Представник очолюваної Юрієм Луценком громадянської ініціативи «Третя республіка», колишній нардеп і екс-голова Івано-Франківської облдержадміністрації Роман Ткач сьогодні є лише одним з тих багатьох, хто допомагає влаштувати побут прикарпатців, які приїхали протестувати на столичний Євромайдан.

Роман Ткач (зліва) з друзями і родиною на нічному Майдані

– Пане Романе, сьогоднішній український Євромайдан багатьох захоплює як дивовижний приклад самоорганізації українців. На Вашу думку, як причетного до організації життєдіяльності Майдану, в чому полягає це диво? Як його пояснити?
Так, це диво. Згадаймо Майдан 2004-го року. Його готували, до нього готувалися. А до нинішніх протестів ні політики, ні організатори не були готові – ні психологічно, ні організаційно, ні ресурсно. Ті ж намети купувалися в той час, коли на Майдані вже стояли люди. Політики, депутати, партії полювали за тими наметами і купували їх «з коліс»… І тому спершу було досить безладу, бракувало елементарного – туалетів, їжі, організації прибирання… Втім, досвід останніх років показує, що якби за організацію взялися саме політики, то не було б такого Майдану.
Минуло три тижні – і все вляглося, влаштувалося. Працює система ротації людей – приїзду і відправки, харчування, прибирання, охорони.
– За що на Майдані відповідаєте Ви?
Я не входжу в жоден штаб. Координую певну роботу з поселення, допомагаю нашим краянам в побуті, є таким собі зв’язковим. 
– Протест триває вже майже місяць, які здобутки, в чому поразки? Лунають розмови про те, що хвиля спадає.
Майдан – це дуже складний організм, він по-різному себе поводить. Під час масових акцій, віче – це один Майдан. Туди приходить маса люду послухати, побути, поспілкуватися, пофотографуватися навіть, показати всьому світові – що ось я, на Майдані. А є інший Майдан, наприклад, понеділковий, вівторковий, особливо вранішній. Він не такий симпатичний і ейфорійний. Є Майдан політичний і громадський, і вони не завжди діють в унісон, не завжди координуються. Та я б не сказав, що він втрачає темп чи дух. Йому може загрожувати не розчарування, а щось інше.
Я от спілкуюся з франківськими хлопцями, які вже майже місяць перебувають там, і головне питання від них – що далі? Питання не в часі: треба – то перебудуть у Києві і Різдво, питання в меті. Будь-яке військо має бути мобілізованим. Проводити якісь дії, здобувати хоча б маленькі тактичні перемоги. А зараз, боюся, почався етап окопної війни, така тягучка. Це погано впливає на будь-яке військо.
– Все ж не можна заперечувати, що певні перемоги Майдан таки здобув.
Найбільший здобуток – це те, що Майдан стоїть. Що люди показали всьому світу, що готові терпіти труднощі й холод заради своєї мети.
Чого хотів Майдан? Якщо узагальнити – змусити владу рахуватися з собою. Все решта похідне. Чи це сталося? Ні, Янукович не хоче чути Майдану. Але низку перемог Майдан таки може записати на свій рахунок.
Велика заслуга Майдану – його просвітницька робота. Тривалі діалоги з бійцями того ж «Беркуту» чи внутрішніх військ, я впевнений, мали ефект, багатьох змусили задуматися. Чимало з тих хлопців, що годинами на морозі стояли в літній формі перед протестантами, точно задумалися, що вони там роблять з кийками проти таких самих українців, як вони. Тисячі звезених режимом учасників провладного Антимайдану також побачили площу Незалежності.
Важливо також, що ми побачили справжню Церкву. Греко-католики, православні Київського патріархату показали, що у нас таки є українська Церква. Я був свідком сцени: сидить священик на розкладному рибальському стільчику, а до нього в черзі десяток чоловіків, сніг, мороз, а вони – до сповіді. Просто на Майдані. Це не штучно. Таке враження, наче перед боєм сповідаються. Словом, Церква повела себе більш, ніж достойно.
Майдан також повернув Україну в міжнародну політику. Мирний, без жертв український протест захопив увесь світ, Європа і Америка почали прокидатися в своїй східноєвропейській політиці. Це переконливо засвідчив виступ двох американських сенаторів на сцені Майдану в цю неділю.
– Оті круглі столи з Януковичем, на останній з яких ходили лідери опозиції, – це, на Вашу думку, порожня імітація чи все-таки бодай якась спроба діалогу?
Щодо круглих столів – є кілька важливих моментів: хто скликає, хто буде за цим столом, який порядок денний, який результат. Що було у нас? Хто ініціатор – Леонід Кравчук, а хто його уповноважив? Яка була в цього всього мета, які результати? Хто був від громадянського суспільства і опозиції, крім лідерів? Де студенти, які першими вийшли на Майдани? І до чого все звелося: Азаров читав свої папірці, Янукович виголосив якийсь монолог.
На мою думку, найбільш гідно на круглому столі повівся Святійший Філарет. Він просто в очі Януковичу кинув питання: ви хочете громадянської війни? І саме після цього Янукович вперше почав говорити про заборону силових методів.
Кажуть, Кравчук хоче ще третій стіл збирати. Але яка мета? Зібратися, аби поговорити? Потрібний круглий стіл, від сказаного на якому потім неможливо відмовитися, реальна дискусія.
– Лідери політичної опозиції поводяться на рівні вимог Майдану, як вважаєте?
З одного боку, мене мучить сумління, бо не годиться рядовому критикувати командування. З іншого боку, прикро бачити, як керівники часто роблять дурниці або взагалі не знають, що робити.
Сьогодні український політикум відстає від Майдану. Політики не знають, що запропонувати найкращому представництву громадянського суспільства, яке зібрав Майдан. Інколи таке враження, що вони виглянуть у вікно: о, зібрався Майдан, біжімо щось скажемо. Так не мають робити лідери. Має бути чіткий план. А на мою думку, нема такого плану. Певно, єдине, що планується, – це віче. Скажімо, їде Янукович в Росію – збираємо віче. Ну, давайте. А що робити людям з неділі до вівторка – невідомо.
– А як щодо плану виходу з політичної кризи?
Я взагалі про це не хочу говорити. Бо гірко. Вже кожен блогер в інтернеті пропонує якийсь план. Влада змобілізована на чолі з своїм Януковичем, який владу віддавати не збирається. А з цього боку барикад нічого не видно. Ні політики, ні громадські діячі, ні будь-які партії не пропонують єдиного сценарію. Скільки нас є, стільки думок.
– Це дуже сумно чути.
Але так є. Я знаю багатьох лідерів, в тому числі Юрія Луценка, якого ми на засіданні нашої ради Громадянська ініціатива «Третя республіка» просто тормосимо: Юрку, йди щось говори з ними, мається на увазі – з трійкою. Я так дуже дипломатично скажу, на сьогоднішній день реакція з тієї сторони нульова.
Сподіваюся, що вони все ж мають якісь наміри, і, Господи Боже, поможи в реалізації їхнього плану, якщо він буде нормальний. Тоді всі – і політики, і не політики, я думаю, відважно кинуться його втілювати. Дай Бог, щоб він був.
– Як франківці тримаються на Майдані?
Таке відчуття – загалом, наша область добре зорганізована, але за регіональною ознакою – Коломия собі, снятинці собі, богородчанці, тисменичани… Партії окремо, окремо нардепи. Діють як окремі партизанські загони. Принаймні, я не знаю такого, кого можна було б назвати представником Франківщини на Майдані. Але все ж діють добре, чимало з активістів з досвідом протестних акцій. Скажімо, на доброму рівні організовані УДАРівці, «Батьківщина», «Свобода», добре поставлена на Майдані робота в Юрія Дерев’янка, Олеся Донія, Анатолія Диріва… Словом, є взаємовиручка і взаємодопомога.
– Як Ви оцінюєте діяльність депутатів на місцях – обласної, районних рад Франківщини? От сьогодні Львівська обласна рада виселила з приміщення облдержадміністрацію.
Знаю, що деякі депутати наших обласної і райрад уже ображені за мої слова і думки, але повторю: я проти того, що депутати якоїсь ради їдуть в Київ, лізуть на сцену і проводять свої сесії. Нема в цьому логіки. Я бачив вже тут зо п’ять рад – як правило, без кворуму, називають це зборами рад. Ну, засуджують, ганьблять політику режиму… Дві таких сесії обласної ради. Ну і що?
Та на цьому тлі рішення Львівської обласної ради значно логічніше – виселити ОДА. Можна по-різному до цього ставитися, але це крок з конкретним наслідком, з резонансом.
Я з багатьма депутатами говорив: давайте сідаємо з законом про місцеве самоврядування, створюємо райвиконкоми, облвиконком, в межах наданих законом повноважень. Я нагадував, як у 2007 році на Сході країни в піку політики Ющенка створювалися облвиконкоми при радах. Так-от, вони досі діють! Там приблизно вся структура, як в ОДА. Тобто якщо ми кажемо, що не визнаємо структури президента на своїй території, то створюймо свої паралельні структури. І нехай представники цих органів контролюють діяльність президентської вертикалі.
Хтось казав слушно – завдання влади не рай будувати на землі, а не допустити на землі пекла. Влада має забезпечити життєдіяльність регіону: повинні працювати школи, лікарні, садочки, міліція… Хай адміністрація працює. А ми будемо контролювати. А якщо сьогодні блокуються казначейські рахунки рад, то цьому треба якось протидіяти, подавати до суду, тиснути через свої виконавчі органи… А вони на Майдан їздять… Ну поїдьте раз, але займіться своєї роботою. В нашій області майже всі голови рад опозиційні, ну то, хлопці, посилюйте свою владу! А якщо цей дощ надовго, а якщо влада почне переслідувати наших політиків і активістів на місцях, то хто їх захистить? Якщо адміністрація – не наша, то давайте створювати наші структури. Словом, як на мене, наші місцеві ради сьогодні не використовують свої можливості в плані політичному і управлінському. Чому? Хтось не хоче, хтось не вміє, хтось боїться. А крім того, оскільки в нас нема єдиного опозиційного центру в країні – це все проектується і в регіони. Фракції в радах не можуть порозумітися.
– Як Майдан відреагував на новини про підписані у вівторок Януковичем і Путіним угоди?
Ну як… Він здав Україну. Маса дзвінків, тривожні розмови. Стало цілком очевидно, що в Януковича від сьогодні своя дорога, а в країни, яка вийшла на Майдани, – своя. Янукович зробив крок, тепер черга за суспільством. Треба робити свій крок.
Так, можливо, частина країни клюне на цю подачку Кремля, але ж ніхто не знає, що президент пообіцяв Путіну за них, навряд чи в перспективі з цих грошей буде для країни якесь добро. І в цьому контексті, знову ж, важлива роль місцевих рад. Я впевнений, що Янукович і Азаров розпочнуть проти бунтівних регіонів України, особливо західних областей, політичні і економічні репресії. Можуть скорочувати фінансування програм розвитку, субсидування, не виключено, що деяких політиків переслідуватимуть кримінально. Цьому треба продумано і ефективно протистояти.
– І в чому тоді наша надія? 
Не припиняти Майдан. Ми маємо чітко казати і демонструвати: повернення до того стану, що був до 29 листопада, вже не буде. Надія є. Головний підсумок всіх цих подій – що ми піднялися. Пригадайте наші розмови кількамісячної давності: ніхто не вірив, що таке можливе. А люди повстали. Але тепер тим, хто хоче бути поводирями, якщо не мету, то принаймні хоч дорогу якусь треба показувати – куди йти і що робити.
Тепер це вже боротьба не за Європу, навіть не проти режиму Януковича. Це вже боротьба за Україну.

Розмовляв Сергій БОРИС