Реєстратура чи рецепція?

 

Скільки в нашому місті поліклінік? А ще дитячі відділення, жіночі консультації.

Головна спільна риса всіх цих державних медичних установ – черга. Аби лікуватися, треба мати здоров’я. Це точно. Ну, принаймні аби досидіти, а іноді й достояти під кабінетом, бо сидіти немає на чому.

Пригадую, коли я нарешті набиралась відваги й терпіння і таки йшла на прийом у жіночу консультацію, то знала наперед, що це не менше, ніж на години три-чотири. Навіть якщо прийти кілька хвилин по восьмій, раніше одинадцятої не втрапиш… Ну, то таке.

А знаєте, яка ще одна спільна риса для всіх цих медичних державних установ? Реєстратура. Це таке віконечко в коридорі при вході, характерними ознаками якого є обов’язкова наявність сварливої тітоньки в білому халаті і телефона.

Сидить собі тітонька, огризається в телефонну слухавку, видає талончики і карточки або не видає – як де заведено. А якби їй хтось вручив найдешевший зошит і кулькову ручку чи якийсь нещасний олівець і зобов’язав у телефонному режимі записувати на прийом пацієнтів, аби вони не мусили приходити о восьмій годині, щоб потрапити до спеціаліста о дванадцятій? Можуть же це зробити приватні клініки. Там теж тітонька в халатику і телефончик в реєстратурі. Щоправда, саму реєстратуру зазвичай  пафосно перейменовують у «рецепцію», і тітонька здебільшого не дозволяє собі бути сварливою.

Хто має малих дітей, однозначно стикався ще й з таким. В дитячій поліклініці на вулиці Тичини, щоб потрапити до лікаря, необхідно взяти в тій-таки реєстратурі талончик. Уявіть собі абсурд: щоб потрапити на прийом до фахівця, який приймає з шістнадцятої години, по талончик треба приїхати на восьму ранку. Добре, якщо татко дорогою на роботу може заїхати в ту поліклініку і під час обідньої перерви якось втне передати мамі той злощасний талончик. А як ні? Ну, не може тато. Чи – нема тата? Тоді береш своє любе чадо, запаковуєшся у переповнену вранішню маршрутку, їдеш на Тичини, стоїш у черзі біля реєстратури, отримуєш талончик, їдеш додому, по обіді знову маршрутка, черга (бо наявність талончика аж ніяк не передбачає, що зайдеш ти о певній годині і що взагалі зайдеш, адже огляди інших дітей можуть затягнутися, робочий день лікаря закінчиться і ви пролетіли), огляд у лікаря, маршрутка, дім. Хух…

Профогляди – то взагалі якесь випробування на витривалість. Проходили зі старшим сином для школи і з молодшим для садка. Матінко кохана! Ну чому не зробити їх у якісь спеціальні дні чи години, окремо від дітей, які прийшли до лікаря за станом здоров’я? Чому не відділити хоч якось хворих і здорових? Це ж здебільшого усе вірусне повітряно-крапельне. От приходиш на плановий огляд ортопеда, а повертаєшся додому з ГРЗ.

І що найголовніше й найприкріше у цьому всьому – огляд той дуже умовний, м’яко кажучи. Я взагалі не розуміла, для чого там була присутня дитина, якщо ЛОР не зазирнув їй ні у вухо, ні у ніс (можна було прийти з чим завгодно), ортопед не провів пальцем по хребту (про плоскостопість взагалі не йшлося), а дерматолог не підняв сорочечки (коросту ми могли приховати без жодних зусиль). Логопед моєму дворічному сину написав: «Мова згідно з віком», а насправді, малий уперся і не промовив у його кабінеті жодного слова. Навіть «мама». Він спокійнісінько міг бути німим. Мабуть, логопед повірив моїм щирим запевненням, що малюк декламує вірші і розмовляє повними реченнями, не плутаючи роди і відмінки.

Скарги є? Немає? Чудово, так і запишемо. Підпис, печатка, sanus (здоровий тобто). Єдиний лікар, який в обох випадках оглянув дітей по-чесному, – окуліст. І тобі малюночки-літерки на плакаті, і очне дно, і про гігієну зору нагадав, і про комп’ютери з телевізорами.

Сама ж колись проходила профогляд при влаштуванні на роботу. Навіть згадувати не хочу. Не оглядав мене НІХТО. А дехто з лікарів виходив у коридор і питав: «Хто на профогляд? Заходьте!» Я чемно заходила, простягала карточку, мені ставили печатку з підписом – все, можете йти. І нащо приходила?

Адже ті профогляли не просто так придумали, щоб нам жилося гірше. Це ж мала би бути профілактика і рання діагностика серйозних захворювань. В тому числі онкологічних…

Небагато треба, правда? Зошит, ручка, крихта відповідальності і бодай трохи бажання зробити щось для людей. Може, славне місто Івано-Франківськ стане першим сміливим новатором у цій сфері? Для цього ж не потрібно якихось розпоряджень МОЗ, додаткових капіталовкладень чи людського ресурсу. Все є.

Я ж не кажу про онлайн-реєстрацію (хоча це було б добре), бо для великої кількості пацієнтів – пенсіонерів, жителів сіл тощо – вона просто недоступна. Та телефони начебто є у всіх. Навіть у напівглухих бабусь. Ну, і, звичайно, залишити можливість записатися вже на місці, в самій поліклініці, але то вже звиняйте – коли вільно, на тоді й запишуть.

Звісно, прийом за записом буде вигідний не всім. Бо ж не зможуть тоді йти без черги ті, хто «найрозумніший», складніше буде лікарям водити по кабінетах своїх родичів і знайомих.

Та й тітонька в реєстратурі тихо обурюватиметься, адже досі вона преспокійно плела собі за віконечком шалики і шкарпетки або вишивала хрестиком. А тепер приймай дзвінки, записуй – купа роботи. Але ж воно того варте!

Знаєте, наскільки менше буде стресу, озлоблення, роздратування, внутрішньополіклінічних інфікувань? Наскільки менше буде в тих коридорах розказано страшилок про вітчизняну медицину і «безсовісних загребущих дохторів»… Та і пацієнт заходитиме до лікаря спокійний і умиротворений, бо ще не встиг втомитися і роздратуватися.

І насамкінець, якби в тих коридорах ще було світло і свіжо, зеленіли якісь хлорофітуми і на піанісимо бриніли собі “Пори року” Вівальді чи “Маленька нічна серенада” Моцарта…

Ой, піду губу скручу в рулончик – розкотила.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!