Не плач! Бо на тебе впаде лампа!

Мені було років п’ять. У всякому разі до школи я ще не ходила.

“Не бійся, – сказала жінка, загорнута в біле так, що було видно самі лише її очі, затулені блискучими скельцями окулярів. – Не бійся. Це зовсім не страшно!” – повторила вона, та прозвучало це чомусь як погроза. Жінка хвацько одягла на мене фартух з клейонки, швидко зав’язала його мені за спиною, при тому акуратно заломила назад мої руки і захопила мотузками зап’ястки. Як я не намагалася звільнитися, нічого путнього з цих спроб не вийшло.

Загорнута в біле жінка швидко підхопила мене на руки і кудись понесла довгим коридором. Десь там, далеко, стояла моя мама. Вона не пішла з нами. Чомусь.

Жінка принесла мене у велику дивну кімнату, де вже чекав такий самий загорнутий в біле чоловік. Вона сіла в крісло навпроти нього і посадила мене собі на коліна. Сидіти було незручно – в чужої тітки на колінах взагалі завжди сидіти незручно, а ця ще й захопила своєю ногою мої ноги і міцно тримала.

“Бачиш оту лампу? – спитав загорнутий у біле чоловік і, не оглядаючись, показав рукою позад себе. – Якщо ти будеш плакати, вона впаде на тебе…”

Величезна кругла лампа в металевій оправі якось непевно стояла на одній нозі з колесами, дивилась на мене п’ятьма сяючими очима і стверджувала: впаду-впаду, ще й як впаду!

Загорнутий у біле чоловік взяв у руки залізячку, схожу на маленьку ложку з отвором: “Ану, відкрий ротик”, – мовив він і багатозначно кивнув у бік безжальної лампи…

Я чула дивний хрускіт, бачила кров. Тобто спочатку я відчула її смак, а вже потім побачила. Ні, боляче мені не було. Боліли хіба що зв’язані за спиною руки, які я увесь час намагалася звільнити. Мені було СТРАШНО! Я не плакала. Навіть якби я захотіла заплакати, нічого б з того не вийшло – голос зник, тіло заніміло, наче в паралічі. Мене могли б різати на шматочки, та я б, мабуть, мовчала. Бо в дивній білій кімнаті, крім двох людей, загорнутих у біле до самісіньких очей, була потворна, однонога, жива лампа з п’ятьма очима, що падає на дітей, які плачуть!

Потім загорнута в біле жінка віднесла мене до мами і сказала, що пити і їсти мені не можна. Через якийсь час я вже гралася з іншими дітьми, а тато в подарунок за мужність купив мені іграшкову гітару. Досі її пам’ятаю. А лампу – забула. Думала, що забула…

Двадцять років по тому я знову увійшла в дивну кімнату, в якій зі мною мало відбутися щось загадкове, а саме – народження мого первістка. Перше, що я там побачила, був одноногий хірургічний світильник у металевій оправі з п’ятьма лампочками. Якийсь первісний жах охопив мене від самого лише його вигляду. Захотілося втекти і більше ніколи сюди не повертатись. “Тю, це всього лише лампа!” – розсердилась я на себе, але страх все одно згорнувся змійкою десь під грудьми і ворушився щоразу, з кожним новим нападом болю чи зусиллям. А коли світильник увімкнули, я мало не закричала: “Заберіть його звідси!!!”

Як ви, мабуть, здогадалися, перша описана мною процедура була операцією з видалення аденоїдів. Наскільки мені відомо, зараз такі операції дітям проводять під загальною анестезією. Заснув, прокинувся – жодних одноногих ламп. Деякі батьки страшенно бояться самого слова “наркоз”. Тим не менше, сучасні препарати цілком безпечні, і “шкоду від наркозу” не варто навіть порівнювати з тим жахом, який поселяється в людині на все життя після операції під місцевим знеболенням.

Я колись пообіцяла собі, що не дозволю, аби в моїх дітей з’явились такі страхи. Гадаєте, мені вдається? Аж ніяк. Тобто я намагаюся, але не завжди вдало. І кілька разів «облажалася» вже на повну. Особливо з найстаршим сином. І щоразу, коли таке стається, я почуваюся так, наче зрадила власну дитину.

Звісно, не все залежить від мами чи тата. Звичайно, ми не можемо вберегти наших дітей від усього. Але є речі, які в колі нашого батьківського впливу. І не робити їх – злочин проти власної дитини.

Мабуть, у кожного є своя “лампа, що падає” родом із дитинства. То такий механізм, який запускається підсвідомо, і ми вже не владні над собою. Потрібно докласти чималих зусиль, щоб знешкодити отой майже тваринний страх перед неіснуючою загрозою, який в’ється змією десь під грудьми. Часом усього життя замало, щоб оговтатися від нього. Дуже б хотілося, аби в наших дітей було якомога менше таких зміючок у грудях. Великою мірою це залежить від нас.

Людмила ЛІННИК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!