як синоніми. Нам здається, що відважні сміливці – то пожежники або військові, поліцейські чи космонавти. Часом ми записуємо в ранг сміливців людей, які мають небезпечні професії, пов’язані з ризиком для життя.

Ми не вважаємо сміливцем лікаря, який на свою відповідальність робить ризиковану операцію. І не вважаємо сміливцем учителя, який, порушивши програму, на свій розсуд навчає. Ми не вважаємо, що це сміливо – написати правду в газеті чи розповісти її по радіо. Ми не думаємо, що той, хто просто вчинив по совісті, насправді – сміливець.

Ба більше, ми готові засудити такого сміливця, бо ж випендрюється. А то – не можна, бо ж страшно. Страшно підняти голову над болотом і вдихнути на повні груди. Страшно бути собою, бути відвертим, брати відповідальність. Страшно.

Нам це втовкмачували в голови понад 80 років. Міцно засіло, ніяк не позбудемося. «Будь, як всі! Так – безпечно», – ось воно, наше гасло.

Вважають, що найкращий спосіб позбутися страху – зробити те, чого боїшся. Стрибнути з парашутом, коли боїшся висоти, бо і справді – у страху очі… ну, ви знаєте. Стрибнути, аби більше ніколи не боятися, або долетіти до землі мертвим від страху…

Де б ми були, якби не боялися? Чи ми б узагалі досі ще були, якби не боялися?

Чи варто позбуватися страхів, чи краще вчитися управляти ними?..

Сьогодні без відповіді. Бо страхи дуже добре приятелюють із сумнівами.

Людмила ЛІННИК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!