Про відомого київського митця Ігоря Гайдая кажуть, що він фотограф за фахом і філософ у душі. Кожен його проект має цікаву й глибоку концепцію, але Майдан змусив діяти спонтанно і відкритися для творчості у несподіваному руслі. Сьогодні Ігор Гайдай знімає на Майдані новий проект, про який погодився розповісти “ГК». Спілкуємося не тільки про теперішні події в Україні, але й про унікальні фотографії, зроблені раніше на Івано-Франківщині.

– Ігорю, ти з першого дня на Майдані. Ти для себе знайшов якісь філософські пояснення тому, що зараз відбувається в Україні?

Коли тільки починався Євромайдан, мої знайомі підмітили, що саме Янукович згуртував націю на перший Майдан і першу революцію і от знову ця персона консолідує націю. Якщо немає школи, немає вправ, під час яких ми будемо вчитися, не буде досвіду життя. З іншого боку, щоб масу наших душ, наших думок зрушити з місця, завжди потрібні якісь дуже потужні речі. Цей закон абсолютно безкомпромісний, він стосується кожного з нас. Він порушує базові людські цінності і суперечить Конституції. І він навмисне є саме таким і прийнятий  у такий абсурдний спосіб, щоб дати ляпаса народу. Майдан показав, що ми є, але ми не можемо існувати у форматі Майдану все життя. Є старт для більш потужно дії. Може, ми ще колись подякуємо Януковичу та його «сім’ї», яка повинна була убити нас, але зробила сильнішими.

Закон 16 січня прийнятий передовсім для залякування. Варто очікувати, що сто чи двісті людей посадять і дадуть такі терміни, що всі будуть думати “ніфіга собі”. А тих людей кинуть в такі умови, де вони змушені будуть просто виживати, або до зеків посадять або будуть бити. Точка неповернення вже пройдена, але у філософському плані це позитивно.

– У чому позитив?

Мені здається, що теперішні події є наслідком того, що ми отримали свою незалежність безкоштовно, без боротьби і кровопролиття. Не було люстрації влади. Ми не зможемо рухатися далі, якщо не перейдемо цей бар’єр. Ця жертовність, яка склалася за рахунок побиття людей і за рахунок тих, хто в тюрмах, сприяє, як би це цинічно не звучало, викристалізуванню еліти. Як би нам сьогодні не було сумно, у філософському плані те, що відбувається, є позитивним. Склалися умови для зародження еліти. Вона ще не претендуватиме на ці президентські вибори, але на наступні вибори вже з’являться люди, яких ми не знаємо, які захочуть впливати на побудову своєї країни і суспільства.

– Майдан надихнув тебе на новий проект?

Я перепускав через себе всі ці маси людей і зрозумів, що мені хочеться персонально зупинитися на кожному обличчі. Вперше у житті я не мав перед тим ніякої концепції. Я почав знімати індивідуальні портрети. Мені хочеться знімати героїв – для мене вони герої. Їх всіх об’єднує відблиск свободи в очах.

Я сам не люблю пафосних назв, але не можу закреслити свої відчуття. Тому одна з робочих назв цього проекту – гасло “Героям слава”, друга назва – “Обличчя свободи”. Я знімаю документальні моделі на природному тлі Майдану, просто зупиняю людину десь на Майдані і знімаю на повний зріст. Це документальний портрет, можна сказати, бо я не виловлюю людину камерою без попередження. Спочатку знайомлюся.

 Фото з проекту «Обличчя Майдану» 

– Як люди реагують на пропозицію сфотографуватися і хто потрапляє в об’єктив?

Реагують дуже позитивно. Погоджуються майже всі. Було декілька відмов, бо люди не вважали, що вони достойні презентувати Майдан. Але я там з першого дня працюю, тому мене вже багато людей знає. Знімаю звичайних людей, об’єднаних вільним, козацьким духом. Щоправда, на фото є й відомі особистості, наприклад, Юрій Андрухович.

Я не міг просто собі дозволити це не задокументувати. Вважаю, що це історичний момент. Свою роль Майдан вже зіграв. Він викристалізовує справжню еліту, він підготував людей до створення справжніх політичних партій, які б сповідували ідеї загальнонаціональні. У розумінні, що люди будь-якого етнічного походження складають націю, яка живе в одній державі, і їх об’єднують спільні цінності, серед яких невід’ємні також свобода і право на повстання.

– У тебе багато проукраїнських проектів за духом. Ти їздиш цілою країною і спілкуєшся з багатьма різними людьми. Як ти відчуваєш, українці єдині чи все-таки різні і варто їх роз’єднати?

Іноді я сам хотів би розділити Україну, щоб не заважати тим, хто хоче йти в одному напрямку, і тим, хто хоче йти в протилежному. Для себе я не бачу різниці в українцях, бо всі люди хотіли би мати гідність, пересуватися вільно і вільно висловлювати свою думку. Але коли ти бачиш цих людей, яких ми називаємо «ті тушками», ти бачиш, що вони ще самі цього не хочуть. Коли кажуть, що їх зомбують, дають мінімум інформації, я особисто з цим не погоджуюсь. Вони хочуть так думати.

Я вірю в реінкарнацію. Є люди, які живуть уже 300-е життя і стали на вищий рівень, а є такі, які жили сто разів – вони хочуть бути рабами. Їм ще потрібно пожити, пройти школу, щоб стати не рабом. Вони ще так якось згуртувалися по регіонах. Звичайно, що на Сході є класні люди, а на Заході також є такі, які із задоволенням сприймають те, що ними керують.

Коли я їжджу і роблю свій проект, спілкуюсь з людьми, розумію, що дуже багато українців  вимагають від життя того самого, що я вимагаю. Нормальні люди, вони хочуть свободи, хочуть мати свою землю, працювати, не хочуть нікого ані вбивати, ані принижувати. Трошки в нас інші смаки і погляди, вони люблять одну музику, а я іншу, але головні цінності у нас однакові. Але різниця все-таки є. Ці бійці спецпідрозділів, які з Криму приїжджали сюди. Вони просто патологічно ненавидять людей, які тут протестують. Це ж не просто тому, що їм дали наказ. Вони хочуть так думати.

– Споглядаючи твої масштабні фото з проекту”Разом”, де на одній світлині подекуди тисяча людей, розумієш, яка велика робота стоїть за цим фото. Як вдається організувати людей і змусити їх перейнятися твоєю концепцією?

Перший аргумент – я висловлював свою повагу до керівника, наприклад, заводу, який може керувати такою великою кількістю людей. Це щиро, бо я знаю, що керувати тисячею людей – талант, притаманний не кожному. Якщо це не спрацьовувало, я тиснув на історичну важливість. Ми разом пишемо історію. Оскільки я знімаю реальні події у реальному місці і часі, то це такий колективний портрет епохи. Коли ці речі спрацьовували, ми співпрацювали. Найважче було організувати шахтарів. Вмотивувати їх вилізти з шахти було важко, бо ці хлопці дуже суворі. Мені допомогла моя дружина Ніна, якій вдалося їх затримати на 40 хвилин. У Криворівні я знайшов священика Івана Рибарука, з яким ми сьогодні товаришуємо, а він вже організував односельчан.

– Знаю, що одне з найулюбленіших твоїх фото з “Разом” зроблене у Шешорах.

Так. Я мав знімати у Космачі ансамбль “Писанкарі”. Жили ми у Шешорах. Я взяв з собою двох друзів, це німці похилого віку, які не бачили Карпат. Одну ніч вони не спали, бо поруч із будинком, де ми жили, всю ніч гупала музика. На другу ніч знову до ранку гупала музика. Ми пішли спитатися, що там відбувається. А там два намети – кажуть, у нас тут весілля 400 гостей, по 200 у кожному наметі. Я одразу вирішив зробити фотографію. Спочатку розмовляли з батьками. Під вечір прийшли молоді. Вдень нікого немає – молоді відсипаються, а всі працюють, бо весілля йде цілий тиждень. Нам сказали, що люди починають збиратися помаленьку, але коли прийдуть і відкоркують пляшки, їх уже ніякою силою не відірвеш від столу. Довго думали, що робити, щоб не допускати гостей якийсь час до столу. Домовилися з музиками, що вони грали і зустрічали гостей, щоб були танці. Поставили на воротях одну людину з моєї команди, яка казала, що ще не готово, треба почекати. Якби це був хтось з села, вони би вже давно всі пройшли. Коли всі зібралися за воротами, запустили. А коли почали розсідатися, я сказав, що молоді просили зробити  спільну фотографію. Зробив усього чотири кадри, на одному вдалося зняти момент, коли вони всі 200 гостей дивляться на мене.

Фото з циклу «Сім’я», 2007 р.

– Розкажи про родини, які ти знімав для проекту “Сім’я” на Гуцульщині.

Хотілося зробити фотографії родин, де є найбільше поколінь. Майже на всіх сімейні фото, які ми зняли, є чотири покоління. Дуже рідко є п’ять поколінь, як-от на фото з Верховини. Тут мені розповіли про давній обряд, пов’язаний з п’ятим поколінням, яке називається пречет. Прапрадід або прапрабаба чекають, коли найменшій дитині у родині виповниться три роки, тоді біля дверей хати стають на коліна, а дитина кладе руку на голову. Каже: «Прости мене, дитинко», а дитина відповідає: “Я тебе прощаю”. Цей обряд звільняє дитину від гріхів попередніх поколінь.

Я збирався знімати одну гуцульську сім’ю, але не встиг доїхати. Сказали, що старий місяць тому помер. Він був хворий на рак чи щось таке, що протирічило життю в цілому. Коли він дізнався, що наймолодша з невісток вагітна, він попри будь-які лікарські прогнози не тільки дочекався коли дитина народилася, але й якось вижив до того дня, коли їй виповнилося три роки. Дід дочекався дня народження, здійснив обряд, а наступного дня помер. Він настільки вірив в цей обряд і так хотів звільнити цю дитину, що його життя тримало. Мені розповіли, що такі ситуації на Гуцульщині не були одиничними.

Наталка ГОЛОМІДОВА