«Куля – дура, я – придурок, тому ми ніколи не зустрінемося», – часто любив жартувати івано-франківський розвідник, майор Віталій Кузнєцов із позивним Кузя. Вони й справді не зустрілися, але бійця підвело серце. Дружині він обіцяв назавжди повернутися додому, коли випаде перший сніг. Розвідник помер 21 листопада, на свято Архистратига Михаїла – небесного покровителя усіх воїнів. А перший сніг випав через дев’ять днів.

Трирічний Владиславчик не дуже пам’ятає татка, пригадує лише, що він часто вдягав військову форму. Тепер, коли бачить на вулиці чоловіка в камуфляжі, найперше вигукує: «Тятя?! Нє… Не тятя…». А ось восьмирічний Олежик пережив утрату значно важче. «Мій тато – герой!» – перше, що відрізає журналістці хлопчик. Сини були гордістю Віталія Кузнєцова, боєць постійно пишався ними: «А в мене аж два хлопці!»

Майор ЗСУ був у зоні бойових дій на Донбасі з 2014 року, пішов на фронт добровольцем. Будучи заступником командира батальйону, пережив пекельне Кримське у січні 2015-го.

21 листопада 2018 року начальник розвідки 8-го батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади Віталій Кузнєцов помер під час бойового чергування на позиціях сил ООС поблизу Кримського на Луганщині. У досвідченого воїна не витримало серце. Смерть була раптовою. Йому було лише 44 роки.

В Івано-Франківську в загиблого залишилися дружина і двоє маленьких синів, а також доросла донька від першого шлюбу.

Віталій Кузнєцов похований на міському кладовищі на Алеї слави. На фасаді ЗОШ №4 встановили пам’ятну дошку на честь героя.

Все буде добре

Дружина загиблого Ольга Кузнєцова хоч і пережила багато горя, все одно всміхається. Бо звикла так жити – на позитиві. До речі, саме за це її і покохав Віталій. І взагалі, це була любов з першого погляду. Вони випадково познайомилися в школі на Успіння Пресвятої Богородиці. Оля там працювала вчителькою, а Віталій мав вирішити якісь свої справи. Йшли у шкільному дворі одне одному назустріч. «На чай чи на каву?» – не гаяв ні хвилини чоловік. «Кава в другій половині дня – надто пізно, тому на чай», – не розгубившись, відповіла красуня-вчителька, яка не встояла перед неймовірною усмішкою незнайомця. Та усмішка випромінювала безтурботність і захищеність.

Віталій був старший аж на 11 років, але різниця у віці взагалі не відчувалася.

Людина-вогонь, яка постійно рухалася вперед. Для Кузнєцова просто не існувало проблем, які б не можна було вирішити. Тому Ольга й справді почувалася в безпеці і спокої. Якщо до дружини закрадався поганий настрій чи якийсь смуток, боєць завжди казав: «Олю, скажи заповітну фразу». – «Ти що, не знаєш?» – «Знаю, але ти скажи її». – «Все буде добре». – «Так. Все буде добре».

Перед таким офіцером усі побратими готові скинути капелюха. Людина, яка завжди йшла до кінця і нізащо не здавала бойової позиції. І це при тому, що фах військового Віталій обрав усім наперекір. І не помилився. Хлопець сказав батькам, що хотів би вступити до Одеської військової академії, але там був шалений конкурс – 17 претендентів на одне місце. Батьки запевняли сина, що він не пройде ніколи в світі. «Через тиждень я тебе чекаю вдома», – говорив тато. Але наполегливого юнака це ще більше надихнуло: «Я пройду, от побачите». І пройшов.

У нього й характер був військовий – чіткий, пунктуальний і дисциплінований. Віталій часто повторював: «Я військовий, як на службі, так само і вдома».

Друг дитинства Юрій Підлуський пригадує, що вони з Віталієм ще хлопчаками фантазували про військову справу. Улюблені фільми: «У зоні особливої уваги» – про десантників, «Хід у відповідь» – про морську піхоту. Так потім і в їхньому житті склалося: Юрій став піхотинцем, а Віталій подався у розвідники.

«Я би волів з ним зараз горілку пити, а не оплакувати», – не стримується під час інтерв’ю товариш.

«Бо я військовий»

«Це війна, і я мушу там бути. Бо я військовий», – на цьому сімейна рада була завершена. Спершу Віталій воював у добровольчих підрозділах, потім була Національна гвардія, а пізніше підписав контракт із ЗСУ.

«Куля – дура, я – придурок, тому ми ніколи не зустрінемося», – часто любив жартувати майор. Так заспокоював свою дружину.

За чотири роки перебування на війні Кузя чотири рази по телефону прощався з Ольгою – встрявав на фронті в дуже гострі ситуації, був на межі.

Побратим Едуард Мельников пригадує перше знайомство з Кузнєцовим у добровольчому батальйоні «Крук». «Вже тоді було зрозуміло, що він нормальний офіцер. Трохи худорлявий, але то нічого, – сумно всміхається боєць. – Віталік мав таку цінну рису, як людяність. Він ніколи не ділив людей за рангом, не прогинався під вище начальство. Був таким, як був».

Побратим Павло Василів запам’ятав Кузю «діловитим»: «У Віталіка все було просто і круто. Але без понтів».

Війна зробила вояка дуже сентиментальним. Боєць усвідомив справжні цінності: усмішка дитини, обійми коханої людини… «Коли здоровий, адекватний чоловік обіймає своїх дітей і плаче, це не слабкість, а прояв сили і глибокої життєвої мудрості», – каже Ольга.

На фронті до Віталика прибилося кошеня. Він обожнював хвостатого. Годував мало не з піпетки. Назвав Пістоном. Коли побратими доставили в Франківськ тіло Кузі, то привезли і його чотирилапого улюбленця. Кіт подолав аж 1600 км.

Ще за життя боєць мріяв, як привезе це кошеня своїм синочкам. Не раз умовляв дружину: «Уявляєш, як вони будуть гладити котика, а Пістон буде їх любити».

До речі, саме цей котик допоміг старшому Олежику легше пережити смерть тата. Коли хлопчику ставало особливо тяжко, він брав батькові фотографії, Пістона, і так вони вдвох собі сиділи. Кіт муркотів, а Олежик довго думав.

Тепер він, як світло

За два місяці до смерті Кузя прийшов додому у відпустку. Ольга, ніби передчуваючи біду, дуже не хотіла його відпускати на війну. Щось зловісне колотилося у самісінькому серці. Всі чотири дні боєць провів удома із сім’єю – ніби ніяк не міг набутися разом. «Олю, я тобі обіцяю: випаде перший сніг – я вернуся додому назавжди». Кузнєцов помер 21 листопада, а перший сніг випав через дев’ять днів.

Того фатального дня вони з дружиною з самого ранку обмінялися повідомленнями в телефоні. «Як ти? Як діти?» – написав Віталій. «Діти сплять. Здорові. Дивися там за собою. Чуєш?» – «Я ще передзвоню. За можливості». І все. Потім він зник. Назавжди.

Увечері хтось подзвонив у двері. Коли жінка побачила на порозі воєнкома, усе зрозуміла. «Сідайте…» – промовив військовий. «Це точно кінець? Геть нічого вже неможливо вдіяти?» – в Ольги ще залишалася краплиночка надії. «Ні…» – обірвав воєнком.

Найважче було сказати дітям. Особливо старшому. «Обійняти тата ми більше не зможемо, але тато відтепер завжди буде поруч, – говорила жінка. –  Він, як світло, як повітря…»

Віталій помер на руках у побратима з позивним Батя. Боєць навідріз відмовляється згадувати той страшний день. Батя і досі воює, і якщо на передовій трапляється складна ситуація, він звертається до Кузі, як до свого ангела-охоронця, просить допомогти знайти вихід, аби зміг витягнути хлопців із лап смерті. «Наче вдається», – сумно всміхається воїн.

Мушу йти

Обоє синів дуже схожі на батька: і зовнішністю, і манерою поведінки. У них так само, як і в тата, немає проблем і завжди все під контролем. «Мамо, ну чого ти? Це всього лише школа. Ну подумаєш – не вивчив на сьогодні табличку множення… Завтра буду знати», – каже старший Олежик. «Я нині в садочок не йду, – впевнено заявляє молодший Владиславчик. – Завтра піду, а сьогодні – ні».

«Менший навіть носом шморгає так само, як його татко, – всміхається Ольга. – А старшому довелося дуже швидко подорослішати. Після трагедії в Олежика навіть погляд став зовсім інший – дуже глибокий і мудрий».

«А чому ми йдемо на кладовище?» – на перших порах не вгавав Олежик. «Там тато…» – « А чому він там?» – «Заєць, тепер ми до тата будемо сюди ходити». – «І що, ми не поїдемо з ним на море?»

Невдовзі після смерті чоловіка Ользі він наснився. Він був удома, стояв коло дверей, збирав свою робочу сумку. Уві сні жінка розуміла, що Віталія більше немає серед живих. «Ти куди? – запитала вона. – Тобі треба щось допомогти?» – «Та ось збираюся… Ти хіба не в курсі? Мені пора». – «Нам тебе бракує». – «Я знаю, але нічого не можу зробити. Я нічого не поверну». – «Як тепер діти будуть?» – «У мене ж є ти… Адже ти завжди була моїм тилом». – «І як же нам тепер жити?» – «Трохи почекайте… Все налагодиться. Тільки не плач і посміхайся. Добре? Все. Мушу йти». Подув вітер, і Віталій ніби розчинився в просторі.

Наталя МОСТОВА