Олександра Власюка люди значно більше знають як Сашка Лірника. Сашко – казкар, учасник київського гурту «Вій», сценарист, актор, телеведучий, дитячий письменник. 

У 2000 році Сашка Лірника визнали «найкращим дитячим письменником України». В 2003 році його диск «Казки лірника Сашка для дорослих і дітей» назвали найкращим альбомом України. В 2010 році митець отримав приз глядацьких симпатій і став лауреатом кінофестивалю «Відкрита ніч» за найкращий сценарій для мультсеріалу «Моя країна – Україна», який сам і озвучував. З 2010 року він автор і ведучий програми для дітей «Світанок» на каналі “ІСТV”.

Сашко записував пісні з гуртами «Рутенія», «Чур», «Вій», «Кому Вниз», знявся у кліпі гурту «Тінь Сонця». Зараз знімає художній фільм за мотивами своєї казки «Про вдову Ганну Шулячку, Чорного козака і страшне закляття», в якому грає одну із ролей. Написав сценарій повнометражного мульфільму «Про чотири роги і козацький рід», який визнано найкращим мультиплікаційним сценарієм за час незалежної України.

Напередодні Різдва з Сашком Лірником спілкувався «Галицький кореспондент».

 

– Олександре, як гадаєш, в якій казці ми всі зараз перебуваємо – добрій, веселій, страшній?

В прекрасній. Бо у нас на очах народилася українська нація і на зміну зневірі прийшла надія. Мене взагалі дивує і вражає її абсолютна схожість із різдвяною оповіддю. З тим казковим вертепом, до якого ми звикли настільки, що не помічаємо, як на наших очах відбуваються події, описані у Святому Письмі. Тут вам і Благая Вість від Ангела про приєднання до Європейського Союзу, і пастушки, які радіють цій звістці, і злий цар Ірод, який наказує повбивати дітей, і жорстокі Іродові солдати, які цей наказ виконують. Ну, і звичайно Різдвяне Чудо, коли замість “плачу і стогону” проти Ірода піднявся весь народ. Це я так – лише накидав кілька образів, але вони відповідають тому, що відбувається.

– То виходить, що і Різдво України таки станеться? Яким воно буде, на твою думку?

Різдво в Україні вже сталося. Я нарешті побачив Народ, в якому не було “ні елліна, ні іудея”, а були просто люди. Люди з великої літери. Як неймовірно легко і щасливо почуваєшся серед них! Як весело! Тому святкування Різдва в цьому році в Україні – це велике щастя, бо саме серед нас буде знаходитись Дитя Боже.

– Чому ти вирішив складати казки, вже не ставало чужих?

Казки складають усі. Тільки не всім це вдається.

– А як ти зрозумів, що тобі вдається? На кому вперше перевірив?

Ха! На послові України і великій залі глядачів. Я приїхав у Москву на фестиваль української культури в далекому 1990 році і побачив, якого високого рівня артисти і виконавці тоді зібралися. Я вийшов на сцену й одразу зрозумів, який я аматор, порівняно з ними. Тоді вирішив, що співати під гітару, як я планував, не буду, щоб сорому не набиратися. А просто стояти на сцені теж не можна – кому цікаво спостерігати мою похнюплену мармизу впродовж тих 10 хвилин, які мені виділили? Рішення прийшло випадково і несподівано – видно, Бог напоумив. І я розповів казку. Мене вразила і насторожила тиша, яка запанувала в залі після мого виступу. “Невже всі померли?” – злякався я. Але потім, коли зала вибухнула оплесками і оваціями, мене попустило, і я зрозумів, що казки можна розказувати не лише своїм дітям, але і всім іншим. І це буде цікаво. Особливо, якщо умієш це робити.

Сам себе зранку не похвалиш – то цілий день, як дурний, ходиш (сміється).

– А яка казка в дитинстві тебе найбільше лякала? Взагалі, хто тобі розказував казки?

Лякали не казки, а страшні картинки до них. Але коли я був зовсім маленький. А казки розказував тато і старший брат. І взагалі, у нас у родині було прийнято вечорами збиратися біля теплої грубки і читати або розповідати всякі історії і бувальщини-небилиці.

– Зараз у тебе в сім’ї збереглась ця традиція?

Зараз складно, бо з’явився інтернет. Але постійно намагаюся розказати синові щось цікаве.

– Як за казками з різних кутків України можна відчути особливості цих місць? 

Знаю такі казки і дуже люблю. За казками з різних країн і різних частин нашої країни можна багато чого дізнатися про життя людей. А головне – відчути різницю в ментальності й, навпаки, близькість духу між нами. Наприклад, по гуцульських казках я в дитинстві вивчав діалект гуцулів, і мені то страшенно подобалось. І побут теж – і про вівчарів, і про мольфарів. Кримські казки розповідали мені про татар і їхні звичаї. А читаючи «Тисячу і одну ніч», я взагалі подорожував без телевізора й інтернету по пустельних оазах. Казок з країв нинішнього Донбасу не зустрічав. Там все “підчищено” в 33-му році.

– Ти став лірником після виходу з групи «Вій», ти якось практикуєш з інструментом на концертах?

Я не “виходив” з “Вія”, а просто випадково прочитав в інтернеті вислів Дмитра (Дмитро Добрий-Вечір є лідером групи – ред.), що я не є членом гурту. Ну ні – то ні. Не знаю, хто більше втратив. А з лірою я постійно виступаю з казками, як і раніше робив. Крім того, музичні гурти і колективи часто запрошують записатися з лірою. До речі, пісні альбому “Кому Вниз” “Аb ovo usque ab mala” записані зі мною, і мені приємно чути пісню “Ліра” із моїм виконанням. Завжди мріяв грати саме таку лірницьку музику – жорстку і рокову.

– Бували в тебе якісь містичні випадки, адже багато персонажів твоїх казок – наче з тих світів. Не стукають у вікно?

Буває стукають. Серйозно – я постійно помічаю те, на що інші не зважають і чого не помічають. Мабуть, тому я і є казкар. Містичних випадків дуже багато, як і віщих снів і передбачень. Я іноді боюсь щось казати, бо воно часто збувається. Я навіть іноді думаю, що своїми словами ми можемо змінювати світ. Особливо, якщо прочитати, яким способом Бог створив Всесвіт. І я цілком серйозно ставлюсь до сили слова і намагаюся не користуватися нею для досягнення матеріальних цілей.

 – І останнє: чи міг би ти якусь коротеньку святочну історію подарувати читачам, аби у них потеплішало на душі в очікуванні Різдва Христового?

Зі свого життя? Є така історія. Навіть дві.

Давно, в 1990 році, я приїхав на Різдво додому до мами в Умань. І якраз в цей час до Умані приїхав студентський вертеп із Львова, який називався “Євшан-коляда”. Керувала там Дзвенислава Калинець. Ну, я і приєднався до їхнього гурту. Так от, ходимо ми по Умані, а нас нікуди не пускають. В Умані тоді не було таких традицій колядування, або вони були знищені комуністичною владою. Так ми проходили в костюмах до вечора, дивуючи людей. А потім мені прийшла до голови думка – і ми пішли до районної лікарні. І на моє здивування, до нас вийшов головний лікар і дуже зрадів. Сказав, що в лікарні залишилося багато стареньких хворих, яких ніхто не забрав на Різдво додому, бо нікому. А для них наш вертеп буде найкращими ліками. І нас пустили.

Ми стали в холі біля ліфтів, а до нас почали сходитися хворі, а хто не міг іти, то їх везли на візочках. Я побіг по палатах, щоб покликати тих, хто не знав про прихід вертепу. І зайшов в палату, в якій були “лежачі хворі”: там лежали кілька бабусь. Вони не розуміли, що я їм розказую, бо я і сам добре не міг пояснити, що таке той вертеп. І раптом у палату ввійшов Ангел із білими крилами. Насправді то була дівчинка з вертепу, яка вже переодяглася і зайшла запросити на виставу. Але то знав лише я. А бабусі побачили Ангела Господнього! У мене горло стискається до цих пір від спогадів про те щастя і сльози стареньких, які вже нічого не чекали від життя. А тут – Диво Господнє. Я думаю, що нам простився якийсь гріх за ту мить радості, подаровану хворим людям.

Друга історія пов’язана із моїм життям в Мурманську. Я прожив там 15 років. Ми створили українське товариство і на Різдво вирішили порадувати мурманців колядками. Зробили Звізду, костюми, вивчили колядки. Причому добре співали, бо серед нас був професійний хормейстер. Ну, і вийшли в місто. А нас не пускають нікуди. Росіяни не мають такої традиції, вони просто боялися відчиняти двері й злякано перепитували в щілинку, хто ми і що це за колядки. Наші дівчата навіть розплакалися, бо всі старання виявились нікому не потрібні.

То ми вирішили просто стати на вулиці і колядувати самі собі. А мороз градусів 25, північне сяйво, і жодної людини надворі. Ми стали серед площі між будинками (а в Мурманську будинки будують по колу, щоб вітер менше задував) – і як заспівали “Добрий вечір тобі, пане господарю”! І раптом бачимо: там вікно засвітилося, там, там… І з під’їздів вибігають люди – то наші, українці, почули. Той несе пироги, той ковбасу, той пляшку. Хто в чому – хто навіть роздягнений прибіг, бо боявся не встигнути на це чудо. І ми мали справжнє українське Різдво під полярним сяйвом. І зустрічали його, як вдома, серед своєї родини. І нам не було холодно. Бо Син Божий народився і був посеред нас. Христос народився! Славімо Його!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ