Війна – час випробування для кожного. Тих, хто на передовій, – на мужність та долання страхів. Тих, хто в тилу, – на єдність та небайдужість. Ну, а психологи, які побували в зоні АТО, нині переосмислюють своє покликання та вчаться професії по-новому. Ось три історії із їхніх вуст…

 

Історія перша. Очима початківця

Станіслав Рудий, 25-річний мешканець Рівного, за фахом психолог, працює в Державній службі з надзвичайних ситуацій. Він та ще понад двадцять рятівників у складі спеціально сформованого загону два тижні тому прибули в зруйнований Слов’янськ. На його очах мешканці виходили із сепаратистської омани, поверталися у зруйновані домівки, ділилися болем втрати та говорили про одне-єдине – вони хочуть миру.

«Аби потрапити в Слов’янськ, ми проїхали кілька блок-постів, спершу для нас провели ознайомлювальну конференцію, далі ми працювали самі, – пригадує Стас. – Дуже багато житлових будинків було знищено практично під фундамент. Дуже сильно постраждала Семенівка, це один із міських мікрорайонів. Вибуховою хвилею розтрощено вікна, зруйновано балкони, вже самі люди оголені віконниці прикривали дошками, фанерою або клеїли навхрест клейкою стрічкою. Відчуття розпачу та страху відчувалося в усьому, навіть вуличні собаки бігали з підібганими хвостами. Тоді, коли ми працювали, більше половини мешканців Слов’янська покинули місто. Вони виїхали ще в період бойових дій, в місті-пустці залишилися лише пристарілі». В пам’яті Станіслава закарбувалася розповідь 80-річного дідуся: «Коли починали стріляти снарядами, я просто лягав на ліжко, чув, як осколками повибивало вікна, поруч обвалився будинок, а я мовчки лежав і чекав смерті».

У загоні психологів було не більше двадцяти чоловік, Стас – представник крайнього західного міста, решту психологів з Центральної та Східної України. У кожній групі працювало два психологи та представник медичної або соціальної служби. Поруч з ними працювали волонтери, здебільшого місцеві, вони зі слов’янчан формували групи, переписували прізвища тих, хто потребував особливої допомоги, залишали контактні телефони. Щодня проходили від двох до чотирьох житлових районів Слов’янська. Вони йшли квартира за квартирою, дім в дім, розносили гуманітарну допомогу, говорили з людьми,  збирали заявки про вибухонебезпечні предмети та роздавали буклети з усіма важливими телефонами – міліції, СБУ, піротехніків, комунальників… 

«Вільно гуманітарну допомогу могли отримати лише ті, хто мешкав у центрі. Жителі околиць не мали нічого, ми до них приносили самі. Військові звільнили місто і пішли далі, а з людьми ніхто не говорив», –  розповідає Стас. І люди щедро ділилися емоціями, розказували про пережите, вони хотіли поділиться наболілим. Були такі дні, що з потоком людей вони просто не справлялися, кожен хотів виговоритися, розказати, отримати пораду.

Стас пригадує ще одну історію кількаденного підземного життя одної родини. Під час авіаудару чоловік, жінка та двоє діток сховалися в підвал. Щойно залпи вщухли, вони подалися на вулицю і побачили, як у їхню домівку заходять ДНРівці. Аби не видати себе, родина ще дві доби переховувалась під землею. Лише після того, як ополченці покинули будинок, сім’я вийшла зі своєї схованки.

Виявів агресії, щоб хтось на них нападав, Стас не пригадує. Щоправда, випадки, коли люди не відкривали двері, траплялися. Це перший шок сприйняття реальної ситуації, пояснює Станіслав. Тоді слов’янчани казали: «Ми самі собі допоможемо». Зазвичай, так поводилися ті, в кого загинув хтось із рідних або хто залишався жити в зруйнованій домівці. Були й такі, які зізнавалися, що у них брат, батько чи син за ДНР чи в ополченні, – по-різному було. Багато  слов’янчан свої погляди переглянули, мовляв, були в інформаційній блокаді.

 

Історія друга. Місцевий доцент

Тетяна Асланян – доцент кафедри прикладної психології Донбаського державного педагогічного університету. Вона родом зі Слов’янська, і саме вона формувала групи психологічної допомоги місцевим мешканцям та організовувала волонтерів. Під час військових дій Тетяна виїхала з міста. Те, що побачила після приїзду назад, її, досвідчену у керуваннях емоціями, шокувало.

«Це був жах. Я приїхала в ті найгірші очікування, що собі намалювала в уяві. Містом бігали поодинокі собаки, зусібіч стирчали обірвані проводи, пристарілі люди наче посіріли, вони не заглядали один одному у вічі. Все це просто кричало про приреченість, втрату, лихо, що прийшло в мою домівку. Була просто гнітюча тиша, вона неймовірно лякала», – такими словами Асланян описує перше враження від Слов’янська. Вже як психолог жінка каже, що нині у людей шокова травма, вони втратили домівки, були на межі смерті. Слов’янськ загубив посмішку, у місцевих скривлені обличчя, і не від поганого настрою, це наслідки страху.

Тетяна розповідає, що до неї приходила жінка, котра скаржилася, що не може перебувати в освітленому приміщенні. Її переслідує відчуття, ніби вона на прицілі у снайпера, і тому світло не вмикає взагалі.

Нині в місті запрацювали банки, мерія та різні служби, і люди пішли за пенсіями, пільгами, новим віконним склом. І скаржитися вони пішли до тих співробітників, які жили з ними в однакових умовах. Тож найбільшому емоційному вигоранню зараз підлягають саме працівники державних служб, вважає Тетяна.

«Були ситуації, коли ти готовий розплакатися так само, як та людина, що прийшла до тебе за допомогою. Тоді, коли тобі розповідають про зруйновані від вибуху будинки, і ти розумієш, що це дім, де ти живеш», – згадує психолог. Вона пояснює, що в кожній психологічній травмі треба знаходити ресурс для виживання, а в події, навіть нещасливій, бачити можливості для змін. Адже в час хаосу та нестабільності дуже важливо знайти точку опори, біля якої можна стати, перепочити та від якої починати рух вперед.

Слов’янськом почав поступово ширитися гамір. Комунальники подали воду та світло, але нічого не минуло безслідно, впевнена доцент. Психічні розлади проявляться згодом, і виходити з них буде ще важче.

 

Історія третя. Повернення до Бога

Івано-франківський психолог Наталя Чаплинська на передову не їздила, вона надає психологічну реабілітацію втікачам з Криму та із зони АТО тут, на місці. Розповідає, що приїжджали з півострова та зі Сходу люди дуже різні. У них інші страхи та інші відчуття. Кримчани боялися «зелених чоловічків», а зброю бачили лише в чужих руках. Люди з Донеччини та Луганщини пережили вибухи та бачили руйнування, засинали та прокидалися під завивання сирен. Єдиним шансом на те, щоб вижити, у них були бомбосховища. Вони бачили смерть.

«Спокій та тиша нашого міста їх тішила та водночас лякала», – розповідає Наталя. Вона згадує про такий випадок. Поруч готелю, де мешкають втікачі, було весілля, і коли почали лунати святкові феєрверки, то діти, за звичкою, заховалися під ліжко. «Ми навіть не задумуємося над тим, що ці діти можуть свято асоціювати з пострілами. Для нас салют, для них – вибух», – констатує поствоєнну реальність Чаплинська.

Страх, який приїхав за ними тягарем, заразив їх хворобами: підвищений тиск, безсоння, затерпання кінцівок рук та ніг, розлади шлунка, серцеві напади, внутрішній тремор. Під час спогадів люди втрачають відчуття реальності. Це непоодинокі випадки, лише в спокої починають проявлятися набуті болячки.

Під час заняття нерідко і сама психолог переноситься у стан війни. «Буває дуже сильна втома, роздуми довго не дають заснути, тоді обов’язково прохожу супервізію, це коли психологи разом проговорюють ситуацію,  а ще є молитва, медитація». Щоб повернути свідомість до нормального стану інколи Наталі треба два дні на відновлення.

Чаплинська була активним учасником подій на Євромайдані, вона також працювала з майданівцями у групах психологічної допомоги. Там теж люди переживали смерті побратимів, були вибухи та стрілянина, але відчуття тих, хто побачив війну у власній домівці, – це щось неможливе, каже вона.

«Для мене як для психолога дуже яскраво видно різницю між цими людьми. Ті, що були на Майдані, – глибоко віруючі люди, і тільки молитва фактично рятувала їх від небезпеки. І коли з ними працювали психологи, активісти легко йшли на контакт. Вони щирі, світлі, просто хотіли щось змінити на краще. Втікачі ж інші. До них лише зараз приходить відчуття віри. Ми часто проговорюємо про їхнє відчуття Бога, ставлення до священиків, і для них це велике відкриття». Наталя розповідає, що саме тут люди, які втікали від війни, почали ходити в храми, вірити духівникам та молитися. Є такі, що навіть захотіли пройти обряд хрещення і дітей охрестили.

Ірина ТИМЧИШИН