Світло для незрячих

  • Маленька непоказна коробочка, встановлена на опорі світлофора, одноманітно тенькає, коли вмикається зелене світло для пішоходів. Ледь прискорюється, коли світло має от-от згаснути, і робить попереджувальний сигнал – «стоп!». Це доволі зручно. Особливо, якщо, стоячи на світлофорі, втикаєш в телефон (не робіть так!). Такі коробочки з’явилися у місті не так давно й далеко не на всіх переходах. Втім, іноді здається, що вони тенькали там завжди. І найдивніше – більшість навіть не здогадується, що ці тенькалки – то звуковий сигнал для незрячих людей.

    А як часто ви бачите їх на вулиці, незрячих?

    Іноді мені здається, що це люди-невидимки. Я точно знаю: вони існують. В нашій країні, в нашому місті. І все ж таки ми їх не бачимо. Як і вони нас. От тільки вони нас не бачать, бо не можуть, адже – незрячі. А ми їх не бачимо, бо не хочемо, адже – сліпі.

    Пострадянські міста і села пристосовані лише для фізично здорових і сильних людей, бажано без малолітніх дітей, тварин, габаритного вантажу і з автомобілем. Якщо ж ви якось не вписуєтеся в ці характеристики, жити ви, звичайно, зможете. Але важко, постійно потерпаючи якщо не від труднощів, то принаймні від незручностей.

    От як із тими тенькалками на переходах. Їх у нашому місті всього кілька, в центральній частині. У співвідношенні до кількості світлофорів, вважаймо, практично нема. Останніми роками додалася тактильна плитка. Також у центрі і також не всюди, ще й сумнівної якості. Але! До центру ще потрібно дістатися. Як це зробити, якщо в місті лише один автобусний маршрут має звукове обладнання, щоб оголошувати зупинки та номер автобуса (щось я давненько його не бачила, до речі, а ви?)? Ви скажете, завжди можна запитати людей на зупинці. Не завжди. По-перше, іноді ти стоїш на зупинці сам-один. По-друге, люди не завжди хочуть залежати від інших, а бажають давати собі раду самостійно. В цьому є свобода особи, її самодостатність. Це важливо.

    Щоб незрячі стали видимими, потрібно ще багато всього: інфраструктура, спеціальні товари для незрячих (високотехнологічні пристосування в цілому світі роблять життя цих людей легшим та комфортнішим, дають можливість самостійно вправлятися у побуті та працювати), психологічна і фізична реабілітація, недискримінаційний підхід у навчанні і ще ціла купа і трошки. Адже зараз в Україні навіть тростини путньої не купити – за словами представників Українського товариства сліпих, тростини українського виробництва нікуди не годяться, а закордонні коштують значно дорожче і їх складно придбати. Не кажучи вже про такі елементарні, здавалось би, речі, як індикатори рівня рідини у склянці чи спеціальні лінійки з тактильними позначками і клейкі етикетки для маркування продуктів тощо. Так, я теж не задумувалася раніше над тим, що таке індикатор рідини… А як же має незряча людина налити окропу до чаю?

    Ви колись бачили на вулиці незрячу людину з собакою-поводирем? За кордоном таких собак навіть в реанімацію пускають. А в нас? Єдиний в Україні центр підготовки таких собак – в Ужгороді. Але нещодавній скандал з тим, що незрячого з собакою-поводирем не впустили в метро, вказує на прогалини в українському законодавстві та проблеми з дозвільними документами на таких тварин. І тут спільна відповідальність господаря і відповідних служб. І часто це – замкнуте коло. Втім собака – далеко не завжди найкращий варіант, а дехто з людей взагалі не зможе з нею співіснувати.

    Та не це головне. Можна зробити «розумними» всі пішохідні переходи та наліпити етикетки зі шрифтом Брайля на всі ліки, але поки суспільство не «побачить» незрячих, проблема не зникне.

  • Нещодавно подруга, яка зараз проживає в Польщі, поділилася досвідом, як там ще зі школи розвивають емпатію та навчають дітей буди толерантними й підтримувати людей з інвалідністю. Для школярів була влаштована екскурсія до центру реабілітації незрячих дітей. Щоб всі були в однакових умовах, гості центру одягли пов’язки на очі, аби відчути себе так, наче вони нічого не бачать. Це непересічний досвід, який вони навряд чи забудуть. Тож у цих дітей, коли вони стануть дорослими, мабуть, не виникатиме питання, чи варто паркувати машину так, що вона перекриває доступ до зони пішоходів, адже серед них можуть бути і незрячі, і люди на візках, яким потрібно більше простору.

    Інклюзивне навчання в Україні лише робить свої перші невпевнені кроки, наштовхуючись на брак добре підготовлених фахівців та відсутність матеріально-технічного забезпечення навчальних закладів, від дитячих садочків до університетів. Та головною перешкодою на цьому шляху стають саме люди.

    З одного боку, батьки слабозрячих чи незрячих дітей бояться цькування та неприйняття і що їхня дитина не встигатиме за програмою, тож наполягають на навчанні у спецзакладах інтернатного типу, яких не так уже й багато. З іншого – батьки зрячих дітей бояться присутності незрячої дитини у школі. Їх страхає, що така дитина «забиратиме» увагу вчителя від їх «нормальних» дітей, гальмуватиме розвиток класу, а найдрімучіші переконані, що інвалідність (будь-яка, не лише по зору) – заразна.

    Як з цим бути? Відкривати очі. Широко і сміливо. А ще ширше – серце. Воно бачить у темряві…

     

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!