Роман ЧАЙКА: «З «русскім міром» мир неможливий»

Роман Чайка, відомий журналіст і музикант, в інтерв’ю «Галицькому кореспонденту» – про пропаганду в умовах війни, «русскій мір» і те, як уберегтись від впливів та думати власним мозком.

 – Чим журналістика в умовах гібридної війни відрізняється від журналістики мирного часу? Пропагандистською наповненістю, маніпулятивністю?

У час війни вся інформація є лише трьох видів: інформація, дезінформація, пропаганда. Все решта – від лукавого, типу «брешу, ібо я так счітаю». А є ще коментарі до подій. Так от, тут лише дві можливості: на власну користь або на користь ворога.

Усі війни з москалями завжди були гібридними. Вони ще у першу війну 1918 року проти УНР гралися в «настамнєт», завозили руссо-більшовиків до Харкова, щоб «власть совєтів» проголосити і так по-гібридному 80 років втирати в мізки, що то була не окупація, а «гражданська війна». Союзники Гітлера з Московії – вони такі. Ці гібридні «визволення» відхаркували десятиліттями Іспанія, Фінляндія, Естонія, Литва, Латвія, Польща, Німеччина, Угорщина, Чехословаччина, Грузія, Молдова.

– Чи може бути пропагандистський посил для журналіста в той час, коли ворог на порозі, виправданим?

Усе залежить від того, що пропагандою визначають. Мотиваційна інформація для мобілізації людей – це добра пропаганда. А от у розумінні «совків», пропаганда – це лише пафосний вид брехні. У московита пропаганда – це і є дегуманізація «жидобандерівців» та розпалювання серед свого населення синдрому «акружоннай крєпасті рускава міра».

Я за мобілізацію байдужих мільйонів та пропаганду нашого війська і перемоги. Я проти «корисних ідіотів», як-от Настя Станко енд Ко, які розповідають студентам УКУ: «А ми кодекс без «мови ненависті» розробили – ми не називаємо наших воїнів ні героями, ні нашими…» За таке різні «дуні міятовичі» з ОБСЄ грошики дають для форумів на кшталт «двє страни – адна прафєсія» і засаджують московських та українських журналістів за один грантовий стіл.

Але, окрім корисних ідіотів, є й відверті «коцаби». І неефективна держава та слабка влада, яка не може посадити «агентиків по найму», тобто своїх ворогів, або приречена, або на порозі самосуду. Вже четвертий рік війни, а пропаганди як не було, так і немає.

– У теперішню інформаційну епоху світ переповнений маніпуляціями для досягнення певних цілей певними групами. Чи існує зараз, на твою думку, чиста, об’єктивна журналістика, не залежна від власників медіа, фінансових впливів і т.д.?

Існує, але лише там, де глобальні загрози відсутні – наприклад, у Новій Зеландії. Ще існує в тих інформаційних нішах, де політики й боротьби за гіперприбутки обмаль: мистецька критика, література.

– У нашому світі все більше інформації і все менше сенсу. Що ти можеш сказати про це і про нинішню ситуацію в Україні?

Ми так і не вибудували національного інформаційного поля, ні медіаринку держави, але одразу потрапили під обстріли інформаційної війни та перескочили в постінформаційну еру, де традиційні медіа уже безсилі. Соцмережі, інтернет-блоги, відеосервіси давно плюнули на хоча б елементарні правила перевірки інформації до її оприлюднення. Гаджети онлайн забезпечують масовий доступ до всього потоку дезінформації. Хоча дія інформації та дезінформації сьогодні має дуже короткий термін придатності – сьогодні будь-яка новина живе не більше двох діб. Наступна інфобомба засипає вирви від попередніх снарядів.

У людей в наш час присутній майже медичний «передоз». Терабайти інформації у хвилину на квадратний метр української території. Совкові, патерналістські, малоосвічені люди просто не спроможні до аналізу, порівняння і самостійних висновків. Ні часу, ні мізків, ні пам’яті не вистачає. У часи газети «Правда» і програми «Врємя» було значно важче маніпулювати масами. Сьогодні ж маніпуляція і фейки – це глобальний тренд. Ну, а ми, як завжди – на передовій.

– Вінстон Черчіль у 1943 році сказав цікаву фразу: «Дуже важливо обмінятися рукостисканням з росіянами якомога східніше». Мені здається, що і для нашої країни ця цитата є трішки пророчою. Як думаєш, чи можливий остаточний мир з «русскім міром» колись, чи все ж таки інформаційна війна точитиметься завжди?

З «русскім міром» мир неможливий. Лише у вигляді нашої капітуляції, масових репресій та подальшого колоніального буття «безродних біомас», які залишаться толерантними до московитів. Примирення буде з людьми якихось майбутніх поколінь на тих територіях, які будуть правонаступниками Московії (без тоталітарної ідеології «русскава міра»). І це буде не так, як після Першої чи Другої світових воєн. Після мирного договору (який поки що ну дуже примарний) спочатку відновляться родинні горизонтальні зв’язки, бізнес, трафік фінансів і робочої сили. А далі все залежить від двох процесів: зміни суті московської держави та трансформації суспільства у нас. Бо поки що «совково-русскомірське» становить електоральну більшість і деконструкція України – все ще найближча реальна загроза.

– Тобі не здається, що ЗМІ і змії – недаремно дуже схожі слова?

ЗМІ – це безглузда абревіатура, а змії – корисні тваринки Божі.

– Коли, на твою думку, помруть радіо і телебачення, до яких ми всі звикли? Чи існує взагалі така загроза у зв’язку з тотальною свободою як подачі, так і вибору в інтернеті?

Вони вже давно померли у традиційних ролях ХХ століття, просто у нас ще чимало людей старої форми «недумання», пасивного споживання медіанаративу чужої  культури, історії, інформації, чужих думок. Чому бідні – бо дурні. Чому дурні – бо дурні.

Газети й часописи – вже фактично вінтаж. Їх ще братимуть на «совкову халяву», як газетку «Вєсті», але передплата – це вже цвинтар. Інтернет-радіо за реального 3G-сервісу переможе ФМ-лайно з тупою рекламою. ТБ також падає в нерівному бою зі смарт-телевізорами без реклами. Навіть кабельні контори вже сильніші від партійно-олігархічних витратних телеканалів. YouTube вже танцює на телемогилах, але й він приречений. Постінформаційний «стрім» і його знищить.

Єдине масове трагічне: освіченість та уміння думати падає, а потік онлайн-інформації зростає. Про якість інформації, достовірність та нейтралізацію брехні говорити марно – ні часу, ні можливостей.

– В YouTube спостерігається вибух так званого влогерства, тобто відеоблогів, і цей вибух, як на мене, набагато більший саме в російському сегменті, а з українським якраз, на жаль, не так потужно. В чому причина, на твою думку? Ну, і чи сам не думаєш завести відеоблог?

Відеоблоги – це тренд і технологія водночас. Жоден відеоблогер не зобов’язаний законом відповідати за дезінформацію, жодної професійної освіти не потребує. Про моральні аспекти хамства, будь-якої ксенофобії тут навіть не йдеться: мій відеоблог, моє оціночне судження. Жодної, навіть етичної, відповідальності.

Нові кіберзагрози ввімкнули нові інтернет-механізми: формування аудиторії, мережева спам-реклама, банерне цитування, накрутка переглядів, боти й фабрики інтернет-тролів. Усе це – частина глобальної матриці інформаційного протистояння. Я не говорю про приватні блоги: мої мандри, моя кухонно-ресторанна торчість, мої секс-пригоди, моя родина/діти/песики. Це – розважальний треш.

І ні – поки що відеоблог вести не маю жодного бажання.

– Контент Фейсбуку і мережевих медіа починає за якістю перемагати класичні медіа, якщо вже не переміг. Не виникало думки, що ти займаєшся застарілими інструментами, працюючи в паперовому виданні і на телебаченні? Тебе влаштовує аудиторія, на яку ти працюєш? Бо складається враження, що це аудиторія, яка не вміє користуватися комп’ютером.

Мережі перемагають не так якістю, як цунамі «доступної» інформації. Усе частіше замість надійного першоджерела та класичної перевірки достовірності інформації з трьох незалежних джерел «копіпаститься» висловлювання когось з Фейсбуку чи Твіттера.

Розумні люди вже давно зрозуміли: за якісну інформацію треба платити абонплату, як за будь-які добрі послуги (ліки, теплу воду, мобільний зв’язок, транспорт). «Гомо сапієнси» рухаються до таких моделей інфо-хабів, де ТБ-студія є лише частиною інформаційного ресурсу комунікації з аудиторією.

Медіа в Україні ще ніколи не були бізнесом на інформаційному ринку, і їх бюджет ще ніколи не визначався якісною оплатою за кращу інформацію. От коли таке станеться (стрибок в постінформаційний кластер), то хочеться бути там. Тож тримаємо форму, як спортсмен традиційними вправами, і готуємося до якісного стрибка нових медіа.

– Чому сміливий креатив не спрацьовує на середньостатистичного глядача? Який вірус потрібно запустити, аби переломити совковий сценарій у головах більшості?

Телеаудиторія в Україні – це «раждьонниє в СССР», покоління «50+» та їх підневільні малолітні внуки. Діти ж цього покоління телевізора уникають. Тож маємо сьогодні дві великі групи телезалежних. Одні хочуть «совково-русскую» ностальгічну жуйку («кіно і німці»; мєнтовсько-побутові серіали  про «абикнавєнних» людей, які ще пам’ятають комунальні кухні, черги та загальні клозети; «95 квартал», шоб паржать, нові «пающіє труси» зі старими «пєснямі о главном» і Алєгом Винником – багато!).

А інша група – проукраїнське гетто, яке колись таки вижило в умовах «русскої» колонії та совкової ізоляції – і хоче троха концертів-вітань з сумними стрілецькими та повстанськими піснями і побільше білозірів-зібрових та Іру Федишин по-неділях; теледокфільмів про національні та історичні трагедії і ще легкі «неруські» серіали вечорами; ну, і «Квартал-95» в невеликих дозах, бо «нашого» гумору обмаль.

Обидві половинки вітчизняної телеаудиторії ненавидять «собачі бої» політиків у ток-шоу, але як вірні садо-мазо продовжують люто дивитися. Це – спільний знаменник. Телеспіввітчизникам можна лише поспівчувати. Їх так привчили. Цим групам теленароду ніколи не давали меню вибору. Звичка – друга натура. Телезвичка – перша натура. Телерадіоменеджери – цинічні виродки. «Піпл» хаває – даєш «піплу» такого побільше. От і виходить кругообіг лайна в телеефірі. А роки минають…

На ТБ і радіо давно треба провести реальну АТО. Потім – лише ринок, лише конкуренція, лише «гард-кор». Тоді й будуть зміни. Або ж чекаємо 40 років без Мойсея – фізіологічні зміни прийдуть біологічним шляхом.

– Чому така живуча славнозвісна українська провінційність, в тому числі і в журналістиці?

Традиція, гордість, освіта, стиль, смак, особиста інфогігієна плюс ринок та конкуренція. Людина, яка себе поважає, слухає добру музику, читає гарні книги, а як має ще й кошти, то гарно виглядає, і пахне, і творить. Особистість не зможе скотитися в провінційність. Совок, жлоб і рагуль, навіть якщо й має гроші, ненавидить усіх, хто має гордість, традиції, стиль, смак і власну думку. Усе це – постколоніальний синдром бездержавного народу, де люмпен – більшість, а еліти нової ще немає. Тут і корені провінційності у всьому.

Це долається. Маємо приклад сусідньої Польщі. Їх журналістика і медіа часів до «воєнного стану» також були провінційно сірими. Сусіди все зробили правильно. Ми ж досі – у пошуках «традиції, гордості, освіти, ринку» і так далі по списку вище. Як тільки ЗМІ стануть жити ринково, від прибутку за якісну інформацію, а не дотаційно-корупційно від виборів до виборів, то й провінційність зникне. Якість журналістики змінить ринок. Але поки що стоїмо на порозі люмпен-реваншу. І провінційність – менша проблема, ніж відкрита профанація тележурналістики відверто антиукраїнськими каналами, як-от «Нюз Ван» чи «Інтер», де гужви-піховшики-червоненки-мураєви-савченки-коцаби-рабіновичі – симулякри журналістики. Ось це і є дно й антиматерія. Але поки їх маніпуляції й ксенофобські полюції глядач сприйматиме за тележурналістику, доти й буде змога маніпулювати інформацією та електоратом.

– Думаю, що кожна людина при народженні має талант, не кожна потім попадає в нього. Як на мене, в тебе щасливий випадок попадання. Скажи, за що ти любиш журналістику і себе в журналістиці?

На радіо, а потім на ТБ завжди створював «живі» програми (не запис, не монтаж) і мав можливість творити. Ця робота нагадує джем-імпровізацію на сцені. Затягує. А ще – можливість часто спілкуватися з кращими людьми нашого часу. І є велике бажання цим кайфом ділитися з тими, хто дивиться мої програми. На тлі істерії «зрадофільських мас» давати мислячим людям можливість звертатися через телеекран до інших «гомо сапієнсів». Комунікація й перехресне запилення ідеями.

– Що чекає нас попереду? Де взяти сили і надію? 

Хто ж відає, крім Всевишнього? Але очікувано: реванш совка, боротьба і точно одне з двох – поразка або перемога.

Де і що брати? Надію – у молитві, а силу треба творити. Вона у згуртуванні добрих людей (тепер це швидко – ФБ, Вайбер, Твіттер). Принцип «свій до свого по своє» працює. Сила – у збільшенні комунікації однодумців (так, ніби ми всі – вічні пластуни).

Натхнення ж черпати – у бойових прикладах повстанців-ірландців-кіборгів.  Самоорганізація та вишкіл. Нічого екстранового, бо старий принцип все ще актуальний: «пістолет і добре слово – це краще, ніж просто добре слово».

– Це все дійшло знов до краю, на твою думку?

До точки неповернення нам ще ой як далеко. І є величезний ризик, що совковий люмпен (для якого війни не існує, мізків немає, електоральної пам’яті немає) сумарно приведе до влади колишніх «ригів», антиукраїнську ліву шушеру та популістів усіх мастей. І от коли буде спроба цих нових більшовиків «вєрнуть всьо взад», от тоді й буде те, що називаєш «до краю».

Є таке враження, що час стискається наскільки щільно, прискорюється, що відчуття чогось незбагненного і неочікуваного висить у повітрі. Що це може бути? Чи це помилкове відчуття і насправді все йде так само, як і сотні тисяч років, просто ми в зоні турбулентності?

Світовий порядок поламався. Міжнародне право не діє. Глобальні конфлікти наклалися на карти терористичних територій. Потоки інформації для обивателя тепер такі, з якими у часи «холодної війни» працювали цілі спецслужби. А тепер ти з гаджетом сам на сам з цим інфогольфстрімом. Сектор безпеки не працює – ні територіально, ні особистісно. У країнах «золотого мільярда» тепер так само небезпечно, як на вулицях Кабула. От і виникає такий стан постінформаційного апокаліпсису.

 

– Всі ці пертурбації з Міхо, на мою думку, є дуже небезпечним маячком до справжньої громадянської війни. Порохоботи vs зрадофіли… Що думаєш з цього приводу? І коли нам, українцям, нарешті стане розуму?

Поки що вся ця вулична вакханалія затягує лише тисячі. Абсурд формули «лідер української опозиції – президент Грузії», одіозні персонажі і відверті фріки та провокатори, агресивна поведінка сектантів «святого Міхо», які ще більш агресивні, ніж «біло-червона секта св.Юлі», усі ці прориви кордонів, судовий фарс – не приваблюють реальних людей дії. Відповіді влади – не менш абсурдні, ніж «міходвіж». Чого вартує лише зупинка потяга на польській території! Багато особистого наклалося на висвітлення конфлікту «Мишко-Петро» – це не захопить протестний електорат. А люди дії розчаровані саме у непокараності злочинів «папєрєдніков», тому й нинішнім підтримки не дадуть. Готові лише підтримувати військо й церкву, але точно не Банкову. Справжня небезпека ж ховається у тихих мільйонах совків, які пересиділи «час майданутих» і скористаються демократичним правом вибору, щоб повернути  до влади  зрозумілих їм «хазяїнів совка».

Сто років – замало, щоб зрозуміти тектонічний розлам між українцями та хохлами. «Страшні московські воші, а ще страшніші українські гниди…» (Симон Петлюра)

– Наскільки тебе мотивує оця, я би навіть сказав, апокаліптична гострота життя?

Нервує і забирає час для інших добрих справ.

– Чи буває занадто патріотизму?

Забагато буває ідіотів, які цим поняттям прикриваються. Найкумедніше – це совковий протокол на патріотичних публічних заходах. Піонери «за Небесну сотню», комсомольці «за кіборгів», старі комуняки – за ювілей Шевченка.

– За що можна галичан любити і що не дає любити галичан?

Галичан треба любити. Регулярно. Ну, хоча б за сирники, штрудлі, справжні вареники. А от те, що століття розчаровує – синдром «хрунів та галанів» нікуди не зник. Бравурна підтримка псевдоправорадикалів, які носять повстанські однострої та прапори на святкові дати, а захистити себе не спроможні. Навіть елементарно дати по морді українофобу. Але це розчарування не тотальне – у лиху годину галичани спроможні на нову УПА. Кузя про це казав urbi et orbi:

«Дехто говоре “Бандити, хулігани

З тої голоти людей не буде”

А ми ся подивим, як потреба стане

Хто полізе в льох, а хто під кулі піде»

– Ти біолог за фахом. Чи дивишся на світ людей як біолог і що ти бачиш навколо в цьому сенсі зараз?

Дарвінізм – лжетеорія, але всі хочуть жити за «законами Дарвіна». А дехто вперто щоденно йде до своєї «премії Дарвіна».

– Насамкінець. Що ти любиш, а що толерувати не стає сили?

Люблю музику, кіно, мандри на колесах, словенське та італійське вино й адріатичну морську кухню, люблю своїх дітей і батьків, Андруховича-Жадана і Тома Вейтса.

А ненавиджу тих, про кого Петлюра каже: «Страшні московські воші, а ще страшніші українські гниди». От їх – ненавиджу.

 Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!