Прощавай, Олежику

Після смерті івано-франківського вояка Олега Басараба зла доля наче здуріла, продовжуючи завдавати нищівних ударів його сім’ї. А наостанок ще й відібрала у них і фотографії Олежикові, і зв’язок із синовими побратимами. Самі лише спогади зостались.

«Яким Олежик запам’ятався мені у дитинстві?..» – на самому початку розмови із журналістом замислено каже мама Леся Нестерук. Тоді раптом переводить погляд на чоловіка, батька Олега, в якого після першої ж згадки про сина в очах заблистіли сльози. «Василю, я тебе прошу, тільки не плач, – майже благаючи, каже жінка. – Бо я тоді теж буду плакати». Батько виходить із кімнати.

Сержант Олег Басараб служив у 309-му окремому інженерно-технічному батальйоні ЗСУ. 37-річний боєць помер поблизу селища Очеретине Ясинуватського району Донецької області від зупинки серця. 19 вересня 2015 року, близько 16-ї години, вояку стало погано. У санчастині його «прокапали». Олегові стало краще, і він повернувся у казарму. Однак о 18.00 йому знову стало зле, і бійця повезли у шпиталь. Дорогою мобілізований іванофранківець помер.

Поховали Олега Басараба на кладовищі у Дем’яновому Лазі. Він був неодружений, у нього залишились батьки і сестра. У березні 2018 року на фасаді Івано-Франківської ЗОШ №16 вояку відкрили анотаційну дошку.

Маленький ангелик

Білявий хлопчик був схожий на маленького ангелика. Олег із самого малечку був дуже спокійним і домашнім. Міг годинами сам собі бавитися. Понаскладає гори машинок, і нехай весь світ почекає. Трохи поб’є, частину потім посклеює… Мав надзвичайно добре серце. Одного разу хлопець прибіг додому заплаканий. «Що сталося?» – злякалася мама. «Мене набив сусідський хлопець». – «А ти йому дав здачу?» – «Ні…» – «Чому?» – «А його ж потім буде боліти…»

У школі його всі називали тільки Олежиком. «Завжди усміхнений, вихований і дисциплінований, – згадує класна керівниця Оксана Григораш. – Він часто лишався після уроків допомогти прибрати клас, при цьому постійно щось цікаве гомонів, багато розповідав про своїх батьків, любив їх дуже».

Від навчання хлопець не отримував задоволення, не міг дочекатися закінчення уроків, аби з однокласниками дременути на спортмайданчик. Там і футбол, і волейбол, і на турніках попідтягуватися. А потім у шкільний басейн – на плавання. Далі – на єдиноборство. Олег часто вигравав у різноманітних спортивних змаганнях і олімпіадах.

Після дев’ятого класу вступив в училище, де опановував ази ремонту автівок. Олегові подобалася ця справа, був навіть старостою групи. Відповідальний і серйозний юнак найкраще підходив для цієї «посади».

Потім була строкова служба в армії. Інженерні війська. Здебільшого займався ремонтом літаків. Тому про армію в Олега залишилися дуже теплі спогади. Потім трохи працював і барменом, і офіціантом.

«Все добре в мене»

Все дитинство і підлітковий період синового життя тато Олега постійно гарував по роботах. Тепер так шкодує про безцінні втрачені миті, що аж голос дрижить, коли про це каже.

Потім Олег поїхав на заробітки до Португалії. І аж на 10 років. За цей час жодного разу не приїхав додому. Не міг, бо був там нелегалом. А втрачати постійний непоганий заробіток теж не хотілося.

Батьки шалено переживали – коли він вже нарешті повернеться до рідної хати! Коли йому не зателефонуєш, син завжди говорив одне й те ж: «Мамо, не хвилюйся. Все добре в мене».

Мамі таки вдалося вмовити – повернувся. Та й сам уже був надто втомлений. У Португалії всі роки працював на будівництві, виснажився і тілом, і морально. Однією із найбільших радостей на чужині для Олега був океан. Він часто їздив на узбережжя. Поміркувати.

В Івано-Франківську влаштувався на завод, крутив джгути. Чоловікові була така справа до снаги, він любив механічну роботу. Мама часто нагадувала синові, що йому б уже час і сім’ю завести. «Ще встигну», – відмахувався Олег.

А потім прийшла повістка. Свій обов’язок виконував в інженерних військах. На передовій копав траншеї, робив бліндажі.

«Він ціле життя все переживав у собі, – розповідає мама. – «Все добре» – ось це ми тільки й чули від сина. Коли був на фронті, то лиш раз обмовився по телефону, що часто вони з хлопцями копають, а над головами кулі свистять. І на тому все. Більше нічого не хотів казати».

Не Олег

Через півроку Олега не стало. Серцевий напад. Принаймні так написали. У неділю задзвонив телефон. Леся Нестерук підійняла слухавку. «Присядьте…» – сказав командир. А вона вже все зрозуміла. «Олег помер».

Але на тому всі біди згорьованої сім’ї не скінчилися. Того дня мали привезти труну з сином. В Будинку смутку зібралися всі рідні і друзі, аби попрощатися з Олежиком. Чи міг би хто бодай подумати, що доля здатна так злісно насміхатися? Коли відкрили гріб, там був… не Олег. Інший  хлопчина. Передали не того вояка. Батьки мало з глузду не з’їхали. Цілий тиждень чекали, аби нарешті поховати Олега.

Через півроку і зять помер. Операція на серці пройшла невдало. А одного дня якісь злодюжки залізли у хату і вкрали мобільний телефон Олега, який мама берегла, як найбільший скарб. Там були і всі його фотографії з війни, і контакти побратимів…

Протягом півроку боєць чи не щоночі приходив до мами уві сні. А востаннє коли снився, то лише постояв біля порога, пильно глянув і пішов геть. «Олег! Олег!..» – верещала жінка. Але син навіть не обернувся. Певно, так прощався, бо більше не являвся матері уві сні.

«Тиждень тому Олег мені наснився, – каже батько. – Якраз перед відкриттям анотаційної дошки. Я його обійняв, хотів поцілувати, а син голову відвернув… Так гірко на душі… Як пережити втрату дитини?»

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!