Особливі сім’ї

Є люди, яких не лякають ні інвалідний візок, ні милиці, ні постійна темрява. Можливо, тому, що у їхній сім’ї таких людей аж двоє. На Франківщині подружніх пар, де і чоловік, і дружина з важкою інвалідністю, дуже мало. Але ті, що є, вже соціалізовані й щасливі, готові відкриватися світові.

Любов на візках

Півторарічна Діана має хлопчачий характер і не любить бавитися ляльками. Порозглядавши гостю-журналістку і вирішивши, що їй можна довіряти, дівчинка несе показати своє сокровенне – пістолетик, який мигтить червоним світлом. Пообідавши і трохи втомившись, маля спирається на колесо таткового інвалідного візка і зачаровано слухає розмову дорослих.

«У шість років наш старший син Назарчик поставив питання, на яке я готувалася відповісти дитині ще з моменту її народження, – усміхається 37-річна Алла Василишин. –  «Мамо, а чому у всіх дітей батьки здорові, а ви з татом на візках їздите?» – «Це для того, аби ти був більш чуйним, турботливим, людяним, щоб ти навчився бути хорошою людиною…» І син більше ніколи про це не питав».

Василь Василишин з дружиною Аллою

Алла родом із Миколаївщини. У 10 років вроджена недуга таки вклала її на візок. М’язова спинальна атрофія – це коли постійно слабнуть м’язи, все більше й більше, впродовж усього життя. Мамі дівчинки лікарі сказали, що Алла і до 20 років не доживе.

Бабуся над нею плакала: «Біднесенька моя, будеш все життя в чотирьох стінах нидіти або попадеш у дім для престарілих…» Медики пропонували мамі Алли віддати дитину до інтернату.

«Бабця часто казала мені, що я все життя плакатиму в подушку, – усміхається жінка. – А я все сиділа і чекала – ну, коли ж я нарешті почну плакати в ту подушку? Бо мені було геть не до цього. Я розводила гусей і курей, потім батьки купили мені кіоск, поставили коло хати, і я там займалася маленьким бізнесом – продавала продукти, домовлялася з торговими агентами…»

А ще Алла щороку їздила в кримське місто Саки в санаторій для людей з хворобами опорно-рухового апарату, там більшість були «візочниками». Під час такого заїзду познайомилася з Василем – хлопцем на візку, на п’ять років молодшим, приїхав із Франківщини, з села Братківці. До 18 років він був повністю здоровий, а потім захворів на грип, довго не могли вилікувати, аж поки не знайшли причину – вірус Епштейна-Барр. Але було надто пізно – почалися незворотні зміни. Василь більше не міг ходити.

«Я ніколи не хвилювалася стосовно майбутнього чоловіка, бо навіть не збиралася починати якісь стосунки, – розповідає Алла. – Ще в підлітковому віці повністю відгородилася від цієї думки, адже добре розуміла, в якому я стані. Нащо комусь завдавати клопоту і самій мордуватись рожевими мріями…»

Василь був галантний: запрошував у кафе, разом ішли на танці, щовечора кавалер проводив Аллу до будиночка, де вона мешкала разом з іншими дівчатами. Хоча це було дуже небезпечно. На той час у місті часто нападали на «візочників» – аби відібрати візок і продати. Іноді налітали на дівчат з інвалідністю і ґвалтували. 

Алла дуже насторожено ставилася до Василевих залицянь, думала, що для хлопця це звичайнісінька інтрижка. Але наступного року, коли обоє знову зустрілися під час заїзду, дівчина здалася.

Василь приїхав до Алли на Миколаївщину за кермом своєї автівки і з великим букетом троянд. «Шкода, що моя бабуся цього не побачила, – усміхається жінка. – Не дожила».

Так вони їздили в гості одне до одного, аж поки не одружилися. Алла переїхала у чоловікову хату в Братківцях, там і досі мешкають з його батьками. Будинок – двоповерховий, повністю обладнаний для «візочника». Перед входом – пандус, у передпокої є спеціальний саморобний ліфт – так подружжя підіймається догори у свою кімнату.

Василь заробляє на сайті, який сам створив, дружина йому допомагає із дизайном онлайн-ресурсу, а ще пише вірші – це її віддушина. Їжу зазвичай готує свекруха. Алла займається з дітьми, раніше прибирала хату порохотягом, тепер може лише пилюку витирати – відчуває, що тіло все більше слабне. А після двох вагітностей ситуація погіршилась: організм втратив багато кальцію, та й у вазі вона додала 20 кг.

Жінка каже, що зазвичай людина з інвалідністю хоче знайти здорового партнера для життя, бо, найперше, це допомога. Але подружжя Василишинів і так щасливе. Кажуть, їхній шлюб зміцнює спільна біда: «В парі, де обоє здорові, за першої-ліпшої сварки будь-хто може фиркнути і піти собі геть. А в нас усе по-іншому – ми весь час разом».

Вони активні, їздять до озера, на риболовлю, щоліта вирушають на Миколаївщину, часто гуляють Франківськом. Люди постійно на них дивляться, дехто підходить і бажає добра. Недавно на День Валентина пішли в ресторан, танцювали навіть – ото люди ззиралися! «Тепер нам уже байдуже – хай дивляться, – сміється Василь. – Ми собі щасливі». 

Ось тільки бракує асфальтованої дороги біля хати, бо тим бездоріжжям, що є зараз, надзвичайно важко пересуватися на візку, а якщо дощова погода, то взагалі неможливо. «Хочеться хоч трохи порухатися за день, а нема де», – каже жінка. Потрапити в школу до сина теж нема як – відсутній пандус. Алла навіть не була в Назарчика на першому дзвонику, він так плакав – дуже хотів, щоб мама повела його за руку. Аби купити щось у сільських магазинах, треба знадвору гукати продавця і вичікувати, коли ж він почує.

«Іноді варто робити кроки, попри страх і зневіру, – говорить Алла. – Багато людей з інвалідністю бояться робити ризиковані кроки, адже може і не пощастити. Я ж могла залишитися вдома з мамою і дати Васі гарбуза, не пхатися на інший кінець України, в чуже село, в чужу хату. І на тому би все скінчилося. Так би й скніла в чотирьох стінах, як колись казала мені бабця».

Світ наосліп

«Мені теж сняться сни, як і зрячим людям, – усміхається 45-річний калушанин Андрій Сметаніков, який від народження не бачить. – Ви у своїх снах бачите картинки, а я відчуваю запахи, дотики, чую звуки – це моя картинка».

Андрій щасливий, що його дружина Ірина теж незряча. Так вони на одній хвилі, мають глибше взаєморозуміння, хоча різниця у віці в них немала – 15 років. «Це ж добре, що мій чоловік має ваду зору: коли приходить з роботи, то ніколи не буде шипіти, що вдома десь погано прибрано», – жартує жінка.

Андрій та Ірина Сметанікові

Їх познайомила спільна подруга. Калушанин їхав на перше побачення аж у Київську область – саме там жила Іра. Єдине, що Андрієві було незвичним при зустрічі, – те, що дівчина була вищою від нього аж на 10 см. Однак обом було настільки цікаво спілкуватися, що про зріст швидко забули.

Ірина так само від народження не бачить внаслідок травми під час пологів. «Я з дитинства розуміла, що особлива, але ніколи не комплексувала», – розповідає вона. Після закінчення медичного коледжу за спеціальністю «медсестра-масажист» Іра працювала в дитячій лікарні, робила малюкам масажі. Їй добре це вдається, бо відсутність зору компенсується вдвічі сильнішою чутливістю. Після одруження Андрій забрав кохану до Калуша, потім народився Іллюша, ось-ось йому виповниться п’ять років. Дитина відвідує дитячий садок, нормально розвивається, в тому числі завдяки сучасним іграшкам, які вміють говорити, що й допомогли незрячим батькам навчити дитину навіть розрізняти кольори.

Коли жінка завагітніла, родичі казали, що не розуміють, як вона впорається з дитиною. «А вам і не треба це розуміти, – усміхалася Ірина. – Просто повірте, що все буде добре. Очі не бачать, але руки все одно знають, що мають робити». Сім’я живе на соціальні виплати і чоловікові скромні заробітки. Андрій – чи не єдиний незрячий адвокат на Прикарпатті. Виграв багато справ, але найбільше любить братися за адміністративні справи, в яких здебільшого доводиться захищати інтереси громадян від свавілля чиновників. Хоча роботи має небагато. Є люди, які чомусь починають сумніватися в адвокатові, коли дізнаються, що він незрячий. «А хіба успіх справи залежить від зору? – сміється Андрій. – У суді треба вміти правильно мислити».

Окрім цього, чоловік поки що не має офісу, бо бракує грошей на оренду приміщення. Сім’я і так винаймає помешкання. Довгий час добиваються бодай якихось пільгових умов, аби придбати свою квартиру. Але наразі все глухо. До речі, у банках кредити цій сім’ї теж не дають, коли дізнаються про першу групу інвалідності. Телевізор ледве взяли на виплату.

Наразі Андрія знаходять клієнти лише через сарафанне радіо. Та й ціну своїх послуг мусить ставити трохи нижчою, ніж у решти, – треба ж якось годувати сім’ю.

Колеги і судді тепер нормально сприймають Андрія, але раніше бували різні неприємні випадки. Наприклад, у 2001 році просто під час судового засідання один із калуських суддів, побачивши, що адвокат – незрячий, бо довго не міг знайти крісло, дозволив собі випалити: «Не могли собі нормального адвоката знайти…» Андрій хутко зорієнтувався і поставив нахабу на місце: «Я хочу, щоб ви запам’ятали – тепер я постійно буду в калуських судах, тому звикайте». Подружжя не дуже часто виходить надвір погуляти, бо це великий стрес – кожен крок вимагає напруження. Та й люди різні трапляються, не раз підходять і починають шарпати за руку й тягнути кудись убік, мовляв, давайте покажу, куди треба йти. Пара вже звикла до безглуздих запитань на кшталт: «А хто вас випустив з хати?», «Де ваші батьки?» і т.д. «А якось я почув, як перехожі між собою шепотілися, мовляв, бідний цей хлопчик – мусить водити своїх сліпих батьків, – розповідає Андрій. – Ви собі навіть не уявляєте, як це злить».

Вдома обоє чудово дають собі раду, адже все адаптовано для незрячих: комп’ютер, телефони, кухонні ваги і навіть термометр озвучений. Їжу Іра готує теж без проблем. Наприклад, за запахом розуміє, чи вже підсмажилася цибуля. Важко доводиться лише з млинцями – з рідким тістом складно дати раду, та й ніколи не вгадаєш, коли ж на сковороді треба перевертати млинець на інший бік.

Вечорами Андрій з Ірою люблять вдвох дивитися фільми. Так, вони кажуть, що саме дивляться фільми, а не слухають.

Боротьба на милицях

32-річний франківець Володимир Прокопів дуже не любить, коли хтось скаржиться на життя, особливо люди з проблемами здоров’я. Він змалку звик боротися, тому добре знає, що скигління – ні до чого. «Я вже нічого не боюся в цьому житті», – говорить чоловік.

Володя народився з діагнозом «дитячий церебральний параліч», але ніколи не впадав у депресію через це. Хіба іноді почувався сумним, і то дуже недовго. Батьки не давали синові можливості навіть подумати, аби опустити руки і здатися. Хлопець багато років займався плаванням, ходив до звичайної школи.

Наталя Прокопів з сином

У його 33-річної дружини Наталі теж ДЦП. «Найперше вдячна своїм батькам за те, що віддали мене навчатись у звичайну, а не спеціалізовану школу, – каже вона. – За те, що підтримували і не ставились до мене як до дитини, яка чогось не може. Казали: «Ти все можеш, просто тобі потрібно трохи більше докласти зусиль і часу». І вона таки змогла. Здобула освіту соціального працівника і практичного психолога, бо дуже хотіла допомагати людям та пізнавати їхню природу. Планувала відкрити власний кабінет і там практикувати за фахом.

Володя і Наталя зналися з дитинства, жили на одній вулиці, ходили до однієї школи, спортзалу. А якось Володя запросив дівчину на обід у кафе. Їм було так добре і легко, що вони стали нерозлучними. Згодом одружилися.

Сім’я Прокопівих

«Для мене любов – це не пристрасть, що раптово вистрілює, бо з часом вона все одно минає, – говорить чоловік. – Любов – це коли з людиною комфортно, коли разом з нею хочеться їсти, пити чай, дивитися кіно, жартувати…»

«Зізнаюся, колись я думала, що одружуся зі здоровим чоловіком, аби мати підтримку, – усміхається Наталя, – але потім усвідомила, що людина з інвалідністю, яка впевнено йде по життю, є значно сильнішою, бо вже не боїться труднощів і відповідальності, бо звикла боротися і перемагати. Чоловік для мене – не той, що вміє носити на руках, а той, хто підставить своє міцне плече. Саме таким є мій Вова».

Шість років тому у подружжя народився маленький Давидик. Володя добре пам’ятає, як на початках дуже боявся взяти сина на руки. Страх тягнувся ще здавна: колись йому процідили дуже образливі слова, які чоловік узяв собі до голови: «Та ж ти навіть не зможеш тримати своє дитя на руках».

І Володя, і Наталя пересуваються на милицях. Їм потрібна постійна реабілітація та масажі, і так буде все життя. Зараз чоловік влаштувався програмістом в іноземній компанії, працює дуже багато, бо він годувальник у сім’ї. А недавно Володя разом із батьком сконструювали цікаву новинку на українському ринку – пристрій для гойдання дитячого ліжечка. Воно керується пультом і через додаток на мобільному телефоні. Також має функцію mp3, де можна завантажувати улюблені мелодії для малюка. «Дуже важко, коли ти хочеш, але не можеш носити свою дитину на руках, заколисати її, – каже Наталя. – Якраз тому ми з чоловіком почали думати над альтернативою, і так з’явився цей пристрій». 

Володимир створив для дружини сайт з психологічної допомоги, і вона займалась консультуванням онлайн. «А потім Бог подарував нам сина, –усміхається Наталя. – Тоді я і зрозуміла, що найважливіша місія для жінки – бути мамою».

Попри море домашніх клопотів, Наталя – дуже активна, мріє подорожувати всією сім’єю, наприклад, побувати в Єгипті, Туреччині, на острові Балі. А ось Володя марить про стрибок із парашутом, звісно, в парі з інструктором. Пара час від часу все ж вирушає у недалекі мандрівки. Не так давно поїхали разом із друзями на прощу. Кажуть, що Бог дуже важливий у їхньому житті.

Наталя МОСТОВА

 

 

 

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!