Мабуть, найвидовищніший і найсуперечливіший захід минулого тижня – взірцево-показове катання чиновників вулицями міста ІФ на інвалідних візках.

Не хочу іронізувати з цього приводу, але все ж поділюся деякими спостереженнями, оскільки знаю проблему трохи зблизька.

Мама мого чоловіка, Галина Савка, у грудні минулого року відсвяткувала своєрідний ювілей: 20 років іншого життя – життя на візку. Вона – інвалід першої А групи, висока ампутація обох ніг.

Звісно, мільйон на облаштування пандусами центральної частини міста – це чудово. Якби не кілька «але»…

Більшість інвалідів до центру просто не потрапляють. А ось так. В стандартний ліфт радянської багатоповерхівки з горем-бідою влазить дитячий прогулянковий візок. З інвалідних – лише деякі… В мами є один отриманий по блату від знайомих дитячий французький візочок, на якому вона сяк-так може заїхати в ліфт. Вона його використовує тільки на вулицю – береже. Хоча їздити на ньому їй не так уже й зручно – дитячий же. От і розміри відповідні.

Ну гаразд, з ліфтом розібрались. Прикро лиш те, що навіть у новобудовах ліфти ставлять такі ж. Які там інваліди чи мами з дітьми?.. Елементарно велику коробку з мікрохвильовкою не запхаєш… Як же так?..

Наступна перешкода, яка чекає на людину з інвалідністю ще в під’їзді, – 5-9 сходинок від ліфта до першого поверху, а часом ще й від вхідних дверей до тротуару. Особливо в новобудовах з високим цоколем, де перший поверх здебільшого – комерційний.

Рідні моєї свекрухи ще в перші роки встановили самотужки пандус. Але сусіди почали нарікати, що вони перечіпаються, бо в під’їзді темно навіть удень, а ще (начебто) якась дитина там впала. І наша мама сама попросила той пандус демонтувати: НЕ ХОЧЕ СТВОРЮВАТИ НЕЗРУЧНОСТІ ІНШИМ!!!

Тож тепер мама зі сторонньою допомогою таки виїжджає на вулицю. Але щороку це стає усе складніше, бо й тато не молодшає, і у неї страх падіння зростає. І знову ж таки – де ви бачили бодай одну новобудову, обладнану відповідними – не формально-каскадерськими – пандусами?

В центрі мама буває 3-4 рази на рік, а то й менше. І це ще часто! Повірте. Дехто не виїздить роками або й ніколи!

Мама каже, що зараз там дуже проблематично припаркуватись. Спеціально відведених місць для інвалідів немає. Хіба біля супермаркетів на околицях, та й то вони часто-густо зайняті несвідомими громадянами (читайте – бидло-рагулями). Їй же, щоб пересісти з сидіння свого старенького «жигуля» на візок, треба багато простору. Не в кожну дірку впхаєшся… Тому мама здебільшого гуляє біля власного під’їзду або у великому супермаркеті – там зазвичай немає сходів і бордюрів…

Про туалети – мовчу. Тут усе і так ясно. І без особливих потреб справити нужду ніде…

Гаразд, грець із ними, з прогулянками центром, доступом до кав’ярень, магазинів чи банкоматів… Подумаєш, а що – конче людині з інвалідністю відвідувати кафе? (Звісно, грубий сарказм, але ви ж розумієте, правда?)

Поліклініка! От як людині на візку (гаразд – без візка, просто похилого віку чи з поламаною ногою на милицях, серцевою недостатністю чи гіпертонією) потрапити у приміщення поліклініки на Довгій? Парадні крутезні сходи – молодому-здоровому долати не так просто. Виявляється, позаду є такий-сякий пандус з металевої сітки. Навіть два – менший і більший. Наша мама туди кілька разів по ньому заїжджала. Звісно, зробити це без сторонньої допомоги вона не може… В поліклініці є ліфт. Навіть – вантажний. Для неї його включали. Тут все гаразд.

А, приміром, поліклініка № 4 – це колишній дитсадок на два поверхи. Який там ліфт?.. Продовжувати? Гадаю, не обов’язково.

Тротуари і площі нашого міста зараз повсюдно і масово встеляють новою бруківкою. Хто б і як до цього не ставився – безумовно, це позитивне явище. От біда лише, що навіть ті нові тротуари не обладнують похилими з’їздами, а там, де обладнують, роблять це настільки невміло (чи недбало), що спуститись на інвалідному візку без ризику перевернутися практично неможливо. Та там і дитячим візком – американські гірки, а не плавний спуск, але – то таке. Я – здорова молода жінка, можу й потягати візок на собі. Подумаєш, після такої «прогулянки» почуваєшся штангістом… Ну чому, чому, ЧОМУ так?

Наша мама має прикрий досвід падіння з візка, який закінчився переломом. Тому більше не ризикує. На вулиці самостійно не пересувається взагалі.

Громадський транспорт, навіть так званий низькопідлоговий, для неї абсолютно недоступний. Можу написати зараз десятки деталей, чому саме. Облишмо…

Я кілька разів спостерігала, як люди на інвалідних візках з моторчиком пересувались дорогою поміж машинами. Звісно, по тротуарах з нашими бордюрами на такому візку далеко не заїдеш. Це просто жахливо! Людину на візку не видно з-за машин! Її запросто може травмувати або й убити якийсь горе-шумахер! Це дуже страшно! Ці люди надзвичайно ризикують. Але у них просто не залишається іншого вибору. (Обмежені можливості?)

Якщо з’їзди хоч якісь та є, то тактильну тротуарну плитку, яка суттєво полегшує пересування людей з проблемами зору, не встановлюють НІДЕ!!! Я за своє життя в Івано-Франківську незрячу людину з ціпком без супроводу на вулиці бачила всього двічі! Для таких людей це – надзвичайно великий ризик! (Наш мер мав можливість спробувати). У місті є кілька світлофорів, обладнаних звуковими сигналами для незрячих. Оце й усе…

Коли ми говоримо про інклюзивність – тобто доступність місць загального користування, ми маємо на увазі далеко не тільки людей з інвалідністю. В моєму під’їзді є лише один чоловік, у якого інвалідність, але він пересувається самостійно, хоч і з паличкою, навіть сам водить машину. Тоді як мами з дитячими візочками – практично на кожному поверсі. І отой ліфт, в який впаковуєшся, розтягуючи з зусиллям двері і ризикуючи поламати і застрягнути, і оті 7 сходинок до вулиці, хай їм грець… І люди похилого віку є практично в кожній квартирі. Просто на першому поверсі живе жінка, для якої отих 7 сходинок – важка перешкода. Вона долає їх 20 хвилин зі сторонньою допомогою.

Отож ти молода мама з дитячим візочком – у тебе особливі потреби. Ти пересуваєшся на інвалідному візку чи за допомогою інших пристосувань (милиць, ходунків, протезів тощо) чи маєш проблеми із зором – у тебе особливі потреби.  Ти – літня людина, у якої слабкі ноги чи хворе серце – в тебе особливі потреби. Ти – молодий здоровий турист з великою валізою на коліщатах – у тебе особливі потреби! Ти – вагітна жінка на великому терміні (або й на маленькому), часом із загрозою невиношування, – у тебе особливі потреби. Тобі щойно зробили нескладну операцію, але поки що тобі боляче і важко пересуватися – у тебе особливі потреби. Я спеціально пишу пряме звертання «ти» і вкотре повторюю про особливі потреби, бо хоч раз у житті вони виникають практично в кожного! Задумаймося!

Наскільки особливі? На перший погляд, це елементарні речі. Ліфти, підйомники, пандуси, громадський транспорт тощо. Втім, наша інфраструктура перетворює особливі потреби в обмежені можливості.

Кожен із нас у певний момент свого життя може потрапити до так званої маломобільної групи населення. І можливості наші стануть вкрай обмеженими. Не фізичним станом людини, а недружнім, непристосованим до особливих потреб громадським простором.

Тому я можу зрозуміти, коли на візок сідає відомий журналіст чи громадський діяч, актор чи інша популярна публічна людина, аби привернути увагу влади, громади і відповідних структур до проблеми інклюзивності навколишнього простору. Я можу зрозуміти, коли представник влади сідає на візок, аби випробувати новозведений пандус чи підйомник на собі.

І я категорично не можу зрозуміти, коли мер та представники влади сідають на візки, щоб зайвий раз підтвердити очевидні речі, крім того – поверхово, некомпетентно.

Солідарність? Навіщо? Спитайте у людей, які їхні особливі потреби, і спробуйте задовольнити їх. Це буде справжній вияв солідарності. Це зробить суспільство більш доступним і відкритим. І толерантності стане більше. Бо сьогодні діти витріщаються на людину в інвалідному візку, як на чудо заморське, – вони ж їх практично ніколи не бачать!

Звісно, за один день чи навіть рік неможливо змінити того, на що не зважали десятиліттями. І звісно, те, що сьогоднішня влада намагається відкрити очі на цю нагальну проблему, – великий позитив. Проте люди з інвалідністю – з особливими потребами – закликають: «Не робіть для нас без нас!»

Це єдине, що треба взяти до уваги владі (і не лише місцевій), аби зробити місто дружнім до маломобільних груп населення. Та й ДБНи ніхто не скасовував. Насправді там багато чого позитивного і правильного. Лише – виконуй!