Отець Іван Рибарук – скромний священик із гуцульського села Криворівня, який править у малесенькій дерев’яній церкві Різдва Пресвятої Богородиці на вершечку гори. Але його слово настільки просте і сильне, а його любов до кожного, хто прийде до нього, незалежно від віросповідання, настільки велика, що послухати отця Івана, побути з ним, пожити з ним з’їжджаються з цілої України.

Молодята здалеку їдуть розбитими карпатськими дорогами, щоби їх повінчав отець Іван і сказав щось таке, що буде з ними ціле їхнє життя. Слова отця Івана пробуджують, змінюють і залишаються надовго. У рамках “Відкритого університету”, який минулої неділі завітав до Криворівні, отець кілька годин розповідав про найважливіше. Надворі була спека, тож лекція відбулася у прохолодній церкві. Отець розклав лавиці півколом навпроти престолу, велів нам порозсідатися, повитягати канапки і термоси з чаєм, поїв разом із нами, пожартував і почав говорити. Зі слів отця неможливо викидати неважливе, бо такого просто немає. У цьому номері пропонуємо розповідь отця Івана Рибарука про Майдан, Небесну сотню, війну на Донбасі та духовне відродження нації, а далі ще буде.

  

Майдан дуже цінний тим, що на ньому не продукувалися особистості штучно. А справжні, які були, старалися зникати. Нас має бути дуже мало. Дивна річ, але так є, що чим більше невісти, тим менше жениха. І навпаки. Може бути забагато чиєїсь присутності – попробуй доступися. А може бути забагато чиєїсь любові – попробуй відкрийся. А може бути багато сили. Коли чоловік схожий на бізона і зовнішність така відповідна. А там насправді метелик в тому бізоні. Але поки того метелика випустять, лишиться ковбаса. Так буває часто, що хотіли метелика випустити, а зійшло все на м’ясорубку.

 

Руслана – класичний приклад. Вона зникала, будучи на Майдані постійно. В кінці вона зникла зовсім. Та Руслана, яка тримала Майдан на собі. А багато рвалися на сцену. Це хвороба така – бути начальником. Це є комплекс меншовартості, і допоки у нас будуть ставати керівниками люди, які почали керувати лише тому, що в них комплекс меншовартості, нам мало що світить. Тому Майдан як явище свідчить, що ми потроху вже до чогось доживаємо.

 

Показати світові висоту

 

Майдан – це не революція. Його спровокували на революцію. Це підтягнувся хвіст шлейфа. Перших два місяці Майдану – це було закидання висоти на такий височезний рівень, на який ми сьогодні є спроможні. Ще не всі, але вже спроможні. В нас ще не наросла критична маса ні в Україні, ні в світі, щоб на цій висоті закріпитися. Тому ми всі посипалися вниз, але ми там нагорі вже були, і ми це вже пам’ятаємо. Це вже є записано у світовому і надсвітовому, і в підсвідомому. І це вже навічно. Ми вже піднялися.

 

Думаю, що з часу гріхопадіння людство ще на такій висоті не було, як було на Майдані. Такої висоти історія людства ще не знала. Те, що зараз, як завжди, все бур’яном заростає, духовним і всяким різним, так має бути, але те справжнє все одно не зникає. Була проявлена висота людської гідності перед Богом, перед людьми і перед самими собою – ким ми є насправді. Цю висоту було взято, і ми маємо пам’ятати, що зараз просто маємо туди повертатися. Це як колись за Союзу була така система, коли я ще вчився, – перший рік молодого спеціаліста. Якщо ти чогось не знав, тобі все списували – мовляв, навчиться, дурне ще. Молодий спеціаліст був як теля, якому все прощалось. Це був дар, можливість побути під захистом, під покровом. Мені здається, що цей перший крок, ця висота – це щось подібне.

 

Як нам тоді було страшно, коли вперше побили дітей, а тепер це просто незіставна величина з тим, що відбувається на Сході України. Я на кожній Службі тепер молюся за здоров’я тих хлопців, які на війні, за поранених і за упокій душ тих, хто загинув. Я не знаю їхніх імен. Дяк прийде і каже: сьогодні 13 поранених. Ми вже звикли. А нам тоді було страшно дивитися на дівчинку зі щічкою розкроєною чи хлопчика побитого. Для нас це був жах. Уявляєте, де ми були, якщо крапля крові на обличчі дівчини у нас викликала неймовірний супротив – так не має бути! Ми там були. Ми були такими, що для нас одна крапля крові – як для Достоєвського одна сльоза дитини, коли він казав, що її не вартує цілий світ. Нічого не може виправдати однієї сльози дитини. Ми там уже були. Це пекло, яке нуртувало і якому не давали прорватись, тепер прорвалось. Але ми там були, хай не всі, але значна частина з нас. Майдан вдався. Я не знаю, чи за свого життя ми туди ще піднімемось. Я не знаю, якою буде Україна, чи буде вона в Євросоюзі і в НАТО, але питання в іншому – не де ми будемо, а ким ми будемо в цьому всьому.

 

Про бізонів та метеликів

 

І от тут має бути баланс. Ми мусимо впроваджувати це все в життя, але нас не має бути забагато, щоби ми не пригнічували людей собою. Щоб, коли ми говоримо, в когось не боліла голова. Щоб, коли ми комусь кажемо “давай я тобі допоможу”, у людей кістки не хрустіли від нашої помочі. Ми маємо стати метеликом. Ці символи метелика і бізона є дуже важливими. Ми маємо мати силу бізона, а витонченість метелика. Це є поєднання жіночих і чоловічих начал у кожному з нас.

 

Скільки людей жили в раю з самого початку. Двоє? Ні. В той час поділу на хлопчика і дівчинку не було. Була єдина людина. Треба просто любити людину. Просто ти її  бачиш, ти її чуєш. Це ті речі, коли ми є єдиним цілим. Майдан це дуже чітко показав. Це було щось єдине. Єдність у множинності, як в Пресвятій Трійці. Не один Бог і не три боги, а Бог – єдиний у Пресвятій Трійці. Треба намагатися так жити, щоб ті, з ким ми спілкуємось, були з нами єдиними. Ми в них, а вони в нас. Оце є повнота буття. Майдан показав, що ми можемо бути такими.

 

Зірвати маски

 

Одна дівчинка, актриса, казала мені, що їй було комфортно на Майдані, бо ніхто не знав, хто вона. Там це вже не була та Мадам Батерфляй, що на сцені. Звичайна тепленька курточка, і  цілодобово робиш бутерброди. Якби вона сказала, що вона актриса, все було би по-іншому. А так – звичайна дівчинка. Вона розповідала про руки чоловіків, які там були. Як вона їм давала стаканчик чаю, а він зникав у їхніх руках. Такі ручища здоровенні. Ці ручища звикли землю обробляти. Ці хлопці з Центральної України – оці бізони, такі здоровенні дядьки, вони навіть не вміли той стаканчик взяти. Він його бере, а стаканчик в тих руках губиться. А він так щиро його бере і каже: “Донечко, дякую тобі!” і далі стоїть на тих барикадах. А там ніхто не питається, хто там голова колгоспу, хто тракторист, а хто депутат. Ми дуже сильно дозволили собі понавидумувати, ким ми є насправді. Дуже багато масок на себе понадягали. Ці маски з нами позливалися, і ми дозволили маскам нами керувати. Майдан ці маски позривав. А тепер маски знову вдягаються. Але так є, це як прилив і відлив.

 

Якось мене запросили на лекцію про присутність Церкви на Майдані – коли вона там з’явилася. Я відразу кажу, що треба змінити назву лекції. Не коли Церква з’явилася на Майдані, а Майдан як Церква. Бо Церква на Майдані була з самого початку. Слово “майдан” тюркського походження, означає “зібрання”. Слово “церква” також означає “зібрання”. Господь каже: “Де двоє чи троє зібрані в ім’я моє, там я між ними перебуваю”. Майдан – це Церква. Тобто з самого початку Церква перебувала на Майдані, а коли долучилося духовенство – це вже інше питання.

 

 

 

Майдан єднає церкви

 

Мусить бути революційний процес. Ми з самого початку як воїнство Христове. Майдан відновив довіру до Церкви. Були часи, коли на Майдані і греко-католики, і православні разом відкрито причащалися. Але це було лише дві неділі, наступного тижня заборонили служіння на сцені. Через десять днів відновили богослужіння в наметі. Така відкритість і така близькість при такій небезпеці так налякали церковних чиновників, що вони заборонили проводити Служби Божі священикам! Десять днів не було Служби Божої на Майдані. Бо це ж ненормально, що православні з католиками причащаються, треба це припинити. Українським церковним чиновникам стало страшно. Як так близько православні з греко-католиками? Не можна! А тут раптом на Майдані Українська церква без всіляких рішень єпископів і вселенських соборів раптом стала єдиною! Але ця заборона запізно відбулася. Дитинка вже народилася, хоч священики свічку не тримали. Але з’явилося нарешті розуміння, що церква – це не ієрарх, не структура, а саме тому, що є Церква як зібрання, є структура і є ієрарх.

 

Тепер дивишся на наше військо на Сході – у них у кожного під погончиком вервечка. Це вже інший рівень, інше військо. Це не солдати, бо “солдат” від “солідос” – “монета”. Той, хто воює, бо йому платять. Це воїни. З нашого боку не було солдатів, а були воїни, а з того боку – або солдати, або бандити.

 

Кров потрібна не Богові

 

Чи є Небесна сотня жертвою? Не Богові була потрібна ця жертва. Вона нам потрібна. Нам потрібно було себе врівноважити. Колись було популярним кровопускання – якщо певну кількість крові не випустити, організм сам себе знищить. Тиск піднявся – взяли кров випустили, і стало легше. Небесна сотня – це не жертва, це енергетичне донорство. Слово “жертва” тут недоречне. Бог – це ж не Хронос, який сидить на троні і пожирає дітей Зевса і Гери. Просто ми настільки збилися, нас почало “клинити”, і нам треба було викинути частину, відірвати від себе, щоб оздоровитися. Це не є ціна викупу, це таке дискретне мислення, коли людина пояснює все на своєму рівні. Це швидше частка, офіра. Самопожертва, а не жертва. Дар на дар. Так само жінка мусить втратити купу крові, щоб народилася дитина. Це перше, що приходить на думку. На Інститутській тоді було море крові. Але яка дитина народилася!

 

Майдан – це був момент перетворення. Якщо уявити Вселенську Службу Божу – це був момент, коли готується Святе причастя, коли є Святий Дух, хліб стає тілом, а вино кров’ю. Майдан – це наше причастя. Ми можемо йти до причастя, а можемо не йти, але воно вже відбулося. Кожен йде по-різному. Ми можемо Майданом причаститися, а можемо ні. Хтось каже: я завтра піду, а хтось – через рік.

 

Чому сьогодні відбувається війна на сході України? Їм ще треба своє пекло пройти. Ми це вже проходили в 40-х роках, потім в 60-х, коли попри нас різні війни йшли. Та частина України не мала війн, багато добрих людей звідти вивезли, а потім завезли невідомо кого, прокомпостували їм голови. Це ще ембріони в духовному розумінні. Це рівень “мати” – мати їсти, мати пити, мати спати. Вони просто мусять піднятися. Тому, на жаль, зараз так багато гине людей і наші хлопці гинуть. Це енергетичне донорство, вливання крові. Як Пліній молодший пише до тата свого: “Християнська кров, як зараза. Чим більше ми їх вбиваємо, тим більше їх множиться”. Це імперське мислення: ми їх задавимо. Це неможливо, бо це, як джерело в Зарваниці: його закатали в асфальт, а воно з іншого боку вилізло, закатали знову – ще раз вилізло, потім асфальт пробило. Задавити нашу духовну силу вже неможливо.

 

 

Записала Наталка ГОЛОМІДОВА