Ти – вбивця!

Тонка стежка вилася поміж сухостоєм до ставу. Обабіч неї сірими хвилями кульбучилися торішні трави, вкриті срібною памороззю. Далі вона губилася десь в сухих очеретах, поміж голих тремтливих верб. Тоді гадючиною стрімко злітала в долинку, оббігала чагарник, на якому теплилися перші котики, дерлася догори крутим схилом, а далі знову летіла додолу, ген у яр, де плюскотів повноводий весняний струмок.

Стежка ставала тоншою і вузлуватою, напиналася, мов артерія, пульсувала під ногами і кликала, кликала, кликала…

Сонце підіймалося вгору, розганяло тонкий передсвітанковий серпанок, засвічувало на сухому сірому килимі трави тисячі діамантів, фарбувало небо в рожево. Сонце лоскотало набубнявілі бруньки, хукало на паморозь, і вона стікала тонкими цівками по сухих стеблах туди, додолу, до землі.

Пахло прілим листом і торішнім вологим сіном. То згори здавалося, що трави – сухі. То зверху їх обдмухували суховії і лащило сонце. Сухостої ввижалися мертвими, бездушними і мовчазними. Сірий, тріскучий, надійний дах. А під ними… Під ними ж парувало вологе лоно землі – тепле і масне, духмяне і пухке. Воно всю зиму у затишку під снігом колихало тисячі насінин. Гріло і пестило те насіння, щоб навесні напоїти його своїм вологим духом, відкрити обійми, схопити тонкі корінчики пружним груддям і випоїти з нього життя. Насіння чекало несмілого поцілунку весняного сонця, що продереться до нього крізь товщу старого зілля, лагідно викликаючи на поверхню тонкий зелений паросток. Суха трава востаннє зітхне і вклякне до ніг молодій зелені, щоб стати їй поживою. Бо так завжди – смерть заради нового життя.

То лиш непильному людському оку весняний луг здається мертвим.

Спинися. Вслухайся. Чуєш? Невже ні?

Ледь потріскує і бринить, мов спущена струна… Прокинувся джміль! Він ще вовтузиться між сухого листу, а джмелина матка вже з осені збудувала гніздо і тепер відклала між корінням торішньої трави сто яєць. З них народяться сто джмелів. Вони проживуть лише три місяці. Але за цей час їх пухнасті тільця запилять тисячі квіток, які восени знову впадуть на м’яку землю насінням і чекатимуть весняного сонця під сухостоєм.

Чуєш? То сонечка розправляють крила і чистять лапки. То повзуть до поверхні хрущі. То земляні жаби прокопують собі стежку до сонця, то сортують личинки мурахи.

Чуєш? То тріскають лялечки, підвішені до бадилля. Ще трохи – і вони перетворяться на метеликів й затріпочуть барвистими крильцями. То равлики ворушать своїми ріжками і приміряють хатинки.

Чуєш? Тихесеньке сопіння і писк? То в сухостої ворушаться малі їжачата. Їх прозорі білі голочки ще не колючі, а оченята сліпі. Скоро вони вполюють свого першого хробака, а поки що чекають на колючу і лагідну водночас маму.

А то малі зайченята. Вони зовсім не схожі на їжачат. Вони – самостійні майже з самого народження.

Насторожено блимають з-під корча очі куріпки. Вона вже вгніздилася і чекає, коли застукають зсередини у шкаралупку вохристих яєчок її курчата.

В сухих очеретах довкола ставу ховаються чаплі і сірі качки. Вони мостять гнізда і готуються привести верескливих пташат.

Луг живий. Він дихає і вирує, хвилюється і зріє. Луг святкує життя! Його свято – тихе і непомітне. Але воно тут! З кожним променем сонця. З кожною краплею вологи. В кожному торішньому листку і у складці кори. Життя!

Ледь вловимий шурхіт і дихання завмирає, коли наближаються твої кроки. Ти довго йдеш тією стежкою вздовж сухостою і очерету. Зупиняєшся на мить і гидливо морщиш носа. Тобі здається, що тут мертво. Агов!!! Тобі здається! Це свято життя дуже відрізняється від того, до якого ти звик!!! Тобі здається, ти чуєш! Тобі здається!!!

Знічев’я запихаєш руку в кишеню і намацуєш там скіпку – п’ять сантиметрів смерті. Ти шаркаєш голівкою сірника по рапатому боку паперової коробочки і кидаєш крихітний вогник у сухостій. Він якусь мить несміло миготить і задихається. Трава сполохується і намагається його задушити. Але вогонь швидко оговтується.

Ось він уже проковтнув першу купину, під якою спали польові миші. Ось доповз до верболозу і обвуглив пухнасті котики…

Ось він реве і тріщить, мчить вздовж стежки до сухих очеретів, ковтає верби, далі жене в долинку і до чагарників. Долітає до яру, давиться струмком і зі злості гребе вздовж берега до найближчого пралісу, де на узліссі зеленіють молоді смерічки. Він здіймає до неба хмари густого їдкого чорного диму, який добиває усе те, що не зміг дістати вогонь!

…Ти вбив їх. Їх усіх. Ти вбив усі виплекані землею насінини. Ти вбив їжачат із зайченятами. Ти вбив хрущів, джмелину родину і сонечок. Ти вбив равликів і метеликів. Ти вбив куріпку і її кладку. Вбив сірих чапель. Ти вбив навіть хробаків і жаб. Ти вбив зозулині черевички і незабудки, волошки і маки. Вбив просянку і грястицю. Вбив навіть жилястий деревій та будяк…

Ти перетворив живий луг у чорну спопелілу пустелю!

Мине п’ять років, поки луг отямиться від твого злочину! Але він вже ніколи не буде таким, як раніше, поки ти, вбивце, сюди не прийшов…

Ти вбив їх своєю глухотою і тупістю! Ти вбив їх знічев’я, аби розважитись. Ти вбив їх, бо так колись робив твій нетямущий дідо. Ти вбив, бо тобі ніколи думати. Ти вбив їх усіх. Ти – вбивця. Гадаєш, Він тобі пробачить? Ти ж підеш у Великий Піст до сповіді? Підеш… І понесеш до церкви умальовану писанку…

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!