Головний редактор сайту “Історична правда” Вахтанг Кіпіані завітав до Івано-Франківська з презентацією нових друкованих видань проекту. Остання новинка – книга журналіста Сергія Лещенка “Американська сага Лазаренка” – отримала чимало схвальних відгуків, зокрема й від дружини опального політика. Публіка також скористалася нагодою розпитати відомого журналіста про актуальну ситуацію в Україні та про те, як можемо усі разом допомогти народній революції.

“Три роки тому, коли виник сайт, у нас з’явилася ідея перейти в таку форму, в якій Інтернет буде переходити в живе спілкування з читачем. Так виникла ідея випускати раз на рік книгу, що буде дарунком людям, які не живуть в Інтернеті або хочуть жити паралельно. Книга – це предмет цивілізації, який зараз відходить. Я також читаю у PDF-форматі і електронні книжки використовую, але ніколи не порівняти відчуття задоволення від реальної книжки з роботою дизайнера, фотографа, верстальника і той бездушний файл. Ми будемо, скільки можливо, відтерміновувати той момент, коли книга як предмет культури зникне і залишиться файл”, – розповів Вахтанг Кіпіані. Далі – пряма мова.

 Про книжки від “Історичної правди”

Перша книга проекту “Година папуги” Олександра Зінченка – це блискуче написаний текст, який не можна читати без емоцій, без катарсису. Хоча книга передовсім про Катинь, насправді вона про той жахливий ХХ вік, який забрав у багатьох людей, зокрема й у галичан, життя, перспективу, родини, майбутнє. Коли ми побачили, що ця книга дуже добре продається, отримала добрі відгуки в пресі, багато професорів, публіцистів, філософів в Україні та Польщі про неї написали добрі відгуки, ми зрозуміли, що потрапили в яблучко і треба далі видавати книжки.

Друга книга – економічне розслідування Лариси Буракової “Чому Грузії вдалося” – розповідає про те, якими мали б бути реформи і що могла би зробити Україна, якби справді хотіла стати іншою. Це опис універсальних реформ, підручник, за яким вчиться Молдова, Киргизстан, за яким інші країни можуть вчитися, реформ, які спрямовані на посилення ліберальної держави на боротьбу з корупцією, на європейський і цивілізаційний вибір. Книга стала бестселером – продано 2500 примірників. Всю суму, потрібну на видання книги, ми зібрали від наших майбутніх читачів.

Про Лазаренка і “Американську сагу”

Вважаю Сергія Лещенка найкращим репортером в Україні. Своїми публікаціями він збурює суспільну думку. Він уміє дивитися в тисячу разів чіткіше і фокусуватися на предметі розслідування краще, ніж більшість колег. В силу віддаленості Сан-Франциського суду мало журналістів мали нагоду бути на процесі. Мені пощастило, я бачив Лазаренка в робі. Це було вражаюче видовище. Пам’ятаю знамениту прес-конференцію, коли він сидить в “Уніані”, поправляє золоті окуляри і каже: “Я – не янгол”. Я був на цій прес-конференції і бачив через кілька місяців його в залі суду – смиренного, тихого чоловіка, який на всі запитання судді казав “йес”.

Книжка Лещенка розповідає про прикре падіння людини, яка могла в Україні призначити будь-якого чиновника, яка була другою за впливовістю людиною в політиці та бізнесі, яка контролювала ринок газу, яка контролювала третину України. Сергій описує у книзі, як Лазаренко, втомлений багатогодинними допитами в залі суду, просто лягав між стільцями і спав на підлозі. В матеріалах слідства вказано, що він так голосно хропів, що суддя мусив зафіксувати це в матеріалах справи. Уявляю собі того Лазаренка, якого боялася вся Україна, і того чоловіка, який спить між стільцями на підлозі, – це прикре людське падіння.

А все тому, що він не хотів зупинитись. Якби він зупинився як бізнесмен, як корумпований чиновник і як амбітний політик, то він залишився б в Україні і був би одним з прем’єр-міністрів, які час від часу дають інтерв’ю, ходять на ток-шоу. Але він хотів бути першим і розумів, що для цього треба відмовитись від корупційного податку, який він платив тодішньому президенту Кучмі, а гроші, які він, по-суті, “зажидив” від Кучми, кинути на виборчу кампанію з повалення Кучми. Леонід Данилович йому цього не пробачив.

У книзі дуже багато ілюстрацій та документів, яких немає на сайті. Книга допоможе розібратися в механізмах, на чому українські політики заробляють і як вони відмивають ці кошти. Напевно, схема змінилася тільки в тому, що після справи Лазаренка політики стали краще ховати гроші і вже не були такими легковажними, щоб кодовані рахунки в банках Віргінських островів називати своїм іменем або “Лазаренко” навпаки. Він настільки був впевнений, що йому за ці сотні мільйонів доларів, вкрадених в Україні, нічого не буде, що не сильно переховував ці гроші. Він тоді вивів з України нечесно зароблених 280 мільйонів доларів. Зараз це було би близько мільярда.

Він мав сотні мільйонів доларів на рахунках. Але не міг ними скористатися. В ув’язненні у Лазаренка народилося двоє доньок, вони живуть на зарплату дружини. Це свідчить про те, що надстатки не дають ні відчуття комфорту, ні людського щастя. Він не бачить, як зростають його власні діти.

Сергій Лещенко також показав, як працює американська правова система. Кожен, хто в Україні мав справу з отриманням документів з залу суду або зі справи, по якій він проходить як свідок чи потерпілий, – забудьте все, що ви знаєте про це. Людина, яка не має до справи ніякого стосунку, а знає лише номер справи, приходить в будинок федерального суду, каже у віконечко номер справи, і їй вивозять кошик, як у супермаркеті, наповнений грубими томами справи. Я це випробував на собі. Вони не питають, хто ти такий, навіщо це потрібно. Будь-яка людина може скористатися ксероксом або сфотографувати на власний телефон чи фотоапарат. Сергій там пробув кілька тижнів і все, що зміг, скопіював на зовнішній диск і з цим приїхав в Україну. Це показує також, наскільки простішою та ефективнішою є робота журналіста у цивілізованій країні, який працює заради суспільства.

Коли ця книга вийшла, чи не першим прибіг кур’єр від Кабміну і придбав понад 10 томів. Так що керівництво уряду прочитало її. Дружина Лазаренка отримала цю книгу і потім в телефонній розмові сказала Лещенку, що вона не погоджується з деякими трактуваннями, але не має жодних претензій до коректності викладу матеріалу. Це дуже висока оцінка від юриста і особи зацікавленої. Прочитавши, вона віддала її Лазаренку.

Майдан – це вже історія

Сьогоднішні події в історії України є неймовірно важливими. Складнішої політичної кризи, осоружнішої з точки зору реакції влади і злочиннішої з точки зору наслідків, в новітній історії України не було. Ми мали пройти через це випробування. Бо той гнійник влади, який набирався роками, мав бути розтятий хірургічним способом. Історія Лазаренка і історія Януковича показує, що ці люди не наїдаються. Це люди, які у своєму бєзпрєдєлі не здатні зупинитися. Думаю, що Україна, де роками накопичувалися проблеми, мусила пройти через такий етап кризи і біди.

Бандитський закон про заборону дихати, писати і поширювати інформацію свідчить про те, що ніяких перспектив бути членами нормального співтовариства ми не мали. Це було ошуканство – Янукович не мав наміру нічого підписувати. Він шукав приводу отримати ресурс і розпоряджатися ним для самозбагачення. Тому ошуканий народ мав право навіть на ще більший протест. Критикуючи окремі дії опозиціонерів, я тримаю кулаки за нашу спільну справу. Бо перемога зараз – це виживання для нас всіх. Журналісти чи не перші відчули, що якщо ми не переможемо, у нас заберуть спочатку професію, а потім життя.

“Історична правда” фіксує усі можливі джерела з історії цього протесту. Ми збирали плакати з перших мітингів у Києві, всі наліпки, листівки, я маю майже десять газет, випущених Майданом, – усю народну творчість. Двоє моїх колег-журналістів, Юрій Бутусов і Христина Бердинських, по-суті, вже пишуть історію Майдану, точніше, історію людей.

Коли бачиш на Майдані сліпих, які розносять канапки, розумієш: цей народ справді непереможний. Його можна розігнати, але перемогти неможливо.

Цей Майдан ще не закінчився, тому важливо допомагати рухові, який зараз триває. Дуже важливо не йти в себе, бо така геніальна інженерна конструкція довкола Івано-Франківської ОДА – це трохи тупикова гілка цивілізації, невідомо, від кого вона. Для чого депутатам ці каски в залі? Це витрачання часу або на себе, щоб всі побачили, який я крутий, або просто безсенсовне витрачання часу. Треба більше віддавати часу для перемоги нашої справи, яка зараз ще зовсім не очевидна. Ми маємо перемогти, бо інакше нас чекає еміграція, а багатьох – тюрма.

Треба врахувати уроки 2005-го року: крайній ступінь егоїзму і безкультур’я політичного та людського. Ми пам’ятаємо, як швидко люди, які обіцяли нам, що вони команда і здатні відмовитися від дріб’язкового заради України, виявилися не здатними боротися зі спокусами неглобального рівня. Ми маємо бути вищими за дріб’язкові пункти угод, за непринципові речі, за власний добробут. Владика Гудзяк дуже слушно сказав, що люди, які приходять в політику, мають піти звідти біднішими бодай на одну копійку.

Чи вдасться Україні, як вдалося Грузії?

Я переконаний, що Саакашвілі, викладаючи в американському університеті, зараз заробляє набагато більше, ніж будучи президентом Грузії. Він не рейдернув собі фабрику чи родовище мінеральної води. Вам ніхто в Грузії не скаже, що отой завод чи будинок – Саакашвілі. Так само цього не скажуть про його найближче оточення. Ці люди змогли натиснути на своє его, на бажання жити краще заради країни, для якої вони служать. Ці уроки треба вчити поза очікуваннями відносно Майдану.

Тиск громадськості на ВО “Майдан”, на народні ради, на опозицію на сцені має бути вже. Вони мають розуміти, що вони – лише наша сервісна функція. В Грузії на будівлі МВС написано “Сервісна установа Міністерства внутрішніх справ”, бо вони здійснюють сервісні послуги для громадян. В нас опозиція не є нашою сервісною службою. Ми за неї голосуємо, впливу після голосування на неї не маємо, регулярно бачимо, як вони нас “кидають”. Тому тиснути маємо вже.

Досвід показує, що проблеми не було би, якби Медведчук, Янукович і Клюєв сіли би у 2005 році. Вони не могли не сісти у нормальній державі. Я писав про темники, Андрій Шевченко писав, Сергій Лещенко. Не треба було нічого, щоб порушити кримінальну справу, окрім політичної волі. Цього не було зроблено, бо політики повернулися до приватного життя, а громада не дотиснула. Зараз ми всі активно будуємо барикади, допомагаємо, хто чим може, але після перемоги ми маємо бути хоча б наполовину такими ж активними.

Багато хто з політиків читав книжку про Грузію і використовує дещо у своїй діяльності. Але це не мають бути вишеньки на торті, а ґрунтовні глибинні зміни. У Міністерстві фінансів у Грузії працювали 4600 осіб, залишилося 600. Хто з наших опозиційних політиків готовий сказати, що вони звільнять дві третини наявних чиновників? Ніхто. Але вони мають це зробити. Тому треба сказати їм це зробити. У громадян є підстава казати і вимагати.

Записала Наталка ГОЛОМІДОВА