Відпустити до ангелів…

Коли я заглиблююся в цю тему, мене настільки переповнюють біль та емоції, що я не впевнена, чи достатньо добре формулюю власні думки, чи ясно переформатовую їх у слова. Дуже хочеться, щоб мене почули. Почули саме ті, кому зараз треба… Тому все ж таки спробую.

Ми щодня довідуємось погані новини. Щодня навколо нас помирають люди, близькі й далекі, знайомі і незнайомі. Люди гинуть у катастрофах та війнах, людей убивають злочинці чи хвороби, смерть настає від нещасного випадку чи старості. Це трапляється завжди раптово. Бо навіть якщо людина була похилого віку чи довго хворіла, ніхто не знає, коли станеться останній подих – завтра, за годину чи через рік. Навіть самогубець ніколи не може бути певним, що от вона – смерть, або – не смерть…

Іноді смерть озвучують як вирок у лікарні: «Ваш діагноз – смертельний. Хвороба невиліковна». Я не знаю і сподіваюся, що ніколи не довідаюся, що відчуває людина, коли дізнається про неминучу смерть. Власну чи когось із близьких. Гірка суміш страху, відчаю, зневіри, болю, розгубленості… Як це – знати, що ти чи твоя дитина, мама, чоловік, сестра, друг – на межі? Знати, що нічого неможливо змінити? Що смерть – тут. Поруч. Вона вже стоїть за дверима і чекає слушної миті, яка насправді ніколи не буде слушною…

Що роблять люди, коли чують складний діагноз з високою імовірністю смертельного фіналу? У більшості випадків люди вирішують боротися. З хворобою. Зі смертю. Іноді боротьба буває успішною. Іноді – ні. Відсоток тих, хто одужав, і тих, кому не вдалося, зараз не важливий. Важливо, що є такі, кому не вдалося. Особливо важко, коли це – діти.

От те місце, з якого починається біль… Коли медицина каже своє «ні», не всі готові його почути. Дехто вирішує продовжити боротьбу. Марну. Виснажливу. «Ми не можемо здатися, не маємо права здатися!» – переконують одне одного батьки невиліковної дитини і мчать шукати іншу клініку, в іншій країні за більші гроші. Піднімають на ноги волонтерів, благодійні фонди, МОЗ і ВООЗ, мчать, мчать, мчать, боячись спинитися хоч на мить, бо в них немає цієї миті. У них є боротьба. І примарний шанс на перемогу, який вони так бояться втратити. А поза нею – поза боротьбою – є маленька людина. Людина, яка ніколи не подорослішає, але у якої хвороба вкрала найпрекрасніше – дитинство!

Не засуджую батьків, які прийняли рішення боротися. Причин, чому так – багато. Одна з них – недовіра до вітчизняної медицини і невміння лікарів адекватно і переконливо пояснити ситуацію.

Розкажу вам одну історію… Маленька дівчинка захворіла на рак. Її лікували спочатку усім містом, а потім – усією країною. Її не вилікували у Львові та в Києві, не вилікували у Німеччині і відправили до США. А там… Там лікарі сказали, що цього разу хвороба сильніша і потрібно відступити. Ні, не здатися. А відступити і повернути дитині дитинство…

Дівчинку перевели на паліатив. Зробили так, щоб їй не було боляче. Відпустили з лікарні і помістили в хоспіс. Хоспіс – це місце, де немає «завтра». Воно просто може не настати. Тому на нього не чекають. У хоспіс не приходять помирати. Туди приходять жити. Один місяць чи кілька років – не важливо. Там – живуть.

У американському хоспісі українська дівчинка жила! Її возили до Диснейленду та на прогулянки. Дарували подарунки і розважали. Давали відпочити її згорьованій мамі. У американському хоспісі українська родина вчилася знову любити і приймати. Самих себе. Свою дитину. Свою невідворотність. Смерть. Життя.

Маленька дівчинка, яка останніх кілька років бачила лише перегони зі смертю – лікарняні стіни, ускладнення хіміотерапії, наслідки хвороби, що прогресувала, заплакані мамині очі, вимученого безкінечним пошуком грошей тата, – маленька дівчинка побачила життя! Вона посміхалася і раділа. Навколо більше не було лікарів, які робили їй боляче. Були усміхнені і лагідні люди, які припиняли біль і питали, що вона хоче сьогодні на обід. Морозиво? Шоколадне чи фісташкове? Хто сказав, що не можна? Раз дитина хоче – значить можна.

Маленька дівчинка знову посміхалася, гралася, раділа. Вона знову була дитиною. Дуже недовго – всього кілька тижнів. А потім – стала ангелом. Але ці кілька тижнів були найщасливішими у її житті…

«Вони здалися!» – казали про її батьків. Ні! Вони не здалися. Вони перестали воювати і почали жити. Перестали виконувати обов’язок і послухали серце. Так, вони не змогли подолати хворобу. Смерть виявилась сильнішою. Але вони перестали її чекати, зуміли прожити останні дні в радості і любові.

Ні, це не означає, що їм не було боляче. Звичайно, було. Але вони більше не втрачали свою дитину. Навпаки! Вони повернули собі її! У кожній посмішці, у захопленому вигуку, у грі. У радості від нової сукні, яку вона ніколи не одягла, від роликів, на яких ніколи не покаталась.

Вона більше не вмирала. Вона – жила. Яскраво, наповнено, змістовно. Страждання закінчилося. Прийшов спокій.

Ні, вони її не втратили. Вони – відпустили. Відпустили до ангелів… Як в інше місто. Іншу країну. Так, їм було боляче. Але це вже інший біль. З іншим відтінком. З іншою емоцією.

Іноді треба зупинятися, щоб жити, а не вмирати. Не завжди можна зробити життя довшим, але завжди можна зробити його яскравішим. Припинити страждання. Скасувати відчай. Повернути любов. Стати щасливими. Сьогодні. Бо завтра може не настати.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!