Над звичайним українським тральщиком «Черкаси» прапор України майорів до останнього. Екіпаж судна найдовше чинив опір окупантам. Заблокований на озері Донузлав, вихід з якого росіяни перекрили затопленими кораблями, тральщик не мав жодного шансу. 20 березня окупанти висунули ультиматум – здатися і перейти на бік Росії чи самопроголошеної влади Криму. Але команда відмовилася зрадити присязі. Хлопці зуміли відбити кілька спроб штурму.

Лише 25 березня за допомогою вертолітного десанту росіянам вдалося захопити корабель.

Як усе було – розповідає наш земляк з Тисмениці, 23-річний старшина, командир гідроакустичного відділення Володимир Бойко. У Військово-морському флоті України він відслужив за контрактом чотири роки. Під час оборони судна Володимир стояв за штурвалом «Черкас».

 Володимир Бойко зі своєю коханою Уляною

– Володимире, розкажіть про корабель, на якому ви служили. Що таке тральщик, яке його призначення у флоті?

Взагалі, тральщик – це бойова одиниця на флоті, яка при виході ескадри кораблів шукає та знешкоджує морські міни. Девіз тральщика – «Знайти та знищити».

Перша назва тральщика «Черкаси» – «Розвідник». Це єдиний корабель на флоті, який свого часу потопив піратський корабель, за що отримав орден Червоної зірки.

В принципі атакувати він не може, але може оборонятися. Як на носі, так і в кормі корабля є досить потужні установки, що дозволяють тримати оборону без корветів, без допоміжних кораблів. Він – більше тяговий, не швидкохідний, низькооборотний корабель. 

– Як почалося вторгнення? Як діяли росіяни?

Наприкінці лютого я проходив військово-лікарську комісію, мені зателефонували і сказали, що оголошена бойова тривога, вертайся, мовляв, на корабель. Того дня все було нормально, наступного дня – знову бойова тривога, і відтоді ця бойова тривога тривала цілий місяць.

Щодня ми відтягувалися від причальної стінки на метрів десять, щоб нас не захопили з берега. Ми вже були до цього готові. У нас була група людей – 15 осіб, які стояли для оборони. Підготували балки, дубинки, в кормі корабля все обмазали маслом і підготували потужні прожектори, щоби засліплювати окупантів. Стояли так десь два тижні.

Потім корабель відійшов від причальної стінки і підійшов до виходу з озера. Тоді командувач ВМС Юрій Ільїн нас завернув назад. Два рази завертав, коли ще не були підтоплені кораблі. А потім виявилося, що Ільїн і Березовський – зрадники, були засланими російськими агентами (в.о. президента Олександр Турчинов 1 березня призначив Дениса Березовського новим командувачем Військово-морських сил Збройних сил України. До того командувачем ВМС ЗС України був Юрій Ільїн. Наступного дня Березовський склав присягу на вірність “мешканцям АР Крим та міста Севастополя” – ред.).

Березовському після того, як він поклявся на вірність «кримському народу», вистачило нахабства агітувати нас скласти кримську присягу. А потім командувачем ВМС став Сергій Гайдук.

Ми виходили, нас завертали, потім розвідка доповіла, що нас штурмують. Ми знялися з якоря, стали посередині озера і стояли. Потім надійшла інформація, що нам поставили ультиматум: якщо не здамося на другий день до 9 год., то на нас відкривають кримінальні справи.

Склалася така ситуація: якщо ми не здаємося – нас садять росіяни, а якщо ми йдемо з корабля – нас вважають дезертирами в Україні, тобто ні сюди, ні туди.

Був сильний психологічний тиск, 12 людей його не витримали і пішли з корабля, більшість з них кримчани.

– Офіцери теж зійшли?

Так. Двоє – помічник командира корабля і штурман, вони обоє з Криму. Командир сказав: я нікого не тримаю і не хочу, щоб ви своїми розмовами деморалізували особовий склад.

Я не засуджую кримчан, які мають на півострові сім’ї, рідних. Адже їм там далі жити. Але були з Кіровограда, з Полтави, з Хмельницького, які пішли служити Росії. Я розумію, що там гроші, їм платять у шість разів більше, але в першу чергу має бути честь, гідність і вірність. Це три такі речі, які за гроші не купиш. А зрадників ніде не люблять.

Вони думали, що будуть служити на цих кораблях, а росіяни ці кораблі будуть віддавати. Кораблі заберемо, а тих хлопців, які прийняли присягу на вірність Росії,  думаю, чекає Чечня або Магадан.

– Але при цьому ваш корабель все ж опирався до кінця…

Командир нас вишикував і сказав, що буде пробувати відтягати один з кораблів, щоб звільнити вихід з озера. Ми тоді підійшли до корабля з піснею «Врагу не сдается наш гордый варяг». Росіяни з іншого боку підійшли на своїх двох кораблях до потоплених. Було видно, як вони вийшли з гранатометами, автоматами, кулеметами – хотіли нас залякати. Зразу полетіли два вертольоти. Командир сказав не звертати на це уваги і робити свою роботу.

Підійшли кормою, закинули трос і почали тягнути. На метр відтягнули, корабель сів, і нам не вистачило потужності. Командир зателефонував на аналогічний тральщик «Чернігів» і каже: «Боря, допоможи». А той у відповідь: «У мене вже екіпаж здався».

Приблизно півгодини ми той корабель тягнули, там піднявся дим. Ми помітили, що по узбережжі їде “Камаз”, звідти повибігали чеченці-снайпери і побігли в нашому напрямку.

Командир прийняв рішення, що треба віддавати троси. Але перед тим, як віддати троси, ми сіли на мілину. Я відчував під нами намул і корабель почав хилитися на лівий бік. Страшно було, думав, що не вигребемо, але з Божою поміччю вийшли.

Командир наказав розвернутися, щоб їх ще трошки налякати. І під пісню «Океану Ельзи» «Я не здамся без бою» ми пішли вперед ще раз. Ну, росіяни вже думали, що ми якісь неадекватні. Потім відійшли, стали на якір.

Після цього на другий день чи через день надійшла інформація, що можна вийти між двома затопленими кораблями. Ми підійшли до затоплених, почали виходити з озера, і не вистачило зовсім трохи, як до нас підійшов буксир і вдарив з лівого боку. Я в цей час стояв на кермі, командир наказав знайти заміну і йти обороняти корабель. Ми мусили відійти, зв’язалися з командувачем і попросили на поміч 15 морських піхотинців, щоб завершити нашу операцію. Морпіхоту не пропустила кримська самооборона, а наступного дня росіяни затопили ще один корабель і заткнули ту дірку, через яку ми хотіли вийти з озера.

На другий день ми знали, що нас мають штурмувати, бачили, що підходять три великі  катери місткістю приблизно по 60 людей. Вони кружляли навколо, але ми почали стріляти уверх і у воду, кидати гранати і зривпакети так, що вони не наважилися до нас підійти.

Ми ходили туди-сюди і побачили, що вони почали висувати свої сили. Було три великих катери, два вертольоти, буксир допоміжний і буксир основний, і почали нас штурмувати приблизно о 7 год. вечора 25 березня. Я був тоді за штурвалом. Почався штурм, стрілянина. Я бачив, як зривалися світло-шумові гранати, димові шашки. Нічого не було видно, вентиляція не встигала все це витягувати. Після тих всіх вибухів я відчув, як нас щось штовхнуло і відмовив штурвал. Корабель втратив маневреність. І тоді на наш борт зайшло багато людей.

– Що робили, коли росіяни опинилися на борту?

Командир наказав зайти всередину. Вони виламали двері на головний командний пост, зайшли, ніхто нікого не бив. Вже не було сенсу опиратися. Нас відбуксирували до берега.

Коли вже знали, що здаємо корабель, всі у своїх каютах, навіть офіцери, зеленкою на стінах написали: «Слава Україні! – Героям слава!», «Слава нації – Смерть ворогам!».

Я намалював двох козаків і тризуб. Розмалювали весь корабель. От зібралося нас таких 53 однодумці з усієї України – з Миколаєва, Харкова, Дніпропетровська, Кіровограда, Тернополя, троє з Прикарпаття. Більшість хлопців російськомовних, але російськомовних патріотів України.

Російський командир сказав, що нашому кораблю велика повага. Сказав, що йому не подобається те, що він робить. Але наказ є наказ. Ми пристали до стінки і зранку з сумками з усіма вийшли на берег. Кримським самоборонівцям передали, щоб нас не чіпали. Перед тим були випадки, що і били хлопців, і забирали особові справи, і спалювали військові квитки. Нам пропонували по чотири тисячі гривень, щоб написали рапорти на звільнення за службовою невідповідністю. Наш командир дав кожному з екіпажу на дорогу, і так ми добралися додому.

– Як ви під час цих подій спілкувалися з рідними?

Рідко. Не було часу. Було так, що по два дні вони нічого не знали. Коли приїхав, зустріли зі сльозами на очах. Казали, що нічого не могли робити, лиш не відходили від телевізора.

– А як місцеві жителі у Севастополі сприйняли окупантів?

Коли нас висадили з корабля, у селищі Новоозерне ми зайшли у магазин купити поїсти. У нас почали просити пробачення, кажуть: вибачайте, ми вас дуже любимо, ми тут ні до чого,  це все політика, а ви – наші сини. Нормально до нас ставилися. Були і провокатори, вони є  всюди. Але більшість мирного населення проти приєднання Криму до Росії.

– Чи плануєте продовжувати службу?

В подальшому – служба тільки у Військово-морських силах. Але не обов’язково на кораблі.

 Розмовляла Марія ГАВРИЛЮК