Івано-Франківськ уже традиційно вибухає креативом – містом гуляє “Пенсія“. Це черговий проект колективної творчості від непересічного та улюбленого багатьма Яреми Стецика. Для знавців “миСтецико”терапії такий проект – не дивина. Він має непросту місію – навчити людей бути поетичними, енергійними, щирими, чесними та щасливими. Докладніше про це – в розмові журналіста “ГК” з автором, натхненником та втілювачем цієї ідеї. 

– Яремо, ти багатий. Реалізував безліч нестандартних мистецьких проектів, як-от “Уніж-цех“, хор “Як умієм, так і пієм“. “Пенсія“ – це віковий чи форматний задум?

Для себе ми визначили формулювання. “Пенсією” назвали музично-соціальний постпанк-проект. Це не віковий формат, а скоріше емоційний, але певну прив’язку до пенсії проект таки має. Бо ж ми далекоглядні, нам жити і жити, а живої емоції від музики через радіо ми не отримуємо, тому вирішили створити її самі. Присутній панк-рок – це також пенсійна музична штука, стиль давній, але не менш чуттєвий, ніж народна пісня та нові течії.

“Пенсія” – скоріше еволюційний проект, якщо брати моє покрокове ансамблювання. У попередньому музичному житті я пережив достатньо, аби зрозуміти, від чого пре, а від чого – ні. Це, грубо кажучи, попсові набори, але в цікавому аранжуванні та емоційному обрамленні.

– Ти говориш про попсові речі та добротне аранжування. Ви виконуєте популярні застільні пісні, композиції попередніх гуртів чи, як завжди, щось інтерпретуєте?

Зазвичай це пісні мого смаку, більшість з них я грав все своє життя. Є такі, що “вчепили” заново. Нових немає, і поки що їх не вишукую.

Головна особливість “Пенсії“ – не проводити репетицій, а ловити свіжу емоцію від того моменту, коли відбувається музичний процес творення. Тобто концерт – це тренування, щось на кшталт відкритої емоційної репетиції.

– Тобто “Пенсія” грає відразу наживо, без жодної репетиції?

Під час постійних репетицій з’являється професіоналізм, але він з’їдає першочергову емоцію від народження звуків. Цей мінус наявний у професійних групах. Тобто там є багато плюсів, але втрати живого відчутні. А коли музика твориться одразу на людях, наживо, це неймовірний драйв!

Звичайно, деякі групи на концертах дозволяють собі імпровізувати, але завдання “Пенсії” – аби це робили не професіонали, а друзі. Тут немає заслуги творців чи тих, хто щось придумав, – є заслуга лише тих, хто в цей момент стоїть на сцені. Той, хто не лінувався, записався, прийшов, ступив на сцену, той і є лідером групи.

Це завжди свіжа штука. Звичайно, до нас долучатимуться ті, хто виступає у “Пенсії“ вже п’ятий раз, але особливо будуть цінуватися ті, хто з нами вперше. Витягнути моменти творення нового важко, то ми робимо ставку на першородну емоцію.

– Якщо немає лідерів, то, певно, є ті, хто створив гурт?

Немає тих, хто створив. Наразі “Пенсію“ контролюю я, бо мені це цікаво, але проект дуже віртуальний. Ми хочемо у різних містах створити філії, щоб ці мікрофілії жили окремо.

– То ти – монополіст?

Так, хочу відчути себе інтелектуальним “пенсійним” магнатом (посміхається), буду роздавати творчі субсидії. Фактично в Івано-Франківську зорганізувалося досить цікаве коло охочих штовхати цю ідею, не менше і тих, хто бажає приходити на ці концерти-семінари-тренування. В інших містах – Києві, Вінниці, Тернополі, Львові – також є спраглі організувати свою “Пенсію”. Осередки ще не створені, це на рівні проекту зараз ми відточуємо свою роботу. Бо якщо ця еволюція продовжиться, передчуваю, що буде цікаво.

Найбільш мобільний склад “Пенсії“ – я і дві дівчини: Тая з Вінниці і Ліза з Києва. Одна має барабан, інша – тубу, я граю на гітарі. Тобто ми втрьох можемо розкачати ансамбль до 20-30 людей. У них бачення цього проекту трохи інакше, бо дівчатам до пенсійного віку залишається трохи часу, і це певний мінус. А я вже конкретний “пенсіонер”, бо розумію, що на репетиції гаяти час шкода, не треба відкладати, треба одразу газувати.

– Цей проект, напевно, буде цікавий багатьом, бо читати ноти вміють не всі, а співати, навіть не маючи особливого таланту, хочеться?

Ми вже опрацювали біля десяти пісень. Це, грубо кажучи, сформована програма, і ми в очікуванні старту. Настрій воєнний, але треба розуміти, що музика – потужний антидепресант. Тобто ми на низькому підриві, ніхто з нас не впевнений, яким буде завтрашній і наступний дні, але всі налаштовані на те, що якщо раптом хтось потребує розрядки, то можемо проводити перформенси у виконанні “Пенсії“. Форма концертів має бути добре підготовлена та підґрунтована. Має бути кістяк людей, які хочуть співати, і ми, які вже щось вміємо. Тобто ті, що вміють, підкажуть тим, що хочуть, і тоді відбудеться імпровізований концерт.

Професіонали дуже сильно “кремпуються“, а ті, хто нібито не вміє співати, а таких більшість, завжди кажуть: ми недостатньо випили для того, аби піти з вами. Під час малих турів ми переконалися, що люди хочуть співати, але заганяють себе в рамки. В “Пенсії“ ніхто не буде читати по нотах, читатимуть тільки ті, хто захоче підіграти, для них будуть прописані акорди. Але загалом буде пісенник, за яким ти ніби співаєш на весіллі, на стадіоні, в коляді. Не ноти чи відсутність голосу тебе мають стримувати – це відмовки… Співати вміють всі, а співучість та емоційність, що є всередині кожного, мала б в якійсь формі поперти.

Найбільше прагну зруйнувати думку, що для того, аби вивільнити себе, мусиш щось випити. Варто просто кричати, може “криво”, але з часом ти вирівняєшся.

– Схоже на те, що “Пенсія” – серйозна терапія?

Виходить, так. Це важлива емоція для того, хто співає, слухає, знімає. І навіть деякі кавалки доходять до того, хто вже потім дивиться це відео. Це в будь-якому випадку позитивна штука.

На концерті можна використовувати будь-які інструменти, головне, має бути туба, гітара і бубен. Найважливіше в цій ситуації – щоб людина не “псувала касу“. Тобто “пенсійна” суть в тому, що якщо ти баран і барабаниш не туди, то просто роби це тихіше, адже ти “пенсіонер” і розумієш, що робиш. Головне правило: ти не псуєш виступ іншим і алкоголь тобі не заважає. На сцені лідером має бути “чистяк“, той, хто хоче наживо і без допінгу пориканити і повирячувати очі.

– До речі, ваші вирячені очі – це така фішка чи просто чергова емоція?

Це не навмисно, в будь-якому гурті, де я виступав, важливою була щирість. У кожному проекті я пояснюю, що ти не можеш співати для себе, ти просто “валиш” в космос і тоді виходить дуже емоційна фізіономія, і ті, хто дивиться, починають в це вірити. Професійний артистизм у нас закладається від щирості, тобто бути собою – це притаманно. Людина постійно стримується, аби раптом не вилізла крива посмішка. Для цього в нас є пісні, де присутнє кривляння ротом, надмірне рикання голосом. Ти два-три рази рикнув, і тобі однаково, байдуже, що очі, як тарілки, – і це шлях до щирості.

Емоція – це коли треба накричатися чи вивільнитися, тоді вона буде в кайф і навіть в гармонії.

Розмовляла Ірина ТИМЧИШИН