Ростислав ШПУК: «Запасатись любов’ю взагалі краще змолоду, а потім потроху її витрачати»

Ростислав Шпук – успішний бізнесмен, талановитий фотограф, відомий блогер. Один із центральних персонажів мистецького світу Станиславова. Нещодавно йому виповнилось 50. «Галицький кореспондент» поговорив з Ростиславом про фотографію, бізнес та життя.

 – Ростиславе, попрошу тебе прокоментувати деякі вислови стосовно фотографії.

“Життя – кінематограф, смерть – фотографія” (Сьюзан Зонтаґ).

А якби тоді вже існували ґіфки, Зонтаґ прирівняла б до них агонію. Взагалі, вона протистояла смерті три десятки років, переносячи рак за раком рік за роком, отже, навчилась мислити фатально, виловлювати приховане і перетворювати на афоризм, надавати об’єму тонким матеріям.

Фотографія і справді підігрує смерті, глибоко вбирає в себе пам’ять, а пам’ять – це зв’язок, перш за все, зі смертю, завдяки їй більшість функцій смерті є прижиттєвими, вона – найпотужніший тригер. Причому інколи смерть запускає цікавіші процеси, пов’язані з кимось, ніж ті, які щойно припинила.

Кіно ж ділиться життям, схрещує чи не всі види мистецтва, приживляючи що завгодно на одному стеблі. Фотографія – навпаки, щось зірване, виокремлене пірце, яке не відігрієш.

У кіно кожен вдається до персонажного висловлювання. У фотографії кожен говорить за себе, і таким його потім хтось пам’ятає. Бо вона – найшвидший збудник пам’яті. Кожна мить складається лише з початку й закінчення, решті там ніде розгорнутись, її народження і помирання злились в одно. Оце і фіксує фото.

– “Яка з фотографій моя улюблена? Та, яку я збираюся зробити завтра” (Імоджен Каннінгем).

У моєму випадку – та, яку я щойно вдало відзняв, але ще не бачив. І деякі з них я, може, ніколи й не побачу, хоча все десь залишається. Може, колись знадобиться. Або ні. Інколи достатньо придумати фото, але не зняти, комусь розповісти, наприклад. Це вияв гуманізму і турботи про екологію, шляхетний шлях подавлення власного марнославства. Мені взагалі здається, що найскладніше вималювати видимий образ словами, тому на вершині образотворчого мистецтва я бачу літературу, вміння надати відчутної ваги словам. З іншого боку, мало кому вдається піднести написане до рівня повноцінної образотворчості.

Відповідальність же фотографа тим більша, чим більше камер у людства в руках. І вирізнити фотографа у час тотальної фотографії можна тільки так: це той, при зіткненні зі знимками котрого одразу зрозуміло, чия це рука, або хочеться дізнатись. Це нині, мабуть, єдина допустима згадка автора на тілі фото – впізнаваність, а не монограма чи підпис.

– “Перш за все, я знаю, що життя для фотографа не може бути байдужим” (Роберт Франк).

Хотілось би, щоб у них з життям це було взаємно. Я бачив фотографів, понищених життям, які у відповідь йому помщаються, і не лише своєму. Досвід – це, на жаль, неминуча складова життя.

– “Коли я кажу, що хочу сфотографувати когось, це означає, що я хочу пізнати його. Усіх, кого я знаю, я фотографую” (Енні Лейбовіц).

Найбільше люди нас підкуповують своєю внутрішньою драматургією. Ми любимо тих, в кому вона нас заводить не підроблено, ми взагалі складаємось з тих, кого зустріли в житті вчасно. А оскільки одне й те ж кожен бачить по-різному, то фотографа муляє потреба здійснити переклад цієї доступної лише йому драми, на мову візії. Однакові лише всі ті, хто твердить, що всі однакові. Але завжди існуватимуть нібито розумні люди з ідіотичними поглядами.

– “Фотографія – це не спорт. У неї немає правил. Все має бути випробувано” (Білл Брандт).

Тепер фотографія для багатьох таки стала спортом без правил, наприклад, для любителів селфі, тобто правила облишила для ательє і свідків незавалених горизонтів. Усереднена людина з селфі-палицею подорожує курортами в постійному квесті, завдання – не пропустити жодного місця, призначеного для фотографування. Мабуть, ця людина вважає, що й сама вона складається виключно з місць, призначених для фотографування. Будь-яка архітектурна принада стає для неї лиш приводом, щоб датися самій собі сфотографуватись, так часто, ніби боїться втратити над фейсом контроль. В результаті обличчя на фотографіях з соцмереж часто виконують ту ж роль, що й штампи, якими гасять поштові марки.

– І на закуску питання від твого приятеля, відомого франківського фотографа Яреми Проціва: «Яке місце у твоєму житті займає фотографія? В якому жанрі у ній тобі найкомфортніше і чому?»

Місце – лейтмотивне і першопрохідне, тобто перше і прохідне: в дитинстві це стало першою непідконтрольною, самостійною від початку і до кінця справою.

Щодо жанру – цікаво там, де фотографія здатна дебаналізувати звичне, викликати інтерес до відкинутого. У цьому є ще й гуманітарна функція, а завжди добре, якщо у діяльності є задній план, а не лише у її продукту.

От мій «Модельний ряд» це серія про виокремлених людей, миттєве фото, на ходу, без контакту з об’єктом – коли нічого про нього не знаєш. А з часом, зустрічаючи його, мимоволі звертаєш увагу і можеш отримати спостережену історію. Це, до речі, аргумент, чому цікаво прожити життя в одному місті: бачиш зміни в людях навколо, вуличні оповідання, що тягнуться у тебе на очах, пізнання шляхом упізнання.

Фотографія для мене – заняття фонове, хоча найочевидніше – як просторі, але плоскі фотошпалери на моніторі. І хоча на них є ґрунтовні робочі значки, всі бачать шпалери і при потребі мене означити полегшено вказують «фотограф», я ж не проти.

А оскільки в кожному захопленні є своя доля невиліковності, то зараз це заняття мені потрібно, щоб тренувати волю: не займатись ним. Якийсь час. Фотокамеру періодично вигулюю, як песика, бо ж постійно проситься, виляє об’єктивом, але я не навантажую її завданнями. Що хоче – то зніме, чистий вигул. Чиню собі фотоопір, бо в силу якогось перфекціонізму фото займає багато часу, але займає непомітно, а нам же треба, щоб час був займаний якомога помітніше. Час же, відданий фотографії, – забутній, і ще добре, якщо на відміну від його результату.

Ну, і як би сказав фокальний персонаж моїх блогів Парфьон, «из каждого взгляда фотографа, по-настоящему одержимого фотографией, вылетает птичка, потому что во всём он видит кадр. Потому со временем ему трудно что-то разглядеть: выпущенная им стая птиц закрывает виды, ограничивает обзор».

– Тепер вислови про бізнес і твої коментарі.

«Почніть робити те, що потрібно. Потім робіть те, що можливо. І ви раптом ви виявите, що робите неможливе» (св.Франциск Асізький).

Найскладніше – визначити, що ж потрібно робити. Якби було відомо, бізнесменами були б майже всі свободолюбиві. Є маса продуктивних людей, які вирішують за день багато питань. Але це – добрі виконавці. А створити ці питання з нічого – та сама творчість: вона є здатністю поставити питання так, щоб потім знаходити і втілювати відповіді. Бізнес «з нуля» – дуже схоже, тільки з доважком ризиків. Тому бізнесменів, як і художників, відносно небагато: люди добровільно ставлять собі питання, коли почувають себе в стані знайти відповіді, це ознака самовизнання.

Розум дозволяє «зайве» собі й іншим. А не дуже розумні, але підприємливі люди, навпаки, хочуть розкласти все, що можливо, на зрозумілі місця, бо й так незрозумілого настільки багато, що ще якийсь доважок може викликати паніку, вже не поміщаючись у прийнятній зоні світобачення.

Тому в бізнесі практично відсутнє поняття плагіату. Навпаки, є антимонопольний контроль. Це така компенсація ризиків, якої немає в тому, що прийнято називати творчістю: там якщо автор наслідує когось, тобто надихається не своєю музою (музи теж бувають повіями), то йому доведеться згодом розрахуватись з нею творчими фіаско. У бізнесі – якось, швидше, навпаки.

 – «Ніщо не є більш обтяжливим для мудрої людини і ніщо не доставляє їй більшого занепокоєння, ніж необхідність витрачати на дрібниці і непотрібні речі більше часу, ніж вони того заслуговують» (Платон).

Єдине, що дорожить часом і скупиться на час, – це розум. Бо він вміє його використовувати собі в задоволення. Наочності додає спостереження, що найдовше розмовляють по телефону люди, яким нічого сказати.

А одноманітність притупляє. Тому в житті і роді занять добре щось постійно змінювати, щоб виводити себе з-під прицілу маразму і нечутливості. Маразм, на щастя, довго цілиться. Але цю звичку треба виробляти завчасно.

Цінніші за час тільки люди. Час розкочегарюється натхненням, а вони – його джерело. Я би сказав, що життя підкотило до фіналу не тоді, коли багато років позаду, а коли найважливіші люди вже позаду. Так що часу фінал може забрати багато. А взагалі, шкода невитраченого часу, а не витраченого.

– «Ви отримуєте від життя лише те, що наважуєтеся попросити. Не бійтеся підвищувати планку» (Опра Уїнфрі).

Підвищувати планку потрібно хоча б для того, щоб втриматись на рівні. А підвищенням планки може бути й дауншифтинг, відмова від прибутків на користь чогось пізнавальнішого.

Благополуччя ж надійне, якщо воно фонове, на задньому плані, а не під руками. Дальній, задній план нас супроводжує, як місяць. Ближній – швидко змінюється і втрачається при будь-якому різкому русі.

 – «Плани – ніщо, планування – все» (Дуайт Д. Ейзенхауер).

Думаю, з планами – те саме, що й з життєвими сенсами: вони – у постійному виробітку сенсів. Неможливо віднайти раз і назавжди остаточний сенс, він не фіксований, як протяг. Але не мати планів – деструктивно.

І коли комусь говорять, що у нього прекрасне майбутнє, то щиро можуть мати на увазі тільки найближчий час, тому що життя – пряма хіба що для посередностей, а у «прекрасномайбутніх» йому кудись хочеться зазирнути ще, тому його гне по експоненті. В який бік його вигне і навколо кого, ніколи не відомо.

 – «Той, хто не досить сміливий, щоб ризикувати, нічого й не доб’ється у житті» (Мохаммед Алі).

Всупереч усталеному уявленню, найбільше конспірологічних зусиль людина застосовує відносно себе, підозрюючи себе у потенційних розумових здібностях і прихованих талантах. Тому ризики не завжди релевантні. А в самостійній діяльності людини багато визначається тим, як вона вміє бачити і розподіляти бачене, тобто розпорядитись тим, що їй дано. У мене є знайомі, які сягали в бізнесі висот, а потім, в силу ризикової заносності, попадали у пастку мільйонних непідкріплених боргів. Один із них після ефектного керування власним величезним підприємством знову пішов у школу. Але не перевчатись, а навчати фізкультурі. Ризик завжди лежить у підніжжі бізнесу, але не слід ототожнювати його з легковажною здатністю жити на завдатки і розкошувати на кредити.

Життя хитро виписує рахунки: ніколи не знаєш, за що платиш. А бізнес – кармічно дуже чутливий. Але якщо ти жив не абияк, то в момент кризи після невдалого ризику звідкись беруться обставини, які доведуть, що твої справи не зайві, не безпідставні.

– І два питання від твоїх друзів. Перше – від редактора «Курсу» Сергія Бориса: «Від чого у бізнесі ти отримуєш найбільший кайф?»

Розповідь про кайф слід починати з того, що природа заклала в людину найбільше можливостей отримувати задоволення від себе самої, в цьому – причина егоїзму, екзистенційно необхідного стратегічно.

Це може відбуватись через улюблених людей, улюблені справи чи твори, але без того, щоб пропустити це через себе самого – ніяк. Так от, бізнес – той засіб, який дозволяє про себе при цьому забути і цього не усвідомлювати.

Буквальніше, окрім наочних результатів роботи, інша радість – коли вдається діяльність фірми структурувати, і воно всьо здатне працювати якийсь час без тебе. Працеголізм – бездуховний, мені його слід уникати.

– І друге – від ресторатора, власника антикварні «Шпиндель» Михайла Зінька: «Коли дивишся на тебе, одразу стає зрозуміло, що ти – добра і чуйна людина, яка схильна більше до творчих ідей, ніж до боротьби в жорсткому бізнесовому світі. У Висоцького є слова: «Во мне два «Я» – два полюса планеты, два разных человека – два врага». Як в одній людині можуть уживатися два «Я», творче і бізнесове?»

Сама по собі різносторонність ні про що не говорить: можна ж бути багатогранним і різностороннім, але всі грані мати тупими, сторони плоскими. Але займатись чимось одним – це як жити у півзміни. В ідеалі добре б створювати собі не лише заняття, а можливість його продуктивно змінювати. Бо в чомусь одному періоди піднесення, натхнення схожі на демоверсії, що даються на коротко, а потім блокуються: так могло би бути постійно, якби ти десь за щось чимось розплатився.

А щодо жорсткості бізнес-середовища, наприклад, для того, щоб виявити чийсь поганий характер, потрібен інший поганий характер, бо для доброго характеру всі інші теж бачаться добрими, в цьому його якість і полягає. От я стараюсь свій тримати в попущеному стані, але не приспущеному, і воно якось відлунюється.

 Тепер про життя. Маю питання від твого сусіда Юрка Андруховича: «Кого в тобі більше – інженера чи інженера людських душ?»

Перше принаймні зафіксовано в дипломі, тому коли постає завдання ідентифікуватись – вказую «інженер», про душі не згадую. Натомість, як інженер з роботизації, можу бачити, що головним інженером душ тепер став, очевидно, механізм – Фейсбук. Стосунки з ним середньозваженого користувача – це, як правило, адюльтер, він думає, ніби інформація у нього на підхваті, а насправді – навпаки, він у неї, і вона його душу інженерить. Це схоже на ще одну нашу фіксацію, не передбачену Фройдом, набуту, з новим видом неприкладних насолод.

З одного боку, Фейсбук – це дуже жива зона реагування. Багато хто там просто здійснює заміри власної влучності: лайки – це очки, хоча вони теж бувають упередженими, серед них трапляються лайки з розрахунку, як лайками не крути. З іншого боку, воно занадто притягує, і надмірна активність в мережі дає самореалізацію тут і зараз за рахунок перспективи. Ти не можеш накопичити і видати вагомий результат, твій кіберпереможений мозок всім вдоволений.

Словом, світ зношується, весь прогрес – це симптоми зношення. Думаю, людство штучно знищить те покоління, яке винайде штучне безсмертя, виготовить останні вирішальні ліки: втрата страху смерті розбалансує заборони і призведе до краху на самому старті «століття нестаріння».

 Наталка Сербин, волонтерка, громадський діяч і твоя приятелька питає: «Ти з життя завжди смієшся, чи це направду діє, жити зі сміхом, кепкувати зі складних ситуацій, згладжувати конфлікти і все зводити до насмішок (в доброму розумінні)? Чи направду можна підкорити цей світ сміхом і позитивним мисленням?»

Якщо придивитись до людини, стає видно, що її створено, тобто вбудовано у гіперсвіт так, щоб видобувати з неї сміх: крім неї і кількох їй подібних, унікальною здатністю сміятись нікого більше не наділено. Щоб вміти сміятись, треба мати в собі щось людське. Сміючись, ми виконуємо свій біологічний обов’язок, але не перед іншою людиною, а перед всесвітом. Ми – ресурс сміху, він – корисний поклад, що ґрунтується в нас і рвався би на поверхню з кожного, якби його чомусь не стримували, не закупорювали в основі, споруджуючи мисленнєві оборони.

Ще сміх – тонка оболонка мови, що за три секунди видає, хто є ким. Люди робляться шаблонними саме від страху бути смішними. І це смішно. Чоловіки мітять територію сміхом. Але це територія в головах, а не під ногами.

Сміх розкриває контекст. Щойно ми бачили, як великій кількості людей залишився невидимим контекст гіркої, але іронічної колонки Андруховича про бажання туристичного, я б сказав «контрнаступу». І вони виявили необхідність серйозно висловлюватись, демонструючи відношення до сміху як до персонального надзвичайного стану.

В результаті країна отримала цькування одного з легендарних своїх небойових захисників, тобто візіонерський другий фронт, міраж в мережі. Потреба себе нацькувати, напевно, може бути пов’язана з докорами за непричетність до оборони країни, і хтось обирає такий шлях “підмоги”. Текст видається йому спочатку насмішкуватим, відтак принизливим, відтак таким, що розколює країну. Тобто рівно протилежно до змісту.

Я б це назвав словом «шизогуманізм» – коли люди здійснюють антигуманні дії під прапором боротьби за рафінований гуманізм, запальцьовують певну особу під видом захисту від неї непевної, але великої групи осіб. Для такого спасіння наділяють подумки рисами зловмисника когось більш авторитетного, тобто більш вразливішого. А свобода висловлювань сприймається, як чергова по палаті на зміні.

І ось ми отримали власну національну фієсту, тільки виконує її не натовп з биками вздовж вулиць, а індивідуальні параної, що згуртовано довгими шпальтами гонять і під’юджують свої уявлення про публічних осіб. Це таке наочне явлення Непозбувної Бентеги, вона – справжнє наше божество, блогородиця, на противагу католицькому маріанізму.

А швидкість, обсяг і тематика реакції осуду Андруховича говорять, що десь домінує недобра злостива зачаєність, яка дає волю інстинктам. І що українській мові буде нелегко, і головні випробування для неї – попереду.

І от якщо у нас з такою легкістю валяють у клярі осуду письменників, то що ж говорити про публічних осіб «не без душка» – політиків? Тому ті, в кому переважує гідність, до місць при владі ставляться з огидою. Як наслідок – велетенська країна приречена обирати хоч і з десяти, але пальців двох лише рук. Відтак наша свобода – це як відкрита форма відчаю.

Питання від Юрка Іздрика: «Це не так запитання, бо про таке зазвичай не запитують, як спостереження, яке Ростик міг би якось прокоментувати. Мене як особу вкрай пасивну завше захоплювали люди, які не потребують зовнішніх стимулів, мають внутрішню мотивацію, волю до життя і дії чи, як то кажуть, – завше на адреналіні, люди, яких постійно “пре”. Зрідка – раз на кілька років я також сильно переймаюся якоюсь темою, мене також іноді “пре”, але це триває недовго, адреналін вичерпується, і я знову западаю в щасливий анабіоз бездіяльності. А от Ростика, а ми знаємося вже цілу купу років, “пре” постійно, і “пре” відразу декілька тем, він успішний у багатьох цілком паралельних сферах, він постійно в русі, легко відгукується на нові ініціативи, завжди готовий і допомогти, і подвіжувати, і ризикнути. Ну, і він завжди в доброму тонусі і в прекрасній формі. Для мене це незбагненно. В цьому сенсі he is my hero».

Коментар, в принципі, завершений, Іздрикові не потрібно відповідати, бо він сам може відповісти за кожного, що, зрештою, і робить – несе відповідальність за людей як поет. Просто розвину тему.

Давні греки вважали, що насолода ховається в русі, а в спокої втрачає свідомість, конає з усіма наслідками: розкладається, стає так званим «внутрішньо-розкладовим чинником», джерелом поганого запаху з-під шкіри і т.д. Рух же здатен надати форму навіть безформному. І цей рух не мусить бути спортивним, тобто такою послідовністю певних жестів, яка обіцяє приводити тіло в форму, тобто все твоє м’ясо повертати на орбіти своя. Організм і сам на диво здатен до самовідновлення після фізичних і моральних втрат і падінь. Він живучий, його непросто знищити. Без допомоги його самого – ніяк. От він і помагає: постійно моніторить твою психіку і нервову систему, і як тільки вони дають найменший збій – поривається боліти.

Юнг наголошував, що матерія інертна. Я б додав – консервативна: у випадку тілесності вона неохоче визнає переміни всередині нас. Тому вік – це навіть не те, як ти відчуваєш себе, а як відчуваєш інших. Для чистоти цього відчуття треба давати йому паузи. А довго без людей мені нецікаво, бо вони – найдинамічніше з того, що нам дано у сприйнятті, тому ескапую від них коротко – на перекладину: якщо вже зовсім оголяти тут подробиці, то мій пілон – горизонтальний. Це потрібно не так тілу, як мозку, при вдалому розкладі сил тіло – його побічний продукт, а не навпаки, все одно руки ростуть з голови, хоч і вилазять з плечей.

Ну, і нарешті я. Якби ти міг передати лише один зі своїх талантів доньці, що б це було – розуміння сили мистецтва, бізнесове чуття чи дар легкості буття?

Коли займаєшся вихованням своїх дітей, найважливіше пам’ятати, що тут головні твої доброзичливці і вболівальники якості результату – саме ці ж діти, змалку. І якщо вони при цьому обурюються, червоніють або у спротиві тремтять, то лише від відчаю, що їхня улюблена команда програє, тобто твої способи виховання їх.

Щодо дарів, найпривабливіший все ж дар легкості, бо ні до чого не зобов’язує, може ні до чого не призвести, дозволити собі нічого по собі не залишити, не мусить якось фіксуватись, видавати намацальний продукт. Ми знаємо людей, які чогось “талановитого” не створили, рук не проявили, але вміють приймати рішення, мислити чи розповідати так, що все навколо сяє, працює, продукує. Талановитість взагалі дає можливість видобувати щастя з себе. Тому що завдяки їй у тебе виходить, причому те, що придумав ти сам. Тобто дає змогу не підпорядковуватись зовнішнім обставинам, їм залишається змиритись і зважати.

Тільки ця властивість не постійна, це, швидше, стан. Просто когось вона криє настільки часто, що здається якістю.

Ще важливий талант бути другом, і в цьому донька, здається, обдарована. Запасатись любов’ю взагалі краще змолоду, а потім потроху її витрачати.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ