Поспішав жити

Чистий душею і не зіпсований злобою. Прикарпатський боєць Андрій Добровольський поспішав жити: на війну пішов геть юним, рано одружився, готувався відкрити власний бізнес, мріяв про трьох діточок… Молода дружина так і не встигла розповісти, що ось-ось у них народиться дитинка – овдовіла.

Мама бійця Ірина Добровольська не хоче давати інтерв’ю про сина. Їй дуже важко даються ці спогади, тим паче жінка добре пам’ятає – коли Андрій воював і про нього хотіли написати в рідній школі, хлопчина тоді так обурився: «Мамо, для чого це? Не хочу».

Андрій народився в селі Тустань, що в Галицькому районі. Закінчив місцеву школу, потім – Івано-Франківський професійний політехнічний ліцей, здобув фах машиніста. Писав вірші, малював, займався альпінізмом.

За прикладом батька, який теж захищав Україну у війні на сході, юнак вирішив піти на фронт добровольцем. Службу ніс в 10-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді, у 8-му батальйоні «Поділля».

Незважаючи на юний вік, Андрій був командиром відділення бойової машини. Батьки ним пишалися, побратими поважали.

Загинув 17 листопада 2017 року внаслідок обстрілу позицій на Світлодарській дузі поблизу селища Троїцьке Попаснянського району Луганської області. Лікарі зробили все можливе, але поранення було надто важким. Хлопчина лише місяць не дожив до свого 21-ліття.

21 листопада 2017 року бійця поховали в рідному селі. Андрія не дочекалися батьки, молодші брат та сестра, вагітна дружина.

Указом президента України від 27 червня 2018 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 16 листопада 2018 року на фасаді Івано-Франківського професійного політехнічного ліцею встановили меморіальну дошку на честь Андрія Добровольського.

Робити важливі справи

«Добрий, життєрадісний, все хотів щось робити, – каже його тато Омелян Добровольський. – Думав наперед, планував… Він ніби поспішав жити. Для Андрія було дуже важливим почуватися самостійним, всього в житті хотів досягнути без чужої помочі. Добре пам’ятаю, що син дуже мріяв мати свою сім’ю і аж трьох діточок. Можливо, тому що сам народився у такій сім’ї – мав і брата, і сестру».

Андрій змалку любив щось майструвати з татом біля хати, на гриби ходили разом. А ось риболовлю обоє чомусь не любили, хоч і жили коло самої річки.

Андрійчик був довгоочікуваною дитиною у батьків. Коли ж хлопчику було два з половиною роки, він ненароком випив отруту для жуків. У реанімації не давали шансу на життя – одна легеня була спалена. Але хлопчина вижив. Щоправда, потім ще багато років поневірявся по лікарнях, бо часто хворів. Однак уже в підлітковому віці Андрій так зміцнів, що забув про будь-які болячки. Зайнявся спортом. Клав собі у наплічник цеглинку і бігав. Підтягувався навіть на одній руці. Змайстрував коло хати боксерську грушу.

Хлопець захоплювався мотоциклами, це було його хобі. Хотів працювати в МНС – аби рятувати людей і робити важливі справи.

«Я завжди кажу, що в кожної людини є заздалегідь визначена доля, – говорить мама. – Коли син був малим, Бог не забрав його у нас, хоча Андрій уже був на межі. Але незабаром Господь все одно покликав його. Мабуть, син просто мав виконати якусь свою місію у цьому світі».

Таких було мало на фронті

Як такий молодий хлопчина зміг стати одразу командиром? Ротний просто глянув, що толковий хлопець, не емоційний, а отже не наробить дурниць, до того ж не курить, алкоголь не вживає – тоді таких дуже мало було на фронті. Підлеглі, серед яких переважно значно старші і досвідченіші вояки, слухалися Андрія, бо поважали – він знав свою справу. Юнаку все вдавалося, він вбирав усі військові знання, мов губка. Любив стріляти, причому бажано з чогось дуже великого – аби чути було на далеку відстань.

Побратим Костянтин Левченко познайомився з Андрієм у Красногорівці. Він запам’ятав хлопця, бо той був дуже юним. «Молодий, добрий… – усміхається воїн. – Зразу було видно, що це незіпсована людина. Розумієте, про що я? Андрій мав дуже чисту душу. Він ніколи ні на кого не тримав зла, не заздрив. Ну, де тепер таких зустрінеш?».

Війна зовсім не понищила його кришталеву душу, навіть навпаки – зробила її ще чистішою. «Знаєте, війна – як фільтр, – каже Костянтин. – Поганих робить ще гіршими, а хороших – ще кращими». 

Під час служби Андрій продовжував займатися фізичною підготовкою: тягав гантелі, штанги. Хлопець здебільшого був на своїй хвилі, знаходив собі якісь справи і так цілими днями був чимось зайнятим. Але мав Андрій і найближчого друга –  Назара Григорчука. Хлопці так здружилися, мов рідні брати. Постійно всюди вдвох. І навіть зовні схожі.

«Ми мали геть чисто однакові характери, – згадує Назар. – Ще з полігону ходили завжди разом. І співали. Так, ми часто любили поспівати всі пісні, які тільки знали».

Побратим розповідає, що Андрій мало не з усього хотів робити бізнес, мріяв відкрити власну справу одразу після повернення з війни. Спершу задумав перепродувати вживаний одяг з-за кордону, потім загорівся виробництвом бруківки, далі вималювалося розведення страусів і кроликів… Не встиг.

Назар добре пригадує, як сильно друг сумував за коханою. Під час відпустки восени Андрій побрався з 18-річною Оксаною. Молодята не встигли відгуляти весілля за традиціями – лише розписалися, а пишне святкування планувалося навесні.

«Я навіть став свідком того, як він робив Оксані пропозицію руки і серця, – сумно всміхається Назар. – Ми тоді приїхали у відпустку. Були брудні, втомлені – лиш з АТО вернулися. Одразу з автобуса вирушили купити обручку і квіти. З тим усім пішли у гуртожиток, де мешкала Оксана. Я вже достеменно не пам’ятаю, але мені здається, що він навіть став на одне коліно. Хоча, мабуть, таки не став, бо дуже розхвилювався».

Через два місяці Андрія не стало. Хлопець лиш трохи не дочекався відпустки, він мав прийти у грудні додому, а дружина вже готувала сюрприз – хотіла ощасливити, що вагітна.

з дружиною

Голуби теж відлетіли

Маленький Владиславчик дуже схожий на тата. Особливо очима. «В синовій дитині я бачу свого сина, – плаче Ірина Добровольська. – Я хочу жити для  внука, дати йому все найкраще». 

Незадовго до загибелі Андрій купив собі собаку бійцівської породи, назвав Фрідою, хотів передати додому і страшенно через це хвилювався. «Тату, для пса треба паспорт, бо інакше не перевезти його… І як ви вже привезете його додому, то не годуйте зупками, тварині треба давати м’ясо, це дуже важливо для цієї породи…», – говорив він, коли телефонував. Але так сталося, що собаку привезли разом із тілом сина. Пес хоч і бійцівський, але виріс дуже добродушним – мама видресирувала таким.

А ще під час відпустки Андрій привіз додому павичевих голубів. Змайстрували з братом голуб’ятник, тішилися пернатими. Коли вертався назад на війну, розказав мамі цілу інструкцію, як правильно доглядати за його голубами. Через пів року після загибелі хлопця голуби відлетіли.

Андрієвий мотоцикл так і стоїть коло хати в гаражі. Молодший брат трохи підросте і, може, сяде за кермо.

Невдовзі після похорону мамі наснився дивний сон. Вона стояла коло колії, їхав поїзд. А в задньому вагоні з вікна махав рукою Андрій. І посміхався…

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!