На полюсах людськості 

Карантин змушує нас одягати маски на обличчя, але дуже гарно оголює душі. Це непросте випробування, і не всім вдасться пройти його, не втративши гідності. 

Страх, власна неспроможність хоч якось вплинути на ситуацію, відчай, безвихідь провокують агресію. Навіть там, де її годі було очікувати. 

Безкарність, до якої ми звикли роками, призводить до безвідповідальності. Бо “мені ж і так нічого не буде”. А раз не буде, то навіщо собі в чомусь відмовляти? А ще – брак освіти. Або, простіше кажучи, тупість. Не думала, що буду писати про це колись. Але так. Тупість, помножена на низький рівень особистої і загальної культури, погане виховання і відсутність елементарних звичок цивілізованого суспільства. 

Два тижні ізоляції – і стрічка у Фейсбуці зарясніла благаннями на кшталт: “Хто може терміново зробити гель-лак на дому або приймає таємно у себе?”, “Хто може постригти?”, “Відгукніться хто-небудь, мені терміново потрібно зробити шугаринг!”

Найголосніше кричать ті, кому не так уже й зле. Бо тим, кому по-справжньому зле, не до крику. Вони або більше не можуть кричати, або ж їм просто ніколи – мусять, в першу чергу, вижити. 

А крикунам треба скаржитися. Нудно ж. Важко в чотирьох стінах. Бракує особистого простору. Так, у теплій квартирі чи будинку, з інтернетом, серіалами, соцмережами, вигодами і повним холодильником. Хіба ж то можна всидіти? Це вам не те, що під обстрілом у бомбосховищі, без питної води, туалету, ковдр і ліків. 

А ще треба лаяти вчителів. Бо от бачите, виявляється, дистанційне навчання – то відповідальність. І в першу чергу – батьків. Треба витрясти дитинчатко з Тік-Тока чи Інстаграму і всадовити дивитися відеоурок та робити завдання в класрумі. Цікаво, як у школі з тридцятьма справляються, коли тут одного-двох не втихомириш? Але вчителів треба полаяти неодмінно. Хай не розслабляються.

Так, це серйозно. Карантин. Суворий карантин у всьому світі, але конче потрібно манікюр та епіляцію. І підфарбувати корені. Обов’язково. 

Мер одного італійського містечка у своїй емоційній промові нагадав, що ховають померлих у закритих трунах. Тому – ніхто не побачить ваших доглянутих нігтів і зачісок. Залишайтеся вдома! 

Але де ж там – вдома! Нам би на пікнік. Чи от ніколи не було, а саме зараз треба почати бігати. Або зробити ремонт. А що? Ми не в групі ризику. Нам 32 лише. Чи 43? Подумаєш, в сусідній квартирі самотня старенька сусідка з серцевою недостатністю. До чого тут вона і наші шашлички під пивко на природі? 

Але, поряд з тим, треба терміново знайти винних! Спочатку винними були китайці. Бо жеруть всіляку гидоту і розводять заразу. Потім італійці, бо обіймаються і виціловуються на кожному кроці. 

Але всі вони були винними десь там, далеко. А кого зробити винними в Україні? Точно! Заробітчан! 

Ось кого потрібно звинуватити у всіх наших бідах! Не владу, яка не зуміла цивілізовано повернути людей додому і забезпечити умови для самоізоляції та проконтролювати її дотримання. Заробітчан. 

Треба їх клясти і обзивати останніми словами. При цьому праведно хрестячись. І обов’язково в неділеньку святую сходити до церковці. А потім – на 100 грамів до кума. Але винні заробітчани. Бо просто від безвиході і в кризу змушені були повернутися додому, щоб не “бомжувати” у чужих країнах без роботи, їжі і даху над головою. 

Треба погрожувати спалити їм хату і брати в облогу їхні будинки. Перекривати їм дорогу, доносити на них у поліцію. Треба лаяти їх у соцмережах, розказувати, як їх мають оштрафувати, що їх взагалі стріляти мало. Але перед тим заробити на них добряче, здерши за те, що раніше коштувало 150 злотих, – 400. І клясти, клясти, клясти. А потім підпалити суху траву на полі. Ну, бо ми ж – ґазди. Нам – можна. То від коронавірусу вмирають. А від пожежі й отруйного диму – та ну що ви! 

Людська ненависть така велика і безмежна! Але наша безвідповідальність за себе та інших – ще більша! Здається, вона погубить нас… 

А втім… На протилежному боці людськості – милосердя і жертовність. 

Днями я запостила публікацію у своєму Фейсбуці про збір коштів на лікування онкохворої дівчинки. За три доби ця публікація отримала 50 000 поширень і ми закрили збір. Грошей достатньо. 

За кілька днів мені знову довелося звернутися до громади про допомогу: цього разу щоби придбати захисні маски для дитячого онкогематологічного відділення. Необхідну суму ми зібрали трохи більше, ніж за добу. 

Ми можемо згуртуватися і нагодувати бездомних, зібрати 50-100-150 тисяч євро комусь на лікування, купити прилади нічного бачення та бронежилети для армії, апарати ШВЛ для лікарні, автомобіль для волонтерів тощо. Ми можемо наробити крику на весь медіапростір, і влада скасує скандальне рішення або зреагує після років бездіяльності. Коли ми разом – ми можемо все. 

То що ж? Саме час!

Людмила ЛІННИК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!