Часопис “National Geografic”, який виходить на 38 мовах світу, в березні вперше вийшов в Україні українською мовою. Відкриваючи українцям світ, легендарне видання, яке цьогоріч святкує своє 125-річчя, водночас презентуватиме Україну світові. Точніше, продовжить презентувати, бо ще, до прикладу, у 1939-му році у “National Geografic Magazine” вийшла стаття “На велосипеді через Галичину” молодого американського фотографа Дороті Госмер, яка у 1939 році проїхала на ровері від Кракова до Снятина і описала життя та побут українців від Львова до гуцульської Дземброні – матеріал про це прикрашає червневе видання.

 

Минулої суботи у галереї “Бастіон” відкрилася виставка “50 видатних фотографій National Geografic” , яка триватиме до 13 червня. Відвідувачі виставки могли вільно поспілкуватися з редактором Ольгою Вальчишен та придбати третій випуск журналу.

 

– Ольго, як ви відповідаєте на запитання “А про що ваш журнал?”?

Актуальне питання, бо часто думають, що наш журнал про туризм. Насправді про туризм “National Geografic” не пише, це науково-популярне видання, більшість тем мають якийсь актуальний привід. З 1888 року “National Geografic” є головним виданням у галузях природи, науки, технологій, у соціальній тематиці. У багатьох сферах журнал був піонером. “NatGeo” – лідер фотожурналістики. Тут були надруковані перші кольорові світлини у 1916 році, перші фотографії нічного життя тварин, перші підводні фото. Життям тварин і природою журнал не обмежується. Журнал не боїться торкатися контроверсійних соціальних тем, як-от коли в багатьох країнах неповнолітні дівчата виходять заміж у віці 12-13 років.

– Які теми мають шанс потрапити на сторінки “National Geografic Україна”?   

Намагаємося, щоб теми були оригінальними. Розраховуємо на те, що наша аудиторія дуже вибаглива і вже багато знає, тож розповідати їй про Говерлу чи Ай-Петрі немає сенсу. Намагаємося писати про щось таке, що могло б здивувати людей, які вже подорожували і Заходом, і Сходом і трохи знають Україну. Безумовно, нас цікавить усе нове, що відбувається в українській науці, і теми з цієї сфери однозначно мають шанс потрапити в журнал. Ми запрошуємо до співпраці фотографів та журналістів, які мають цікаві матеріали. Українська редакція робить 20% журналу, сподіваємося з часом збільшити цю квоту до 30%.

– У другому номері видання журналу вийшла стаття про Чорнобиль. Вона зовсім не схожа на усе інше, що доводилося читати до цього часу.

Ми висвітлили той аспект, який здався нам цікавим – це унікальне будівництво, яке зараз там ведеться і на якому працюють люди практично з усього світу. Цікаво було також порівняти рівень зарплат українців та іноземців, які там працюють. Фотограф Джозеф Сивенький вже не вперше знімає в Чорнобилі, і він має хист до зйомки монументальних індустріальних конструкцій. Ми хотіли, щоб люди відчули цей розмах, цю велич споруди. Вона унікальна,  в світі другої такої немає. Її будівництво – це науковий експеримент. Коли вона буде закінчена, побачимо, наскільки вона спрацює, наскільки той механізм, розроблений вченими,  коли крани під новим саркофагом будуть розбирати залишки четвертого реактора, буде ефективним.  Вчені не знають напевно, чи це спрацює, чи ні.

– Теми, які готує українська редакція, дублюються в іноземних версіях журналу?

У нас практикується обмін темами. Редакція, яка хоче взяти якийсь матеріал в іншої редакції, має таку можливість. Ми лише почали цей обмін, але до нас уже зверталися колеги з Польщі, Румунії щодо тем. Просто так виходить, що теми, які цікавлять їх, наразі не дуже цікаві нам. До прикладу, румуни просять написати про трипільську культуру, бо це частина румунської культури. Нам писати загальний матеріал про трипільську культуру вже не цікаво, бо про це навіть школярі знають з підручників історії. Поляки кажуть – напишіть про Бандеру. Але що ми можемо нового написати про Бандеру? Якщо буде якесь дослідження, може, якась книжка вийде про нього, безумовно, ми якось відреагуємо, але писати просто історичний нарис про нього ми вважаємо недоцільним. Є різні інтереси в різних редакціях, і вони не завжди збігаються.

– Наскільки цікавими для  “National Geografic” сьогодні є Карпати й Івано-Франківська область?

Безумовно, Карпати – це величезний скарб тем для журналу, бо, фактично, дикої природи не так багато залишилось в Україні, а Карпатах дуже багато заповідників. Івано-Франківська область теж є джерелом багатьох тем. Гуцули, їхнє життя і побут, те, що вони роблять руками, – це завжди цікаво. Матеріали на ці теми завжди вітаються. У нас вже є багато заявок на такі матеріали.

– Видавати україномовний журнал в Україні непросто. Вам подобається бути редактором  “National Geografic”?

Безумовно! Це найкраща робота в світі! Дивуюся, як мені пощастило працювати в цьому журналі. В американському “National Geografic” жартують, що ніхто з редакторів сам ніколи не звільняється, їх з редакції виносять вперед ногами. Коли я дізналася, що запускається цей журнал, я дуже хотіла там працювати, і видавець Юлія Стефанишина вирішила довірити мені цю справу. Це було ще у 2008 році, але тоді журнал, на жаль, не запустився через кризу. Через чотири роки нам все-таки вдалося реалізувати цей проект.

Видавати українською справді було ризиковано, але ми дуже хотіли це зробити і самі навіть не очікували на такий ажіотаж! Сьогодні розуміємо, що зробили правильний вибір. Для того, щоб впевнитись в успішності проекту, варто почекати рік чи принаймні півроку. Зараз, після виходу трьох номерів журналу, рано ще робити висновки.

– В Івано-Франківську ще жодна фотовиставка не зібрала так багато відвідувачів. Тираж першого номера розхапали за кілька годин, чимало франківчан залишились без журналу. А як реагують на журнал та виставку в інших містах?

У Києві була дуже добра реакція і на виставку, і на журнал. Я думаю, що це тому, що фотографія – це універсальне мистецтво, яке кожен може сприйняти близько до серця.  Історії створення кожного фото є також унікальними. Коли читаєш підписи під фотографіями, це вражає! Запуск проекту був дуже успішним. Ми сподіваємося, що далі так само триватиме і ми будемо підтримувати інтерес читачів. У Франківську дуже швидко розкупили перший номер, бо замовили небагато примірників. На Сході навпаки замовили більше, ніж продалося, тому всі охочі сьогодні зможуть купити перший номер журналу, звернувшись до редакції.

– Чи правда, що фото, представлені на цій виставці, змінили долю їхніх персонажів?

За кожним із цих фото унікальна історія. Найбільш відоме фото “National Geografic” усіх часів — афганська дівчинка Стіва Мак-Карі, зроблене у таборі біженців. Читачі журналу зробили дуже багато, щоб родина дівчинки і люди, які її оточують, жили трошки краще. Читачі збирали кошти і відправляли матеріальну допомогу до табору біженців. На ці гроші згодом відкрили школу у Кабулі.

Перше фото цієї виставки – перуанського хлопчика-пастуха, який плаче через те, що загинули його вівці, яких роздушило таксі. Читачі журналу зібрали гроші, щоб він мав нову отару. Це демонструє, що життя можна і треба змінювати на краще і “National Geografic” це робить постійно. Всі кошти, які Національне географічне товариство отримує від своїх медіа, воно спрямовує на наукові проекти. Зокрема, фінансувались такі відомі науковці, як Жак-Ів Кусто, Джейн Гуддол, яка відома своїми дослідженнями шимпанзе, Марі і Луї Лікі, які знайшли перші скам’янілі рештки людини. Українські археологи та спелеологи також отримали гранти National Geografic Society (Юрій Рассамакін, Євген Скоробагатько, Олександр Солончук). Зараз, коли з’явилася українська версія журналу, сподіваємося, що більше науковців будуть залучені у цьому обміні. Це не просто журнал, це культурно-науковий обмін,  у якому беруть участь вчені, журналісти, фотографи. Сподіваємось, що ви до цього долучитесь,  купуючи журнал і подаючи цікаві матеріали та фотографії!

 

Спілкувалася Наталка ГОЛОМІДОВА