Сашу Кольцову знають і люблять не тільки як вокалістку київської групи «Крихітка», що грає «актуальний альтернативний поп-рок». Саша – популярний в українській блогосфері автор, а ще – активна громадська діячка. 

 

– Відомо: коли війна – музи мовчать… Ти брала активну участь у Єврореволюції, і як чуєшся зараз, як оцінюєш нинішню постмайданну ситуацію?

Можна домовчатись до того, що не буде перед ким співати – буквально. Моя аудиторія була на Майдані, була поза Майданом, і я стала на той бік, який вважала правильним: суспільні зміни нам вкрай необхідні, як і новий порядок, нові правила спілкування і взаємодії з політиками. Думаю, якщо у людини є бодай якийсь суспільний авторитет і вага, це треба використовувати на благо країні. Якщо я маю якусь здатність формулювати змісти дохідливо і просто, то маю озвучувати правду і настрої народу. Це гроші люблять тишу, а люди люблять мати твердий ґрунт під ногами, а для цього треба називати біле білим, а чорне – чорним.

– Делікатне питання. Ти – росіянка, мабуть, родину маєш на історичній батьківщині, ви знаходите спільні точки для порозуміння в теперішній ситуації?

Батьки в Києві, і їм як звичайним пенсіонерам тривожно. Люди у віці взагалі погано реагують на зміни, бо почуваються поза процесом впливу на ситуацію, тобто вразливими. Потрібна спеціальна програма, що допоможе їм почуватись захищеними і корисними країні в цей момент, а їх покинули на російську пропаганду та ностальгію. Важко переконувати старих людей, що цього разу ми здатні контролювати владу, що ми здатні поміняти суспільство. Їм бракує віри в нас. Та й справді, ми самі не до кінця впевнені, що у нас все вийде, адже в політиків і народу різні інтереси. Але мусимо спробувати поставити їх на місце і працювати на інтереси суспільства. Нехай це займе п’ять, десять років. Просто мусимо.

– Сьогодні агресивна політика Путіна має надзвичайно високу підтримку в російському суспільстві. Як, на твою думку, так може взагалі бути, адже надворі – ХХІ століття, цифрова ера, інтернет?

Люди слабкі. Більшість хоче готових рішень. «Росія» для багатьох виглядає як готове рішення, а працювати на благо України, реалізовувати свої задуми по-своєму і боротись з політиками, постійно тримаючи руку на пульсі, – це складно. Чимало людей просто заслабкі для цього. Їм бракує мотивації і віри.

– Ти в очікуванні війни? Готуєшся якось?

Війна – як діти: ніколи не будеш готовий.

– В чому сьогодні – в революційні часи – полягає актуальність і місія мистецтва? 

У всі складні часи опоненти правди та миру переслідували митців як носіїв сенсів. Тому зараз митці мають створювати нові сенси, у нашому випадку – національні. Тому що Україна – це культура України. Нація – це культура нації. Суспільство – це правила і звички, які тісно пов’язані з культурним, мистецьким кодом. Митці у війну мають не шини носити, а музикою з усіх сил займатись.

Я в цьому плані поганий приклад, бо обрала якраз шлях не співочий, а копірайтерський – вела революційний Твіттер, формулювала і відображала громадську думку. Один крутий відеокліп круто записаного колективу українською здатен робити для країни і її престижу більше, ніж тисяча промов політиків.

– Я знаю, ти збирала музику українських виконавців для наших військових у Криму, розкажи детальніше, що це була за акція?

У мене всі акції починаються так: встала зранку, подивилась новини, думаю – що я можу зробити? А тоді якраз було багато повідомлень про депресивний стан наших військових в Криму. З концертами не вдалось туди пробратись, навіть із Міноборони спілкувалась. А у військових частинах, як правило, на балансі є магнітофон. Вирішила, хоча б музики надішлю, щоб у хлопців був гарний бойовий настрій. Зателефонувала друзям-музикантам, всі радо відгукнулись. Олег Скрипка передав величезну кількість дисків “ВВ” і “Країни Мрій”. Долучилися інші артисти. Тож вийшли посилки по 20-25 дисків, розсилаю, тепер вже не тільки у Крим, але й в інші частини. Ось днями «Бумбокс» передадуть свої та Діми Шурова диски. Взагалі збірки вийшли прекрасні – від Стрикало і Подерв’янського до патріотичних пісень і гімну України.

– А як зараз із власною творчістю, наскільки всі ці зміни вплинули?

Змістився центр уваги, тому писала мало. Наразі сьогодні після репетиції розумію, що треба би вже якось знайти бюджет на дозапис альбому. Ще й три пісні без фінального варіанту тексту. Я взагалі не настільки сильно й займаюсь музикою, це ж не єдина моя професія. Якось втомилась від відфутболювання з боку корпоративних комерційних радіостанцій і взяла відпустку, ще й склад мінявся, тому ми були зосереджені на живих виступах, а не на новому матеріалі, але вже час повертатись у студію, шукати новий звук, писати нові пісні.

– А ти й далі залишаєшся прихильницею ідей straight edge?

Пенсіонерки називають їх ЗОЖ. Straight edge – це ж просто здоровий спосіб життя. Морально і фізично. Я за чистоту сприйняття і стосунків, і реальності. Люблю, коли все ясно і нічого не викривляє картинку.

– І як ти до цього прийшла?

Особисто для мене це спосіб життя, що не напружує, не створює незручностей іншим і фактично не є чимось особливим. Ну, я не курю, бо ніколи не любила курити, не п’ю, бо не подобаюсь собі у стані сп’яніння, у мене тривалі стосунки з однією людиною, бо короткі романи – безперспективні і псують нерви. Нічого особливого. Мені подобається бути тверезою, тому що я бачу все як є, рецептори свіжі, серотонін свій. Звучить, як у робота, вибач (сміється). Можу спробувати вино, просто для цікавості. Заборонених речовин не вживаю, каву – по мінімуму, ліки – тільки прописані і якщо вже точно треба. Ми і так дихаємо таблицею Менделєєва. Я якось сама так живу, а те, що, виявляється, це і є straight edge, з’ясувалось потім. Головна проблема – стримувати власну агресію. Стримувати свій сарказм, бажання відповісти різко, роздратування. Це деколи складно. А не пити – ні, не складно. Хочеться ж інколи сказати нецензурне щось, інколи ледь стримуюсь, плекаю спокій, словом – keep calm.

– Що тобі додає оптимізму в цей час?

Є готові схеми, успішно випробувані у Польщі, Чехії, Грузії, Естонії, Гонконгу. Є спеціалісти з реформ і люстрації, готові консультувати новий уряд. Є європейське суспільство, не зацікавлене у сусідах-варварах.

Українці не унікальні: хочуть порядку в міліції, комунальних службах, митниці, пенсійних фондах. Це все підйомні завдання, аби тільки була політична воля і особисте бажання бити політиків і злочинців від силовиків чи бізнесу по руках. У політиків її немає, бо вони все ще сподіваються скористатись із ситуації, але у народу вона вже зароджується, поки що – у невеликої активної частини суспільства. Більшість чекає, поки їм принесуть готовеньке.

Все, що стоїть між нами і Україною, про яку ми всі мріємо, – радянський менталітет “мені всі винні” і звичка красти тут і зараз, любов до легких надприбутків, установка на коротку перспективу.

Я не прихильник вступу в ЄС, але їх правила прозорості ми вже можемо застосувати у себе. Ми дійсно можемо швидко стати однією з найбагатших країн, якщо всім народом створимо такі умови для роботи чиновників, що вони припинять розглядати депутатські і міністерські крісла як можливість швидко розжитись. Потрібне державне мислення, потрібно дбати про суспільний договір, припинити власні зловживання, навчитись стримувати свою жадібність заради життя у здоровому суспільстві, що може допомогти тобі. Взаємодопомога, наполеглива праця, єдині цілі – задля великої багатої держави.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ