20 січня минуло п’ять років з дня завершення оборони Донецького аеропорту українськими військовими. 242 дні наші бійці протистояли проросійським сепаратистам та мужньо відстоювали незалежність України. Вони зробили те, що, здавалося, звичайним людям не під силу. Їхня відвага та патріотизм навіки закарбувались у пам’яті українців, а самі бійці з того часу отримали горде звання “кіборгів”.

Військові дії поблизу Донецького аеропорту розпочалися 26 травня 2014 року. Вночі близько 3:00 на територію аеропорту вдерлись 80 бойовиків так званої “ДНР”, до яких згодом приєднались і чеченці із загонів Кадирова. Вони вимагали виведення українських військових з території аеропорту.

Близько 11:00 українські військові здійснили перший постріл, коли один з кадирівців намагався з зенітно-ракетного комплексу підбити наш винищувач, що пролітав на малій висоті. З цього моменту й розпочались бої за аеропорт.

Після бою 26 травня 2014 року тривалий час ситуація довкола аеропорту залишалася порівняно спокійною. Але вже після укладення Мінських угод у вересні 2014 розпочалися важкі бої. Здобуття аеропорту для терористів стало ідеєю-фікс. Сепаратистів підтримували російські кадрові військові, найманці, чеченці-кадирівці. Україні допомагали захищати летовище білоруси і грузини.

Терористи регулярно штурмували аеропорт, проте українські військові відбивали атаки. Наприкінці вересня 2014 захисників аеропорту стали називати “кіборгами”. Вперше таке ім’я прозвучало від одного з сепаратистів, який намагався пояснити, чому бойовики не зможуть зломити опір українців.

З українського боку до оборони аеропорту в різний час залучалися військовослужбовці 3-го полку спеціального призначення, майже всі десантні бригади Збройних Сил України та низка добровольчих батальйонів. Піхотинці, артилеристи і танкісти 93-ї механізованої бригади, танкісти 1-ї танкової бригади та підрозділи батальйону МВС “Дніпро-1” теж виконували бойові завдання на території аеропорту та селища Піски.

Взяти аеропорт терористи намагались усю осінь та грудень, особливо жорстокі бої тут почалися після Нового року. А 13 січня, після кількох місяців обстрілів, була зруйнована диспетчерська вежа, де весь цей час майорів український прапор, яка стала символом оборони.

У новому терміналі бої точилися за різні його поверхи — на фінальних етапах битви українські військові утримували перший поверх, а підвал та верхні поверхи контролював супротивник.

19 січня бойовики підірвали другий поверх нового терміналу аеропорту, а 20 січня 2015 року проросійські сили замінували будівлю і знищили її остаточно: бетонні перекриття і стеля у багатьох секціях обвалилися, ховаючи під собою українських захисників. Від будівлі залишився тільки каркас. Внаслідок вибухів загинуло більше 50 українських “кіборгів”.

Після обвалу бетонного перекриття трьох поверхів терміналу утримувати вже було нічого.

21 січня 2015 року вцілілі захисники вийшли з терміналу, проте багато поранених і контужених українських бійців потрапили в полон. Оборона терміналів аеропорту тривала 242 дні.

За час боїв українська армія вибудувала оборону, створивши лінію укріплень навколо злітної смуги по периметру навколишніх сіл — у Пісках, Водяному, Опитному, біля вентиляційного стволу шахти Бутівка.

Бої за Донецький аеропорт стали символом незламності та бойового духу українського війська.

За інформацією «Книги пам’яті полеглих за Україну» (http://www.memorybook.org.ua), за весь період перебування українських військових в Донецькому аеропорту загинуло 100 осіб, а поранено – близько 440.

Серед загиблих були і наші краяни.

Ярослав Мирославович Костишин (19.06.1981 р. н.). Народився в Івано-Франківську. Був кадровим офіцером, в армії з 1998 року. У 2002 році закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «Автомобілі та автомобільне господарство». Офіцер з мобілізаційної роботи 649-го авіаційного складу ракетного озброєння і боєприпасів (зведений загін Повітряних сил ЗСУ «Дика качка»), підполковник (посмертно).

У зоні бойових дій був командиром поста. Загинув 24 жовтня 2014 року від осколкового поранення під час обстрілу російськими збройними формуваннями в районі Донецького аеропорту біля м. Авдіївка під Донецьком.

У 33-річного Ярослава залишилася дружина та двоє близнят. Похований в с. Томашівка Ярмолинецького району Хмельницької області.

Указом Президента України №802/2014 від 27 листопада 2014 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) і нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно)[1].

Володимир Іванович Байдюк (25.11.1989 р. н.). Уродженець села Глибоке Богородчанського району. Позивний «Морпех». Розвідник-кулеметник 74-го окремого розвідувального батальйону. Володимир пройшов Майдан, до Збройних Сил України був добровольцем ДУК «Правий сектор».

Підірвався на міні 21 листопада під час розвідки в районі аеропорту Донецька. Загинув у день народження матері, встиг лише надіслати їй повідомлення зі словами “Мамо, вибач, що заставляю тебе хвилюватись. Я тебе люблю!” А за три дні йому мало виповнитися 25. У загиблого залишилася мати і молодший брат.

Указом Президента України №311/2015 від 4 червня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) і нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно)[2].

У вересні 2015 року на фасаді Глибоківської ЗОШ І-ІІ ступенів на Богородчанщині відкрита меморіальна дошка на пам’ять про загиблого.

 Микола Миколайович Самак (15.03.1992 р. н.) із села Баня-Березів Косівського району. Потрапив у зону бойових дій у жовтні 2014-го. Був командиром відділення, стрільцем зенітно-ракетного взводу 3-го батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув під час оборони аеропорту Донецька 19 січня 2015 року. Група, у складі якої був Микола, мала доставити до нового терміналу ДАПу зенітну установку для зачистки верхніх поверхів. Після вибуху та завалів у новому терміналі доля Миколи була невідомою. Через місяць його тіло вдалося вивезти з території аеропорту разом з тілами ще чотирьох бійців.

Його поховали як невідомого героя в Дніпрі. Згодом тіло опізнали за експертизою ДНК. Перепоховали Миколу Самака 10 липня 2016 року в рідному селі. Залишилися батьки та сестра.

Почесна варта біля могили Миколи Самака в рідному селі Баня-Березів Косівського району

Указом Президента України №330/2016 від 11 серпня 2016 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) і нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно)[3].

Семанишин Григорій Петрович (29.11.1973 р. н.). Народився в Івано-Франківську. Позивний «Семен». Добровольчий Український Корпус, начальник штабу окремої тактичної групи імені Генерала Воловика, до того – активний учасник Революції Гідності.

18 січня 2016 року із групою повертався з завдання і підірвався на розтяжці. 22 січня 2016 р. 42-річного Григорія з почестями поховали у Меморіальному сквері Франківська. Залишилася донька від першого шлюбу, дружина та син.

У березні 2016 року на фасаді Івано-Франківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №5, в якій навчався Григорій Семанишин, встановили анотаційну дошку[4].

Меморіальна дошка на фасаді школи №5  в Івано-Франківську

Дмитро Вікторович Ломей (02.02.1982 р. н.). Родом із села Цуцилів Надвірнянського району. Позивний «Лом». Боєць 5-го окремого батальйону ДУК «Правий сектор». Пішов на війну потай від родини, вдома сказав, що на заробітках. Та згодом, розмовляючи з чоловіком по телефону, дружина почула вибухи.

Загинув 22 лютого 2015-го під селищем Піски під час артилерійського обстрілу. Від влучення снаряду завалилася стіна, загинули двоє бійців, ще п’ятеро були поранені. Дмитрові було 33 роки.

Вдома залишилося двоє дітей, трьох і п’яти років. Похований в с. Чукалівка Тисменицького району Івано-Франківської області на Алеї Слави центрального міського кладовища.

18 лютого 2016 року в Тлумацькій школі-інтернаті відкрили меморіальну дошку на честь випускника школи Дмитра Ломея [5].

Дружина з дітьми біля меморіальної дошки  в Тлумачі

Степан Степанович Стефурак (04.08.1995 р. н.). 19-річний студент із села Топорівці Городенківського району. Псевдо «24-й». Боєць 5-го окремого батальйону ДУКу, був одним із наймолодших у батальйоні.

22 вересня 2014 року машина, якою вони їхали у розвідку до селища Піски (Ясинуватський район Донецької області), під Донецьком потрапила під обстріл. Вони з’їхали з дороги в поле, але там авто підірвалося на міні. Від вибуху Степан загинув.

Похований у рідному селі Топорівці. Залишилася мама та троє братів.

Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно). Указом Президента України №26 від 16 грудня 2017 року нагороджений відзнакою «Народний Герой України» (посмертно)[6].

Статистики про те, скільки хлопців з Прикарпаття взяли участь у боях за аеропорт, немає. Адже бригади часто змінювали одна одну в ході ротацій.

Це і 95-та, 79-та, 80-та, 81-ша десантно-штурмові бригади, і добровольчі підрозділи «Правого сектора», ОУН та інші. Назвемо тих, хто вийшов живим з тієї кривавої м’ясорубки.

Кулеметник третього батальйону 80-ї аеромобільної бригади, калушанин Станіслав Володимирович Стовбан. На фронті з листопада 2014 р. Пережив не тільки пекло Донецького аеропорту, але й полон. Він вижив всупереч травмі, не сумісній із життям, і колосальній втраті крові після того, як на нього впали уламки підірваного терміналу. Його і ще вісьмох українських військових обміняли на дев’ятьох затриманих бойовиків. Лікарі центрального клінічного військового шпиталю у Києві зробили неможливе, і Станіслав не тільки почав ходити, але й повернувся на військову службу.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни Указом Президента України від 8 червня 2015 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Серед тих, хто побував в епіцентрі того пекла і кому вдалося вийти звідти живим, був також коломиянин Василь Кузьмин. До АТО чоловік працював начальником служби охорони в одному з супермаркетів у Коломиї.

На Схід разом з братом пішов добровільно, не чекаючи повістки. Потрапив до 80-ої аеромобільної бригади. У серпні 2015-го, після кількатижневої підготовки на Яворівському полігоні з частиною поїхав у зону АТО. Навики, отримані під час навчань на полігоні, дали можливість вижити в терміналі.

Ще до аеропорту йому довелося кілька разів побувати за лінією фронту. За плечима у Василя — три ротації. Перші дві були на території аеропорту. Це були вже звичні для нього бої та обстріли. Гірше було під час останньої ротації, вже в терміналі.

Третя ротація Василя до аеропорту почалася в ніч з 13 на 14 січня 2015 року. Їхня група з 12 чоловік прорвалася всередину терміналу, де зайняла позиції і тримала оборону. Становище було надзвичайно складним. Українські військові займали лише частину першого поверху терміналу. Підвал, другий та третій поверхи захопили бойовики – російський спецназ та чеченці. Сили противника в десятки разів перевищували чисельність наших бійців. Хлопці були в повній блокаді.

«На третю добу боїв з тих, хто міг далі вести вогонь, міг стріляти, залишилося тільки семеро людей. Було багато поранених, багато вбитих, — пригадує чоловік. – Поранені стікали кров’ю, але допомагали заряджати зброю. Одні заряджали, інші стріляли»[7].

Та «кіборги» встояли. Протримались ще три доби. 19 січня українським військовим таки вдалося прорватися на територію до руїн аеропорту. Заходив Василь Кузьмин у термінал з 12-ма товаришами, а вийшов 19-го разом з шістьма бійцями. Те, що вижив, пояснює не тільки силою духу, але тим, що на Різдвяні свята українським воїнам допомагала вища сила. Після аеропорту було лікування в госпіталі в Дніпрі, реабілітація у Львові. Після лікування чоловік ще кілька разів їздив на фронт — спершу як боєць, а потім як волонтер.

За оборону Донецького аеропорту Указом Президента України №461 від 31 липня 2015 року Василь Миколайович Кузьмин нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нині він очолює Муніципальну дружину в Коломиї.

Заслуговує поваги кіборг Олег Ткачук, молодший сержант 90-го окремого аеромобільного батальйону (позивний «Малий») із села Велика Кам’янка Коломийського району, який 20-річним з перших місяців збройного протистояння був на передовій, обороняв Донецький аеропорт.

Повернувшись з війни, Олег одружився, переїхав до Львова, де навчається в Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Не можна не згадати ще одного нашого земляка Тараса Кукуляка.

Народився Тарас 4 листопада 1987 року в Івано-Франківську. Звичайна, як і в більшості його ровесників, біографія. У 2003 році закінчив Івано-Франківську школу №20, у 2007-му – Коледж електронних приладів ІФНТУНГ за спеціальністю «радіотехнік». У 2007-2008-х проходив строкову службу. Протягом 2010-2012 років працював на фірмі «Інтелком». У 2012-2014 роках – працівник фірми «Ранок».

З початком війни, 13 серпня 2014 року, був мобілізований. Потрапив у 80-ту десантно-штурмову бригаду. Після трьох місяців підготовки на Яворівському полігоні, у листопаді, разом зі своїм підрозділом вирушив на Схід. Спочатку стояли у Костянтинівці, за 20 км від лінії фронту.

Напередодні Різдва, 6 січня 2015 року, його десантна рота разом з невеликим підрозділом 93-ї механізованої бригади (загалом близько 80 чоловік) за ротацією прибула в Донецький аеропорт. Під час найважчого періоду боїв, з 11 до 15 січня, виконував завдання коректувальника у вежі аеропорту. Вижити у круглій вежі, яка була під постійним обстрілом танків проросійських сил, шансів було мало, але хлопці трималися.

Тарас отримав важке поранення. Осколок снаряда пробив йому праву легеню, печінку й нирку. Останню довелося видалити. З поля бою хлопця доставили у 16-ту лікарню Дніпропетровська, де йому надали термінову допомогу. Тарас довго лікувався і проходив реабілітацію у Вінницькому військовому госпіталі. Завдяки старанням лікарів, волонтерів та просто небайдужих людей, парафіян УГКЦ Святої Покрови Княгинина воїн став на ноги, але через важкість поранень повністю відновитися не вдалося. Він інвалід II групи.

Указом Президента України від 31 липня 2015 року за особисту мужність і героїзм, виявлені при обороні Донецького аеропорту, Тарас Володимирович Кукуляк нагороджений орденом «За мужність» III ступеня і нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту».

Як ви вже знаєте, точної цифри, скільки наших краян брали участь у боях за Донецький аеропорт, немає. Та й написати про всіх в одній статті неможливо. Тому нехай пробачать нас ті, кого ми не згадали у цьому матеріалі.

Ярема КВАСНЮК