Ми – є!

«Має, бідна, язика і не знає мови»
Павло Глазовий, Київ, «Дніпро», 1989 р.

Колись давно-давно, коли я була ще студенткою, була в моїй біографії міжнародна компанія і співпраця з поляками. То був десь так рік 2006-2007.

На одному з бізнес-семінарів ми зустрічали тренера з Польщі. Не придумали нічого кращого, як повісити транспарант з його іменем, де польською мовою написали: «Witamy wе Łvowe».

Пан поляк був щиро зворушений та розчулений. Першими його словами до нас були приблизно такі: «Дякую щиро за такий сердечний привіт! Але чому не написали українською!? Я зрозумів би, що там написано, або попросив би витлумачити. Чому ви, українці, не пишаєтеся своєю мовою і підлаштовуєтеся під гостей?!» (Пан говорив польською, то даю вільний переклад).

Колись, майже традиційно у травні, в Івано-Франківську гастролював відомий у світі піаніст Олексій Набіулін. Олексій – росіянин. Він народився в Норильську, живе і працює в Москві, а концертує в цілому світі. Приїздив в Україну з концертами у 2007, 2008, 2009, 2010, 2011, 2012-му роках. Приїздив щороку. Приїздив тоді, коли достатньо було написати на афіші «О. Набіулін (фортепіано, Москва)», і це вже було запорукою повного залу. Бо – з Москви. Приїздив на міжнародні фестивалі та індивідуальні гастрольні тури, відвідував музеї і храми, закохався в Карпати і в українські вишиванки.

Олексій самотужки вивчив українську в часі своїх візитів і спілкувався тут, в Україні, винятково українською, давав інтерв’ю українською, навіть тоді, коли до нього звертались російською (з Москви ж бо!). Він розмовляв українською тоді, коли цим не особливо заморочувались навіть у нас, в Галичині, не кажучи вже про Вінницю або Чернігів, де він теж концертував.

Він ходив у Москві до церкви у вишиванці тоді, коли ми тут, у себе, її одягали тільки на Великдень, бо відчував, що вона – справжня, тепла, правдива. І робив це щиро. Без політики. Знаю про це напевно, бо, поспілкувавшись з цією Людиною один раз, розумієш, наскільки там великий талант і таке ж велике, якщо не більше, серце. І ще більша загальнолюдська культура, те, що прийнято називати особистісним осердям. Бо Олексій у приватних розмовах, а було їх за ті роки чимало, постійно наголошував і обурювався: чому ви, українці, не розмовляєте своєю мовою; чому не пишаєтесь нею, не возвеличуєте, не поширюєте її – вона ж у вас така прекрасна!

Його вже тоді Україна боліла більше, ніж нас. Тоді мені здавалось, що більшого патріота України, ніж отой «москаль» Набіулін, серед моїх друзів нема. І саме тоді так дійсно було. Бо тоді, у 2007, 2009, 2012-му, Україна нам ще не кровоточила і не боліла… А зараз – болить… Але – чи всім?

Наша вишиванково-патріотична Галичина, здається, майже забула про війну і толерує купу всякого і різного, починаючи від московського заробітчанства і до московського патріархату. Хто нині мусить приїхати сюди, щоб нагадати нам, що то є – НАЦІОНАЛЬНА ГІДНІСТЬ? Бо ми періодично забуваємо, хоч десь там і зараз гримлять гармати.

Нам потрібно було 28 років незалежності і 5 років війни, аби нарешті прийняти закон про мову. І тут щойно обраний, але ще наче не легітимний (вам не здається, що десь ми вже таке чули) президент збирається аналізувати його на конституційність… Має пан питання, бачте, до закону.

Я теж маю питання. Щоправда, лише одне: «Чого так довго?» Це справді єдине, що мене зараз цікавить. Чому не 28 років тому? Гаразд, нехай – 25, 20?

Але ж ні. Мова постійно була «не на часі» для одних і «какая разніца» для інших. Навіть при панові Ющенку, котрий, здавалося, був таким проукраїнським. Не на часі…

Чого так довго? Якби раніше… Якби раніше, сьогодні не виникало б питань до закону у Зе-команди. Бо її би просто не існувало. За 4 місяці не підготуєшся до іспиту з мови, якщо не розмовляв нею усе життя. Це ж вам не Паддінгтона озвучувати і не рекламний ролик «Золотого віку» записувати.

А тим часом я досі не можу купити собі шампуню для волосся і порошку до прання, бо всі етикетки на вітрині – російською. Не згущуватиму фарб, не казатиму, що я не розумію, що там написано. Розумію, звичайно. Ба більше – мій чотирирічний син вільно розмовляє російською, хоча його ніхто не вчив і вдома на російськомовний контент є обмеження.

В той же час мої російськомовні знайомі та друзі скаржаться, що не можуть вивчити мови, бо їм просто немає з ким спілкуватися українською. Саме так: в Україні і досі складно знайти україномовне середовище. Особливо, якщо ти не в галицькому селі. Втім і там тебе наздожене російськомовна попса і якесь «русскоє радіо Украіна».

Чого так довго, панове? Доки іноземці вчитимуть нас бути гідними самих себе? Пишатися власною країною та мовою? Бути гордими з того, що ми – є?

І доволі цих маніпулятивних «ви раз’єдіняєтє народ». Давайте, врешті-решт, об’єднаємося навколо України. Маємо для цього сьогодні все, навіть спільного ворога, який розмовляє «язиком».

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!