Що дала мені ця держава?

Повторюся. Знову повторюся. Але відчуваю, що мушу говорити про це знову і знову. Особливо зараз.

Музика, що має об’єднувати і бути поза політикою. Мистецтво для усіх, без кордонів, без політики. Мова – «какая разніца», «і так паймут».

Колись мої баба сказали одному панові: «Ви мене понімаєте. Але от чи розумієте?». Ці її слова сидять в моїй голові вже років 12. Яка різниця між поніманієм і розумінням?

Часто чую: «А що ця держава мені дала?», «А що я можу в цій країні?». Так кажуть люди, а потім починають шукати кращої долі десь по закордонах. Не суджу нікого. Кожен має право йти чи їхати туди, де йому краще. Не люблю пафосних заяв: поїхав за кордон – зрадник батьківщини. У нас тут своїх зрадників у вишиванках під образами вистачає. Вже за тиждень вишикуються з кошиками під церквою.

Світ відкритий. Люди їдуть, бо чогось шукають. Кожен – свого. У цілому світі, не лише в нас. Люди їхали 200 років тому і їдуть зараз. І будуть їхати завжди.  Одні хочуть кращої освіти, інші – більших заробітків, ще інші – розкрити свій потенціал. Люди їдуть, бо шукають безпеки, свободи, комфорту, перспектив, кращого клімату чи більше їжі. У кожного – своє.

У випадку з людьми творчими, митцями – музикантами, акторами, художниками, письменниками й т.д. – це не просто «поїхав». Це – культурна дипломатія в дії. Це – дипломатія поза посольствами і міністерствами зовнішніх справ. Ці люди, хочуть вони того чи ні, транслюють українську культуру, українське мистецтво, Україну. Тому до них стільки уваги. Тому, якщо умовний вуйко з умовної Верховини їде в Пітєр класти плитку, це толерується, на це закриваються очі. Але коли артист їде в підмосковний клуб співати на корпоративі – це зрада і ганьба. Бо вуйко – це лише гастарбайтер, який підзаробить і повернеться додому лаяти президента, а артист – публічна особа, яка декларує – «іх там нєт», «іскуство внє палітікі».

Пригадуєте, яке було обурення через введення квот для радіо? Минуло два роки. Що ми бачимо? Величезна кількість нового україномовного контенту. За даними Нацради з питань телебачення і радіомовлення, середній показник – 51%. А є канали, на яких ця частка становить 60%, і навіть 98%. І якість його зростає. Йому ще не вдалося витіснити російськомовний контент з Ютубу і плейлістів у телефонах підлітків. Але він уже є. Він стає цікавим і конкурентним. Артисти, які переорієнтувалися зі Сходу на Захід, повернули голови в бік Європи, відмовившись від російського ринку, можливо, дещо збідніли (хоча це не точно), але зберегли репутацію, обличчя, гідність. Не лише свою, ні. Всіх нас. Адже ще є люди, які дорожать усім цим! І їх насправді багато!

Академічна музика мені ближча. Тож, коли академічний музикант з гордістю декларує, що вступив до Московської консерваторії, бо в Україні немає такої спеціальності, мені стає дуже сумно. Ні, не тому, що дійсно немає спеціальності. Бо вона і не мусить бути. А тому, що обирає Москву… Бо так легше. Не треба вчити мови, не треба багато чого.

Втім, лише за останній рік чимало моїх знайомих молодих музикантів розпочали навчання в Польщі, Німеччині, Франції, Австрії. Чимало моїх друзів працюють на постійній основі в Європі. Ні, не збирачами полуниць, а солістами оперних театрів і артистами престижних оркестрів, викладачами консерваторій. Вони не кажуть: «А що ця країна мені дала?», маючи на увазі Україну. Вони питають: «Що я можу дати Україні сьогодні, перебуваючи і працюючи за кордоном?»

Дехто обмежується просто повсюдним декларуванням: я – з України, і це НЕ Росія. Дехто возив на собі бронежилети, коли почалася війна. Інші – регулярно в Україні з благодійними концертами.

Соліст Паризької національної опери Василь Сліпак теж міг би так сказати: «Що дала мені ця держава? Я реалізував свій талант за кордоном!» Але коли в Україні почалася війна, він покинув Париж, покинув сцену і пішов на фронт. На український фронт. І загинув там. Про це багато писали. І дехто навіть обурювався, що, мовляв, прості солдати гинуть щодня, а нема до них такої уваги, як до цього артиста. Втім, багато хто розуміє, що своєю загибеллю Василь зробив для України більше, ніж дехто своїм життям. Це дуже показовий, болючий, вражаючий приклад.

Й усе це на тлі «какая разніца», «музика поза політикою» і «ми же братья».

Моментами мені стає справді страшно. Страшно, що нас може розвернути. Що знову стане «какая разніца», але вже не на рівні кухонно-диванних експертів, а на рівні уряду, парламенту, на рівні країни і культурної дипломатії. Коли політична сатира перетворюється на замовну чорнуху. Коли загальнолюдські цінності підмінюються псевдопатріотизмом і вболіванням за долю «простих людей». Коли нівелюється і знищується саме поняття еліти – культурної, політичної, наукової тощо. Ми це вже проходили, пам’ятаєте?

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!